САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ.COM.UA - Культура - dt.ua

САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ.COM.UA

4 липня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 4 липня-11 липня

Інтернет розбещує. Ба більше, він може цілковито деморалізувати. Уявіть собі розпач філолога, який знає, що варто натиснути кілька кнопок — і на екрані монітора з’явиться будь-який текст...

Інтернет розбещує. Ба більше, він може цілковито деморалізувати. Уявіть собі розпач філолога, який знає, що варто натиснути кілька кнопок — і на екрані монітора з’явиться будь-який текст. Все чого забажаєте. Останній роман Павича? Свіжу статтю Бодріяра? Порівняльний аналіз стилістичних властивостей дієслівних форм української та хінді? Другу частину «Поетики» Аристотеля?.. Сарказм інформаційного бога — усіх бо текстів не перечитаєш, а як же вибрати з-поміж такого переліку? Залишається тільки вимкнути комп’ютер і зітхнути за старими добрими часами, коли за цікавою книжкою треба було півдня відстояти в черзі, якщо вже випало щастя таку чергу знайти.

Втім, не варто лякатись. Якщо стара Європа й справді скоро потоне у хвилях інформаційного океану мережі, то нам це не загрожує, бо в нас того океану не те що по коліно — жабі по очі.

Коли говорити про український сегмент Інтернету взагалі, йому не можна закинути надмірну аморфність чи кволість. Але якщо взяти його літературну складову, то можна хіба щиро подивуватися, а то й схопитися за голову — чи то Інтернету непотрібна література, чи навпаки…

Країна ліліпутів

Характерна риса нашого літературного Інтернету — перенаснаженість дрібними сайтами. Навіть коли відкинути типові «домашні сторінки» з неодмінним розділом «творчість», домінуюча більшість ресурсів — це дітища одного-двох ентузіастів, які у вільний від роботи час і за власні гроші просувають національну культуру в мережу. Відповідно, не дивує ні фрагментарність (і бідність) наповнення, ні поновлення «коли настрій буде», ні відверто грубий дизайн.

Свого часу рунет пережив навалу персональних сторінок типу «я і моя собака», які переглядав сам автор (іноді кілька разів на день), а в кращому разі — кілька його друзів. Засвоївши і творчо переосмисливши досвід сусідів, значна частина літературних сайтів будується за принципом «я і моя тусівка». Тусівка може бути різною — від фаната моєї творчості сусіда Васі до більш-менш серйозного літературного угруповання — але залишається тусівкою, з неминучим орієнтуванням ресурсу на «обраних» (читай — нецікавістю для решти).

Такі сайти на зразок «Літературного клубу-99» (www.zsu.zp.ua/99) або «Літературної тусівки «Парадокс» (//littusovka.iatp.org.ua), звісно, мають право на існування, більше того, добре, що вони є. Непокоїть інше — їхня величезна питома вага.

Ніхто не заперечуватиме, що демократизм — найхарактерніша риса Інтернету, яка зробила його тим, чим він є зараз. Але, зрозумівши економічну привабливість мережі, бізнесові кола розгорнули комерційні проекти, які задали планку якості — в дизайні, в принципах роботи з аудиторією тощо, — до якої мали дотягуватись усі інші. Профанація великої ідеї? А ви ще не забули, що там у нас рушій прогресу? Отож бо.

Літературний портал — чи діждемося свого Вашингтона?

З першого погляду, гріх нарікати на представлення в Інтернеті літературних ЗМІ — тут і «Книжник-Ревю» (www.review.kiev.ua/), і «Критика» (www.krytyka.kiev.ua), і «Кальміус» (//kalmiyus.h1.ru), і ще багато чого. Але якщо проаналізувати їх наповнення, впадає в око така деталь: усі ресурси — лише онлайн-версія друкованого видання.

Видавці чомусь не дуже довіряють веб-платформі, залишаючи їй роль додатка: в Україні немає жодного онлайнового (тобто такого, що не має друкованого аналога) ЗМІ літературного спрямування.

Інтернет чомусь і досі зберігає імідж комерційно непривабливого — і не тільки для ЗМІ. Мовляв, сьогодні доступ до мережі мають не більше трьох відсотків населення, хіба ж це споживач? Щоправда, вже кілька років успішно функціонує електронний магазин «Бамбук», але як ті відчайдухи примудряються викручуватись — невідомо. Але то не для нас, ми почекаємо, доки комп’ютер з Інтернетом стоятиме в кожній сільській хаті. О, тоді ми себе покажемо! Куди поспішати, навіщо ризикувати? У глобальному селі ми залишаємось селом.

Формат часопису мало придатний для мережі. Вже бодай тому, що для часопису вихід один раз на місяць — норма. Але це не може бути нормою для сайту, на якому користувач повинен щодня бачити щось нове.

За час, проведений у мережі, споживач, як відомо, платить з власної кишені. Тому він не має бажання вишукувати потрібну інформацію по десятьох сайтах — вона йому потрібна тут, зараз — і в одному місці.

На сьогодні найпродуктивнішим Інтернет-форматом є портал. Звести його до простої добірки посилань, як це реалізовано в «Харьковском портале» (www.portal.kharkov.ua/list/group/31.html), — просто, але безглуздо, на такий ресурс відвідувачі зайдуть максимум двічі-тричі, поки не «переберуть» усі лінки.

Портал повинен містити кілька динамічно оновлюваних блоків, серед яких новини, анонси, аналітичні матеріали, підбірка ключової інформації та текстів, приміром у вигляді бібліотеки чи онлайн-енциклопедії. Не завадять і різні види взаємодії з аудиторією, як-от голосування, форуми, розсилки.

За наведеною схемою доволі успішно функціонує «Національний кінопортал KINOKOLO» (www.kinokolo.ua). Літературного порталу в uaнеті немає. Чимось подібним є сайти МО «Дзиґа» (www.ii.lviv.ua), Асоціації українських письменників (www.aup.iatp.org.ua) та літературний відділ «Мистецького порталу» (www.artportal.org.ua), але два перші навічно «пов’язані» з відповідними об’єднаннями, що визначає характер наповнення, а третій більше нагадує базу даних.

Електронні бібліотеки

Можна довго сперечатися щодо придатності кількасотсторінкових текстів для читання з монітора та «користі» безплатних текстів у мережі для книговидавництва, але факт є фактом — електронні бібліотеки займають перші позиції в літературних рейтингах пошукових систем.

Ні для кого не секрет, що з текстами актуальних західних авторів український читач ознайомлюється з російських перекладів. Українські переклади, які вряди-годи з’являються зусиллями «Класики», «Основ» і ще кількох видавництв, розкуповуються, швидше, з відчуття національного снобізму, аби мати в хаті «українізованого» Кундеру чи то Павича.

У такій ситуації не дивно, що в Україні найпопулярнішою електронною бібліотекою є російська бібліотека Максима Мошкова (www.moshkow.orc.ru), де можна знайти не тільки Еко та Борхеса, але й Беґбедера та Муракамі.

Україномовної новітньої зарубіжної прози в Інтернеті годі шукати аж до повного відродження книговидавництва в нашій країні, яке видається ще примарнішим, ніж свого часу перемога комунізму в усьому світі.

Ще одна вада українських електронних бібліотек — їх розпорошеність і строкатість наповнення. Багато сайтів мають свою бібліотечку з п’яти-десяти назв, але немає жодного потужного ресурсу, який міг би претендувати на універсальність власних ресурсів.

Одна з найпотужніших добірок національної класики — «Електронна бібліотека української літератури» (www.utoronto.ca/elul/Main-Ukr.html) — діаспорний сайт, яким опікується Максим Тарнавський. Переважна більшість наповнення — проза. Окрім традиційного набору авторів (Шевченко, Нечуй-Левицький, Сковорода), досить широко представлено письменників 20—30-х років, а також діаспорних авторів. Деякі з текстів, як-от «Записки Кирпатого Мефістофеля» Винниченка та прозу Майка Йоґансена й Ґео Шкурупія, сьогодні проблематично віднайти у традиційних бібліотеках. Сучасні автори майже повністю проігноровані, натомість є непоганий перелік посилань на інші бібліотеки, мовляв, чого немає в нас — шукайте деінде.

Національна класика, мабуть, чи не єдина група текстів, яку без проблем можна віднайти в мережі, бо ж навіть Національна бібліотека ім. Вернадського (www.nbuv.gov.ua/eb/ukr.html) виклала на сайті безсмертних Івана Петровича та Тараса Григоровича з компанією. Втім, головна родзинка Вернадки — фотокопії раритетів: «Пересопницького Євангелія», «Апостола» та Київських глаголичних листків.

Коли вже зайшла мова про давню українську літературу, то не можна не згадати й бібліотеку «Ізборник — 2002» (www.litopys. narod.ru). На сайті представлено найповнішу в усьому uaнеті добірку текстів давньої української літератури — «Літопис руський», «Слово о полку Ігоревім» та інші твори, відскановано всі антології з давньоукраїнської літератури, які свого часу вийшли в серії «Бібліотека української літератури» у «Науковій думці».

Just poetry?

Поезія — це завжди окрема розмова, а тим більше поезія в мережі. Постає дивна закономірність: людей, які люблять поезію, традиційно менше, ніж тих, які люблять прозу. А ось молодих авторів, які пишуть поезію (або думають, що пишуть), — хоч греблю гати. Тому не дивно, що Інтернет став прихистком для когорти невизнаних геніїв, яким вказали на двері у видавництвах. Навала поетичних текстів породила літературну формулу «всі пишуть — ніхто не читає».

В укрнеті є кілька ресурсів на зразок сайту «Мусагет» (www.musaget.com.ua), на яких кожен відвідувач може більш-менш вільно розмістити власні тексти. Ідея, може, й непогана, ось тільки з часом такі сайти починають більше нагадувати територію самоствердження для графоманів, ніж бібліотеку.

Найавторитетніший український сайт поезії — «Поетика» (//poetyka.uazone.net) Романа Косаренка. Ресурс, попри невиразний дизайн, має доволі багате наповнення. Українська поезія від Котляревського до наших часів, трохи перекладів, народні пісні й дещо з репертуару сучасних виконавців. Бібліотека відкрита для молодих авторів, але розміщуються, як правило, вірші, які вже були десь надруковані, що ставить певну планку якості.

Непогана навігація дозволить легко знайти потрібного автора, хоча, ніде правди діти, трапляються неприємні сюрпризи, коли за гучним ім’ям ховаються два-три вірші. Сайт має непоганий форум, хоч і не надто жвавий.

Ще одна цікава бібліотека — «Українська сучасна література» (//ukrlit.kma.mk.ua/). Великий перелік творів сучасних українських авторів (переважно поезія) доповнюється доволі потужним корпусом критичних текстів.

Інтернет, без сумніву, полегшує наше життя. Інша річ — до якої міри.

Свого часу я намагався віднайти в мережі поезію Євгена Плужника. Після доброї години пошуків я мав купу цікавих посилань, але не вірші. Звісно, я знав, що десь вона таки має бути — на сторінці якогось професора-ентузіаста, чи на сайті ультрарадикального літгурту, чи ще десь, однак, прикинувши, скільки часу в мене забере дорога до найближчої бібліотеки, я вимкнув комп’ютер. Але найбільший сюрприз чекав на мене саме там — ви не повірите: у них не було Плужника!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво