ЩО НОВОГО МИ ДОВІДАЛИСЯ ПРО «ТАРАСА БУЛЬБУ» Й КОЗАКА, ЯКИЙ ЇХАВ ЗА ДУНАЙ

Міжнародна науково-теоретична конференція «Українська тема у світовій музичній культурі» виділилася як одна з кульмінаційних у тижневому концертному марафоні «Київ Музик Фесту». «Хіба така тема варта такого серйозного рівня її висвітлення?» — дивувалися одні, «Українські теми й образи в силу трагічності історії не могли запліднити світове мистецтво, у тому числі й музичне», — стверджували інші. Проте після першого пленарного засідання скептиків залишалося все менше, а зацікавлення почутим зростало.

Все розпочалося зі з’ясування методологічних позицій такого базового для нашої молодої держави питання, як «Україна та світ». Україна багата на приклади екстраполяції своєї тематики у світову культуру й навпаки. Згадуємо вісь: Візантія — древня Болгарія — Київська Русь, західноєвропейське Відродження, Реформація, Просвітництво й роль України. І тут, мабуть, важко оминути ідеї Бахтіна про діалогізм, рівень і міру відкритості до діалогу й ширше — полілогу культур. Цей процес можна здійснити в кілька етапів. Перший — коли поняття «Україна та її культура» стане надбанням свідомості самих людей (які важко звільняються від комплексу «меншовартості»), свідомості всього міжнародного універсуму, громадян країн-сусідів, європейських держав, світу в цілому. Нас ще парадоксально мало знають. Нещодавно проведене соціологічне опитування в Британії виявило досить уривчасті знання простого англійця про Україну на рівні «Чорнобиля» або Шевченка (але не Тараса Григоровича, а його знаменитого нащадка-футболіста).

Діалог культур може вестися тільки при визнанні кожної рівнозначним і самостійним суб’єктом світових інтеграційних процесів і припускає впровадження поняття «дух нації». Блискучими за своєю культурологічною насиченістю були висловлювання Н.Герасимової-Персидської та Сергія Кримського про «талант культури» збуджувати «імпульсами своєї енергії та долі».

Ще один вектор проблеми «Україна та світ» лежить у площині толерантності й відкритості її для інших культур. Факт існування України в ситуації зовнішньої і внутрішньої закритості відомий: умови радянської системи були такі, що в силу заідеологізованості вона сама була закрита для так званих ворожих капіталістичних цінностей. Заборони й обмеження зовнішніх контактів культур (крім радянських) серйозно підривали духовно-інтеграційні дії. Тому такі глибокі дослідження, як «Україна та західноєвропейський романтизм» (Д.Наливайко), «Українська філософія серця й американський трансценденталізм (Сковорода і Емерсон)» (С.Пригодій) чи «Ейдоси зустрічей культур» (С.Кримський), вносять істотні корективи в усвідомлення статусу і самовизначення України.

Не залишився осторонь і такий суперечливий чинник, як експансія іноземних форм функціонування культур на сучасному етапі (здебільшого невисокої якості), який посилює комплекс меншовартості й підриває духовні орієнтири українського культурного простору. Оригінально пролунали думки Л.Кальницької про незалежність як категорію української культури і чинник гуманізму світової цивілізації. Народжується новий суперорганізм планетарної цивілізації, й ми зобов’язані опанувати приховані сили знаків та смислів культурного континенту.

Факт, що інтелектуальна еліта нації жила й працювала не лише в різних соціально-політичних системах і під постійним тиском іноземного начала, незаперечний. Багато разів аналізувалися дії з «перекачування» кращих науково-творчих сил, учених, творців, інтелігенції (це підтверджувалося в доповіді Л.Корній «Український компонент у російській музичній культурі другої половини XVII — XVIII століть»). Виїзд з України інтелектуальної еліти, Бортнянського та Березовського, Гоголя, родини Стравинських, Гліера, Горовіца та ін. посилював науково-творчі можливості інших країн, але енно послабляв українські.

Є в цього питання й інший бік. Не можна однозначно роль того чи іншого національного генія обмежувати рамками однієї культури. Особливо обережними слід бути з такими світовими величинами як Гоголь, Чайковський, Бортнянський чи Стравінський. Жодна країна не владна над творцями, стверджує в одній зі статей Г.Грабович. Вони не дипломати і не генерали, які зобов’язані за статусом служити лише одній державі. А ось творчість М.Куліша, що фактично раніше від західноєвропейських мислителів «спровокувала» концепцію «абсурду бунту», або В.Підмогильного, який випередив французькі екзистенційні течії, не зашкодило б довести до міжнародної свідомості. Сюрпризом для музичних кіл слухачів на конференції став довідник А.Мухи «Композитори світу в їхніх зв’язках з Україною», це перший досвід узагальнення надзвичайно розрізнених фактів включення у творчість іноземних композиторів теми України. Звичайно, такі факти, як використання Л.Бетховеном мелодії пісні «Їхав козак за Дунай» і зв’язок композитора з династією Разумовських чи українські теми у творчості Моцарта та його сина, Ліста і Брамса, Шопена і Шимановського, Вебера і Гайдна, цілої групи російських композиторів, на рівні констатації, відомі музичній громадськості. Але інформація довідника А.Мухи, що містить близько 250 позицій, стала сенсацією. Чимало дослідників докладніше зупинялися на українських мелодіях та їх функціонуванні в американській музиці (Р.Савицький, США), російській (М.Черкашина-Губаренко), польській (Л.Кияновська, Львів), німецькій (Л.Івченко), словацькій (Ю.Гожик, Київ). Особливо приємно було почути на концерті, який відбувся після наукових дискусій, уривок із мюзикла Дж.Гершвіна в новій, відмінній від Бетховена, джазово-мюзикловій інтерпретації все того ж «Козака із-за Дунаю».

Що ж до великих українців-музикантів, то тема ця виявилася далеко не вивченою. Геніальний Гоголь у світовій оперній літературі (Н.Некрасова) «відкрив» і «закрив» дослідження в цьому напрямі. До нього «приєдналися» менш знамениті українці — Мар’ян Кузан у Франції (С.Павалишин) і Тимко Падура в Польщі (Т.Гнатів) та великі неукраїнці в Україні — Кароль Липинський (М.Загайкевич), Кароль Шимановський (Т.Калениченко), англійський композитор Девід Гоу (М.Копіца). Для останнього саме «Київ Музик Фест» став «провокаційним середовищем» написання твору за мотивами українських кантів XVII — XVIII століть. Композитор приїхав на один із фестивалів і відкрив для себе Україну.

Інтригуючим відкриттям стало повідомлення М.Степаненко про середньовічну гравюру Дюрера «Зображення українського дударя (волинщика)» і роль українського начала в ній. Начебто змовившись, своєрідним науковим «дуетом» виступили В.Балей (США) і Д.Гойові (Німеччина) про вплив українського елементу на віденські (Бетховен, Гайдн, Моцарт) і авангардні європейські традиції.

І, нарешті, родзинкою конференції можна назвати цілком унікальні й, мабуть, найсенсаційніші відкриття професором «Українського наукового інституту» Гарвардського університету Л.Гайдою п’яти оперних «Тарасів Бульб»! Про велику кількість музичних інтерпретацій «Мазеп» ми чули, але що національними операми в Аргентині, Норвегії, Франції, Австрії, Італії був наш «Тарас» — здивувало та розчулило всіх. Перспектива подальшого продовження розпочатого виникла сама собою — на наступній практичній конференції через рік український слухач ознайомиться з новими версіями «Тараса». Їх планують підготувати до виконання і сценічної інтерпретації, не забувши при цьому й рідного — Лисенка.

Сьогодні Україна в силу історичних причин не продукує геніїв. На певний момент спорожнілі лакуни може замінити утвердження української тематики у світі, символізуючи духовно-національні орієнтири, конче необхідні в поступальному процесі нашого самоствердження. Така надідея «Київ Музик Фесту», підхоплена дослідниками для наукового осмислення.