ЩО СКАЗАВ ЛАО-ЦЗИ - Культура - dt.ua

ЩО СКАЗАВ ЛАО-ЦЗИ

17 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 17 травня-24 травня

Ось він — роман «Дев’ять» Анджея Стасюка, жива книга живого письменника. Приємно все-таки читати ...

Ось він — роман «Дев’ять» Анджея Стасюка, жива книга живого письменника. Приємно все-таки читати роман, якого немає в жодній хрестоматії зарубіжної літератури, більше того — який у жодній із хрестоматій навряд чи колись і з’явиться. Жанр не той.

Якщо ти уважно прочитаєш цю книгу, зафіксуєш і запам’ятаєш усі її перипетії, запишеш усі номери, назви та імена, що в ній трапляються, вона може стати тобі хорошим путівником по Варшаві, з якого ти зможеш потім черпати не лише інформацію про громадський транспорт чи розташування вулиць у польській столиці, а й потрібні всякому справжньому туристові відомості про місцезнаходження барів, базарів та дешевих готелів, а також — на додачу — про місце дислокації варшавських шулерів, дилерів і кілерів. Якщо ж тебе Варшава не цікавить узагалі, то ти можеш перечитати цей роман просто так, для того, аби отримати суто естетичне задоволення від компонування сюжету, підтримування його внутрішньої динаміки або просто — від лексичного наповнення, яке можна сприймати незалежно від головних проблем головного героя. Цей роман написано добре попсованою літературною мовою, але це зроблено справді добре, так, що можеш його читати як такий собі польський кримінальний industrial, а можеш навпаки — виколупувати з нього уривки й уламки якихось аж надто інтимних, майже щоденникових записів.

Очевидно, що мова «Дев’яти» є свідомо спрощеною. Зроблено це, мабуть, аж ніяк не з любові до читача і маскульту. Помітно, як Стасюк вставляє у щільно упакований текст цілі низки сленгових зворотів і так званої ненормативної лексики, так що зовнішня незістикованість різних лексичних пластів створює своєрідний енергетичний сплав, і тобі відразу впадають в око його «мені фіолетово» замість «мені все одно» і «хавати» замість «їсти». Загалом, сама фраза «хавати біг-мак в макдоналдсі» в контексті Стасюкового мовлення виглядає як давньоримський крилатий вислів — красиво і пафосно. Це ж у жодному разі не мова героїв роману — гадаю, що варшавські бандити і підприємці використовують таку лексику набагато завзятіше і природніше. Водночас не варто тішити себе ілюзіями, що саме таким є авторське уявлення про мову цих самих підприємців і бандитів і що автор елементарно не «рюхає фішки» мовної поліфонії, засмічуючи власний наратив чужорідною для нього самого лексикою. Мова «Дев’яти» справляє враження саме зумисної кострубатості, де рвані діалоги дещо загальмованих героїв використовуються як необхідне заповнення часу і простору між черговими — ретельними й уважними — описами варшавських будівель та автобусних маршрутів. Останні й визначають просторове наповнення роману, розміщення його топографічної системи координат. Герої «Дев’яти» настільки прив’язані до маршрутів громадського транспорту, що, видається, сам сюжет залежить від того, виїжджає 176-й з Ленського на Сталінградську чи ні, і вже зaлежно від цього відбувається (або не відбувається) черговий вигин у діях і вчинках пасажирів. Саме горизонтальне просування вздовж автобусних і тролейбусних зупинок, а зовсім не бандитські розбірки на вокзалах чи квартирах, і становить основну динаміку роману. Рух — це життя, як говорив колись один італійський фашист, і тут, думається, всі контролери міста Варшави його би підтримали.

Загалом «Дев’ять» — роман відверто ностальгійний. Стасюк використовує нехитрий декор кримінального сюжету, аби ще раз обмацати й огледіти купу речей, знаних ще з дитинства, але вже трішки призабутих i розтиканих по пластикових пакетах та розхитаних шафах у варшавських квартирах. Сюжет прописаний рівно настільки, аби не заважати авторові крок за кроком, обережно й повільно рухатися вздовж трамвайної колії, вздовж якої він рухався від самого дитинства, рухатись, помічаючи й промовляючи при цьому вголос назву кожної вулиці та номер кожного автобуса, що при цьому трапляються. Таке тримання автобусних ліній скидається на тримання русел, тому зникнення з карти міста того чи того маршруту ускладнює героям не лише комунікацію — воно ускладнює саме сприйняття й розуміння ними цього міста, що змінюється саме в основному, а основними у нашому конкретному випадку лишаються деталі, на кшталт дитячого бізнесу, підліткової наркоманії та групового сексу. А отже, чимчикування залізничною колією в пошуках нових карт з порнографічної колоди видається дуже вдалою метафорою всього борсання героїв у пошуках бабок, що їх вони однак не знайдуть, оскільки для Стасюка не так важливо, чим закінчиться його «детектив», для нього суттєвіше, аби герої встигли активізувати і структурувати свою пам’ять. Власне, умови гри доволі прості: встигни пригадати якомога більше, перш ніж тебе доб’ють контрольним у голову. Вочевидь, цей роман був би значно ціліснішим, якби в ньому взагалі не було теперішнього часу, тому що фішка все одно полягає не в тому, що наші польські братки курять «Мальборо» і п’ють «Абсолют», а в тому, що вони пам’ятають про дешевий портвейн і сигарети «Спорт».

У «Дев’яти» за запахом свіжої бомжатини можна легко вирізнити аромат ностальгії сьогоднішніх сорокарічних, що в їхніх серцях і мізках це нове життя і ця нова країна займають лише свою лімітовану площу, але разом з тим уже здатні відкинути їх на марґінес, перебування на якому, згідно зі Стасюковою субординацією, характеризується безквитковим проїздом у трамваях чи таксівках і — теж відповідно до окреслених автором умов виживання — карається конкретним слов’янським мордобоєм. Загалом герої роману нагадують риб — вони ліниві й повільні, рухатися їм не хочеться та й ні до чого. Вони немовби спеціально бояться сколихнути воду і підняти весь той мул, що лежить у глибині тексту і де, слід зазначити, криється все найсмачніше. Тому, хоч би як ти цей роман сприймав, чи то як дещо повільне крімі, чи то як надто депресивну соціалку, — пам’ятай, що все, а насамперед сприйняття літератури, залежить передусім від тебе самого, і в усіх твоїх, можливо, невдалих спробах продертися крізь лексичне тло роману навряд чи варто звинувачувати невідомого тобі польського автора. Тут, знову ж таки говорячи про межі і можливості сприйняття, слід пригадати один із діалогів героїв «Дев’яти»:

— Знаєш, що сказав Лао-Цзи?

— Знаю. Вище х… не підскочиш.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво