Самі в дикому полі. «Мій фільм сприйняли як очорнювання Росії», — зізнався «ДТ» режисер Михайло Калатозишвілі - Культура - dt.ua

Самі в дикому полі. «Мій фільм сприйняли як очорнювання Росії», — зізнався «ДТ» режисер Михайло Калатозишвілі

10 квітня, 2009, 12:39 Роздрукувати Випуск №13, 12 квітня-20 квітня

У Києві кілька днів гостював Михайло Калатозишвілі — володар «Золотого орла» (кінопремія під патронатом Микити Михалкова), режисер фільму «Дике поле», який набув широкого розголосу...

У Києві кілька днів гостював Михайло Калатозишвілі — володар «Золотого орла» (кінопремія під патронатом Микити Михалкова), режисер фільму «Дике поле», який набув широкого розголосу. Цю картину недавно демонстрували на Першому російському телеканалі, і вона викликала шквал відгуків як із боку простих глядачів, так і з боку блогерів (ця тема трималася в інеті як одна з найпопулярніших). Одне слово, «Дике поле» розділило аудиторію. Одні визнали цей фільм об’єктивним, інші — русофобським. У Києві показ картини теж не викликав одностайності. Сам Михайло Калатозишвілі (до слова, внук постановника геніальної картини «Летять журавлі» Михайла Калатозова) в інтерв’ю «ДТ» зізнався, що «це кіно не тільки про Росію, адже дике поле — не географічне поняття...»

— Михайле, спочатку не про фільм, а про скандал, який нещодавно пересварив російських кінематографістів. Я маю на увазі конфлікт у вашій кіноспілці. Ви за Михалкова чи за Хуциєва?

— Це паскудна історія, яка нічим добрим для Спілки кінематографістів не закінчиться. Це найкоротший шлях до її розпаду. А кому це потрібно? Я не дуже розумію! Марлен Хуциєв — людина, котра воістину вірить, що робить добру справу. З іншого боку — Микита Сергійович хоче зробити щось добре, і в нього є чіткий, йому зрозумілий і аргументований, на його погляд, інтерес.

Якщо все це заходить у конфлікт із самою справою, то я не розумію сенсу боротьби. Завжди знайдуться люди, котрі підтримають Михалкова, і люди, котрі підтримують, я б не сказав, що саме Марлена Мартиновича, але протилежну сторону. Отже, це буде нескінченний конфлікт. Чи все вирішиться дуже просто? Оскільки у Спілки досі немає статуту, міністерство ліквідує цю спілку до дідька. І тоді виникнуть дві організації. Одна називатиметься «Ніка», інша — «Золотий орел». І вони почнуть боротися між собою — хто заволодіє нерухомістю.

— У цей непростий час, коли в Росії не продають «боржомі», грузин зняв фільм про російську «дикість» і до всього ще й отримав «Золотого орла»! Чи не дивно?

— Хоч я грузин, вважаю себе частиною російського простору. Я гадаю, вибачте за нескромність, що це кіно все ж таки за межами банального російського питання. Яка різниця — росіянин зняв фільм чи не росіянин? Олег Долін, актор, котрий зіграв головного героя, був на прем’єрі в Казані. То там він, на свій подив, почув, що ми зробили мусульманське кіно. Повірте, я — не мусульманин. Але моя картина — певне звернення і до мусульман у тому числі.

— Яке «послання людству» ви заклали у фільм?

— Хотів зняти кіно про щасливу людину.

— А чи щасливий ваш герой із ножем у грудях?

— Нічого окремого тут бути не може. Це кіно про щасливу людину, готову любити і співчувати. Це не той герой, який стріляє і вбиває або ж насаджує демократію. Він живе за своїми законами у чужому просторі. Але й цей далекий, здавалося б, для нього простір стає йому близьким. Він не намагається його змінити, а приймає таким, яким він є. І це завжди викликає взаємність. Тому що наприкінці фільму стає зрозуміло, що й вони всі його люблять.

— На форумах активно обговорюють ваш фільм. Яку з оцінок сприйняли як найбільш образливу?

— Я читав різне. Наприклад, що цей фільм г... або — нудьга суцільна. Це мене не зачіпає. Як і слова Олександра Гордона у програмі «Закритий показ». На мій погляд, ця людина займається навмисним злостуванням, вважаючи це своєю професією. Коли фільм демонструвався в березневій передачі «Закритий показ», мене не було в Москві. Програма йшла в записі. Її свідомо змонтували так, що дискусії не вийшло. І повисло якесь обвинувачення на мою адресу: мовляв, це кіно зроблене для того, щоб очорнити Росію і сподобатися на Заході...

У день показу мій телефон розривався. Мені телефонували всі — кого я знаю і кого не знаю. Вони хотіли мене підтримати. Дякую їм за це! Я ж вважаю, що проблеми не в мене, а в людини, котра мислить такими категоріями. Таким людям слід заборонити навіть наближатися до оцінки чого- і кого-небудь. Тим більше до таких передач.

Адже що, власне, змінилося в російській глибинці? На будь-яких територіальних околицях затурканість і дикість залишилися на рівні боротьби з примхами природи.

Олександр Гордон вважає, що сьогодні все разюче змінилося і Росія вже «не така»? Але це кіно не тільки про Росію. Все ширше. «Дике поле» — не географічне поняття. Це простір і середовище нашого існування. Воно може бути таким у будь-якій точці земної кулі, де є конфлікт між особистістю та суспільством. А якщо цього конфлікту немає — отже, у цьому суспільстві немає особистості. Ось і все.

— Сценарій написаний 15 років тому. Його авторів Петра Луцика та Олексія Саморядова вже немає серед живих. А ви давно виношували ідею зняти цей фільм?

— Сценарій мені надіслав мій товариш Сергій Снєжкін ще 2006 року. Я прочитав його й зрозумів: хочу це знімати. Для мене досі залишається загадкою, чому люди, котрі читали текст переді мною, так і не спробували зняти кіно. Зате коли взявся я — з’ясувалося, що вже пів-Росії хоче знімати це...

— Нове російське кіно сьогодні рухається у бік голлівудських технологій. На ваш погляд, це щось дає мистецтву — чи більше відбирає?

— Те, що відбувається, — явище, гадаю, загальне. У європейському кіно ще залишилася духовність. У нас цього менше. Зараз кіно погналося за економікою, паралельно намагаючись обслуговувати суспільство. Кіно старається, щоб «людям у залі було приємно». І від цих старань воно ще більше перетворюється на споживчий продукт, на якісно зняте на плівку шоу. Це сумно. У радянські часи до кіно ставилися інакше. Це був потік повітря — кватирка. Ви висуваєте голову і з задоволенням вдихаєте свіжість.

— Як ви гадаєте, чи вніс час корективи у сприйняття геніального фільму вашого діда «Летять журавлі»?

— Не знаю... Я часто чую від молодих людей, що вони дивилися фільм, переживаючи його повною мірою. Я ніколи не намагався в цьому сенсі розібратися. Оскільки до кіно підходжу тільки з власного погляду. Є фільми, які можу переглядати неодноразово. Приміром, стрічки французького режисера Брессона або картини Отара Іоселіані («Жив собі співочий дрізд»), Андрона Кончаловського («Історія Асі Клячіної»), Параджанова — «Тіні забутих предків», Германа — «Двадцять днів без війни». Вони для мене не старіють. І час нічого не може з ними вдіяти. Правда, в суспільства тепер дивні смаки...

— Ви побували в багатьох країнах. Можете сказати, що фільм «Летять журавлі», як і раніше, є візитівкою російського кіно?

— За кордоном бачили не тільки «Летять журавлі», а й «Невідправлений лист», знятий моїм дідом. Там знають деяких російських режисерів — Тарковського, Калатозова, Бондарчука. Про Михалкова дізналися. А нещодавно — про Звягінцева.

— Як ви ставитеся до того, що вас порівнюють із дідом?

— Я сприймаю це як даність. Із цим нічого не вдієш, і я й не хочу, бо це моє прізвище, мій зв’язок, моє коріння.

— Михайло Калатозов свідомо змінив закінчення у своєму прізвищі?

— Гадаю, таке закінчення прізвище мало ще за прадіда. Відомо, що російські прізвища отримували не тільки в армії, а й стаючи до державної служби.

— А хто повернув прізвищу початкове звучання?

— Батько. Він відновив прізвище, ще навчаючись у ВДІКу. До речі, він був хорошим оператором. Зняв такі фільми як «Я бачу сонце», «Мацихвідлія», «Лондре» — фактично, всі класичні грузинські фільми. Народився він у Москві. Потім переїхав до Тбілісі. 1973-го ми всією родиною переїхали в Москву. А 1982-го батько захотів знову повернутися в Тбілісі.

— Чи є сьогодні в Росії молоді актори, котрі уособлювали б духовність? Такі як, наприклад, — Гринько, Дороніна, Смоктуновський, Баталов, Самойлова, Борисов?

— Немає. Але їх потрібно «робити». Той-таки Олег Долін, який зіграв у моєму фільмі, в житті дуже жвавий, навіть можна сказати — метушливий. На проби він з’явився з ірокезом на голові! Що вмів робити Олег — то це слухати! А слухати в акторській професії — справа складна. Долін — чудовий артист. За його кандидатуру були тільки я і Снєжкін. Решта вважали, що ми вибираємо «не того». Хорошого, але не того.

— Схоже, ви були вільні у своєму виборі?

— Це ж одна «контора» — Снєжкін, Бондаренко і я. На Заході все інакше. Там продюсери вміють працювати з некомерційним кіно. Вони знають, що це таке. У нас же були державні гроші. Кошти, яких бракувало, закривала наша студія — устаткуванням, людьми, частково грішми. Тепер їх потрібно відбивати.

— І вдається?

— Поки що прокатна доля цього фільму мене не тішить. Україна, приміром, не взяла у прокат жодної копії. Зараз ведемо переговори з європейськими дистриб’юторами. На них, по суті, вся надія. Там уміють працювати з таким кіно.

— А як із прокатом у Росії? Напевно, приз «Золотий орел» допоміг?

— Мало допоміг. Фільм не мав потужної рекламної підтримки. Інша річ — треба переглядати систему державної підтримки в прокаті. Тому що, згідно із законом, гроші, виділені на виробництво, не можна перекидати на підтримку прокату. Не так на Заході! Там усе не так, усе стабільно. У нас же як тільки зміна керівництва — так і перегляд усіх соціальних підвалин. Як тут можна щось загадувати?

— Зізнайтеся, ви хоч для себе вирішили, виживе ваша щаслива людина у фільмі чи?..

— Звісно, виживе. Інакше б я не залишив двері його будинку відчиненими...

До речі

Михайлу Калатозишвілі нинішнього року виповнюється 50. У 1981-му він закінчив режисерський факультет ВДІКу (майстерня Є.Дзигана). Певний час працював на студії «Грузія-фільм», а з 1996-го — на «Ленфільмі». 1992-го на кінофестивалі в Мадриді отримав спецприз журі за фільм «Обранець». У своєму новому фільмі «Дике поле» торкається складних буттєвих і філософських проблем на прикладі однієї людської історії. Молодий лікар Митя приїжджає на роботу в казахстанський степ. Його новою домівкою стає селище за 200 км від Алмати. Місцеві жителі приходять до нового лікаря не лише по медичну допомогу, вони діляться з ним своїми проблемами, смутком і радощами. Сам головний герой чекає наречену, яка має приїхати до нього з великого міста. Незабаром дівчина справді приїжджає, але, як з’ясувалося, ненадовго. А Митя стає мало чи не заручником на просторах дикого поля життя.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво