Садок вишневий у Бразилії - Культура - dt.ua

Садок вишневий у Бразилії

28 серпня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 28 серпня-4 вересня

Український музей "Тисячоліття", що в Прудентополісі (штат Парана, Бразилія) відзначив своє 20-річчя. Шкода, що про нього мало знають в Україні, бо зберігає він скарб неоціненний — пам'ять про драматичну і навіть трагічну історію переселення наших єдинокровних братів з Галичини наприкінці ХІХ століття за океан.

 

Український музей "Тисячоліття", що в Прудентополісі (штат Парана, Бразилія) відзначив своє 20-річчя. Шкода, що про нього мало знають в Україні, бо зберігає він скарб неоціненний — пам'ять про драматичну і навіть трагічну історію переселення наших єдинокровних братів з Галичини наприкінці ХІХ століття за океан. 

Цей об'єкт унікальний тим, що був створений у результаті найбільшої всесвітньої культурної акції, в якій узяли участь тисячі українців з багатьох країн світу, зробивши посильний матеріальний внесок у будівництво музею. 

Прудентополіс, або Прудентопіль (за аналогією з Тернополем), можна з повним правом назвати столицею і культурним осердям 500-тисячної української громади Бразилії, бо 
60 відсотків його жителів становлять етнічні українці. Місто українське за духом, звичаями, традиціями, кухнею і навіть за мовою, хоча внаслідок асиміляції ця найбільша етнічна цінність зазнала відчутних утрат. 

Тут на Різдво містяни колядують, у Щедрий вечір щедрують, на Великдень святять паски, водять гаївки, причому деякі колядники й щедрувальники навіть не розуміють змісту пісень і примовок, які вони завчили. Для них вони як старовинне заклинання, мантра, що має принести в оселю щастя і мир. 

Ідеш вулицею, вітаєш незнайомця словами: "Слава Йсу!", а у відповідь: "Навіки слава!", а далі мішанина з португальських і українських слів, бо той чоловік, який безумовно за походженням є українцем, на жаль, свою рідну мову втратив, причому недавно, у попередньому поколінні: "Ще дідо мій, — каже, —гарно говорив по-галицькому". 

Переважна більшість переселенців — з Тернопільщини, менше — зі Львівщини, Івано-Франківщини. Але місцева громада відчайдушно опирається асиміляції — при церквах діють українські школи, щоранку в ефірі провінції радіостанція "Зелені крони" поширює українські новини й пісні, церковна громада влаштовує масові народні свята, групові поїздки до України. 

Ось, наприклад, Дірсеу Бело, з яким я познайомився в Прудентополісі, після першої подорожі на історичну Батьківщину в середині 1990-х захворів нею назавжди. Рідну мову опановував самотужки під час щорічних поїздок в Україну і тепер розмовляє нею не гірше за нас із вами. 

Саме місто — нагадує тропічний сад, від пахощів якого навіть трохи паморочиться в голові. Вочевидь, Прудентопільщина найбільше з усіх бразильських місцевостей відповідала уявленням наших переселенців про рай: тепло, багато сонця, часто йдуть грозові дощі, але не так пекельно жарко, як в екваторіальних регіонах, бо територія розташована на високогірному плато, що продувається свіжими вітрами з Аргентини. 

Забудова здебільш одноповерхова — особняки, вілли, будинки, магазини, бари, банки. Живуть місцеві досить заможно, але, як і в кожному бразильському місті, тут є свій район фавел — нетрищ, де в халабудах з фанери мешкають бідняки. Займаються прудентопільці переважно аграрним бізнесом — фермерством, зберіганням і переробкою сільгосппродукції. 

Якщо уявити Прудентопіль Сонцем, то його промені — це населені пункти (хутори або лінії), що тягнуться далеко в сельву і мають статус вулиць. Родичі Дірсеу живуть на лінії (вулиці) Сети Деситимбру (імені 7 вересня — це День незалежності Бразилії). 

Якщо навмання завітаєте на якусь ферму, то зустрінете стовідсоткових українців, які свою солов'їну знають не гірше від португальської, а їхній побут і землеробство не дуже поспішають відриватися від кінця 
ХХ століття. 

Бразильці дуже вдячні українцям за те, що навчили їх свого часу вирощувати жито й пшеницю, але тепер скаржаться, що вони аж занадто консервативні в технологіях. 

Наприклад, наш фермер ділить свою ділянку на три частини, протягом року обробляє одну з них, тоді як решта швидко заростає деревами і кущами. Потім переходить на іншу, вирубує на ній ліс, спалює його, використовує попіл як добриво і засіває кукурудзою, тютюном, соєю, квасолею тощо. І так — по колу. Тобто застосовується практика трипільської доби. 

Це каторжна праця, але українці дістають від неї насолоду. Працюють з ранку до вечора всі — від старих до малих. Худі, зморені, виснажені, але щасливі. 

Страх безземелля, який уразив їхніх предків у 1890-х, змушує відчайдушно триматися за свої невеликі наділи. Всі ферми об'єднані в асоціації — обслуговуючі кооперативи, які допомагають селянам збувати й зберігати продукцію, купувати техніку, добрива. Тут дуже багато молоді. Ферми в умовах бразильського безробіття дають їм хоч і невеликий, та все ж достатній ресурс для освіти і якоїсь життєвої перспективи. Вечорами вони просяться у батьків: "Тату, мамо, ну пустіть погуляти до Прудентополя"… 

Вечірні й нічні вулиці завжди запруджені молоддю: танці, імпровізовані пісенні фестивалі, концерти місцевих бардів, посвяти у студенти, прощання з холостяцьким життям, проводи до війська, відзначення перемоги улюбленої команди, колективний перегляд футбольних матчів тощо. Панує атмосфера безмежної радості і безтурботності. Іноді вдень у скверику можна побачити народних виконавців, які імпровізують пісенні оди й сатири на політиків, знайомих, сусідів, глядачів. Якщо зустрінешся з таким менестрелем поглядом і не кинеш реала — начувайся — станеш об'єктом осміяння для всієї вулиці. Отакий він Прудентополіс — місто вічного свята. Для мене це чарівний маячок за океаном, до якого тягнуся думками і душею. 

Але повернімося до музею. Ініціатива створити його належить громаді парафії Св. Йосафата. 1985 року було організовано Комітет зі встановлення пам'ятника Тарасові Шевченку та заснування музею з нагоди тисячоліття християнства на Русі. До його складу ввійшли Володимир Жирий ( голова комітету), Вілсон Сантіні (почесний голова), Діонісій Опушкевич ( заступник голови), Мирослава Кривий (секретар), Василь Мисько ( заступник секретаря), Іван Тихий (скарбник), Йосиф Рудик (заступник скарбника), члени комітету — о. Іларія Й.Бардаль, Жонел Н.Юрк, о. Василь Зінко, Маріо Ляхович, Маркіян Антоніо, Михайло Рубінець, Павло Бойко, Даниїл Мирський. 

Крім того, для фінансової та іншої підтримки проекту було створено канадсько-американський комітет. До нього ввійшли Василь Іваницький (голова), Наталя Бундза (заступник), Ярослав Падох (заступник), Роман Грицина (скарбник), Уляна Плавущак (секретар), Богдан Стебельський, Михайло Ромах, Тарас Підзамецький, 
о. Василь Цимбалістий, о. Маркіян Лазовський, Михайло Бурчак, Петро Басюк, Михайло Вавришин, Микола Чорний, Володимир Климків, Микола Кушпета, Мирослав Малецький, Володимир Петришин. 

Вирішили, що канадсько-американський комітет візьме на себе відповідальність за виготовлення, доставку та встановлення пам'ятника Кобзареві, а бразильська громада забезпечуватиме будівництво музею. Префектура виділила ділянку землі на розі вулиць Сао Жозафат і Кандідо де Абреу, неподалік величного українського католицького собору Св. Йосафата. 

На цьому місці, згідно з проектом, запланували збудувати площу України з пам'ятником Тарасові Шевченку в центрі, а під нею облаштувати культурний центр. Архітектурний проект комплексу розробили відомий архітектор зі США Мирослав Німців і талановитий інженер-будівельник з Бразилії Жонел Юрк. Автором пам'ятника став легендарний український скульптор Лео Мол (Леонід Молодожанин) з Канади, в доробку якого пам'ятники Кобзареві, встановлені у Вашингтоні (США), Оттаві (Канада), Буенос-Айресі (Аргентина) і Санкт Петербурзі (Росія). Перший камінь у фундамент українського історично-культурного комплексу в Прудентополісі було урочисто закладено 12 серпня 1986 року, а офіційне відкриття Площі України та пам'ятника Тарасові Шевченку відбулося 1989 року з нагоди 175-ї річниці від дня народження поета. 

Бронзову фігуру Кобзаря на повен зріст встановлено на гранітному п'єдесталі. Цього ж року відкрили й тимчасову експозицію "Українці в Прудентополісі". 

Офіційне відкриття Музею української імміграції "Тисячоліття" відбулося в 1995-му. Заклад очолила Мирослава Кривий, допомагати їй зголосилися Самуел Семчешин, Сесилія Стрешар, Ольга Корчагін. На початку своєї діяльності співробітники організовували пошукові експедиції у поселення українських іммігрантів муніципалітету, аби зібрати якомога більше предметів побуту і праці місцевих українців. З віднайдених експонатів було створено відповідні експозиції, які започаткували музейний зал "Життя українського селянина у Бразилії". Згодом експозиції поповнювалися документами і фотографіями. Велися пошуки матеріалів про Тараса Шевченка, і на сьогодні вже зібрано багату колекцію портретів Кобзаря, видань його творів та ілюстрацій до них.

Загалом у музеї зберігається понад 1000 предметів побуту та праці і понад 3000 документів, фотографій та книжок. У приміщенні музею працюють кооператив вишивальниць і невеличка крамниця, де продаються речі, пов'язані з українською історією та культурою. 

А тепер разом із пані Мирославою пройдімося залами музею. 

Для неї це мавзолей пам'яті її родини і цілого покоління українців. Мирославин дідо, якого вона добре пам'ятає, родом з-під Волочиська, йому не сподобалося у Бразилії, тому зібрався до США, але коли заїхав до Ріо, то виявилося, що не вистачить грошей на квиток ні до Америки, ні до Одеси, тож змушений був повернутися назад, до Прудентополя. Перший корабель з переселенцями з Галичини пристав у порту Паранагуа в середині січня 1889 року. Тут їх місцевий католицький священник про всяк випадок ще раз охрестив і вказав шлях на Прудентополіс і Понта-Гросу. Наступні хвилі мігрантів з України сягнули бразильського берега у 1895 і 1896 рр. Наші земляки приїздили великими групами з усім домашнім начинням — баняками, заступами, сокирами і, звісно, насінням пшениці й жита. Купували у порту коней і вози (кароси), вантажили на них своє добро, садовили дітей, жінок і вирушали у небезпечну подорож сельвою, під час якої на них чигали різні небезпеки — хвороби, звірі, індіанці. 

Ось унікальні фото 1896 р.: переселенці біля своїх помешкань, якими наділив їх уряд. "Та це ж натуральні собачі халабуди!" — з подивом вигукую я. "Так, — погоджується пані Мирослава, — у них можна було лише лежати й сидіти". Та за рік, коли в кишенях заробітчан почали водитися сякі-такі гроші, вони заходилися споруджувати справжні хати, вкриті піньйоровим ґонтом. Жінки залишалися вдома, а чоловіки йшли будувати залізницю до Паранагуа. Заробивши грошей, купували землі. "Наші люди були жадібні до землі", — зауважує пані Мирослава. Господарі музею демонструють чудернацький прилад. "За цим спеціальним контрольним годинником виконроби на будівництві фіксували, коли приходив робітник на роботу і скільки працював", — чую пояснення. Перші емігранти оселилися на лініях Абріл і Нова Галичина. Загалом утворилося 90 українських ліній. Коли наші приїхали, у місті жили лише бразилійці, але розбудували його українці. "Був у нас такий чоловік — Василь Гурко, котрий написав "Історію Василя". Він описував, як добирався до Бразилії, потім як ішов на роботу, працював, яким було його весілля, як жили в колонії. А тепер його внук переклав ту книжку португальською і видав. Ми намагаємося знайти якомога більше таких історій — про те, як починався Прудентопіль", — розповідає пані Мирослава. 

А це "знимка" (фото) будинку, де мешкав перший священик Іван Лех, який розподіляв землі, продовжує вона. Цей чоловік мав багато грошей, знав кілька мов, мав гросбуха, де реєстрував ділянки землі (льоти по 10 га). Кожен, хто отримав ту землю, мав сплатити за неї урядові. Саме тоді починається історія церкви: першу збудували 1897 року, другу — 1904-го (вона була цілком дерев'яна), третю — аж 1930-го. Господиня демонструє листи українських піонерів сельви до архієпископа: "Рятуйте нас, бо пропадаємо без слова Божого…" Першого священика прислали зі Львова. Загалом у провінції Прудентополіс є 33 греко-католицькі церкви. На інших світлинах зафіксовано святкування Водохреща на річці Кашим, відкриття першої школи. 

Під склом — обкладинка паспорта, що його видавали за Франца Йосифа, а також метрики, писані ще в Україні. "А це що це за шинеля?" — вигукую здивовано. Це з революції 
1930-го року, пояснюють мені, українці повинні були постачати провізію в армію, воювати на боці уряду. Потім була війна з Парагваєм. 

Виходить, і за океаном наші брати не уникнули революцій і громадянських воєн. 

Організатори музею віддали шану улюбленому дереву українців — піньйору, що належить до хвойних, має височенний стовбур, як у сосни, але крона нагадує здійняті до неба людські руки. Представлено тут і зразки піньйорового ґонту. "Синьйор-піньйор" — так називають це дерево переселенці з Галичини, які відкрили його для себе як будівельний матеріал і їстівну рослину. Не кожне з них можна було використовувати як матеріал для будівництва, це українці зрозуміли з роками. Тож теслі навчилися визначати його якість за внутрішньою музикою, яку майстер чує, приклавши вухо до стовбура. Піньйор раз на рік дає округлі колючі плоди, всередині яких насінини, схожі на часничини. На смак вони — як їстівні каштани. Переселенці їх варили або смажили, перемелювали і цією масою начиняли вареники або пекли з неї млинці. На другому місці за популярністю в ті часи була фарина: тонкі млинці з кукурудзяного борошна, покришені на пластівці, які вживали з молоком. 

Далі — мапа Прудентополя з українськими церквами, світлини 1920 року. На них — весілля, сцени з вистави в театрі, людина серед пшениці, молотьба ціпами і першими машинами, гонорові солдати. Вже видно, що прибульці обжилися і почуваються в цій місцевості як у дома. Тут дуже гарна глина, а гончарів довго не було жодного, аж поки не прибився якийсь з України, котрий і започаткував цілу школу. 

Музей має сотні, якщо не тисячі контактів у різних куточках світу. 19 січня 2010 року президент Федеративної Республіки Бразилія Луїс Інасіу Лула да Сілва підписав закон, згідно з яким 24 серпня проголошено в Бразилії національним Днем української громади. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №10, 16 березня-22 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво