Рязанов: Усміхнися нам, Господи! - Культура - dt.ua

Рязанов: Усміхнися нам, Господи!

4 грудня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 4 грудня-11 грудня

Рязанов — один із тих, кого в тяжкі непримиренні часи вирізняла людська порядність, а його любов до батьківщини відмітала кон'юнктурну фальш та сюхвилинне колінкування. Просто він любив свою землю, своїх акторів, кожен свій сюжет — щиро. Тому всі ці популярні картини, просякнуті його щирістю і його ж людською чарівністю, переживуть прийдешні новітні епохи (якщо, звісно, кілька безумців, не дай Боже, не підірвуть цю блакитну кульку, розпалюючи світову пожежу).

Відхід режисера Ельдара Рязанова з життя земного на небеса обітовані — непоправна втрата й велика драма цих днів, і без того заповнених драмами. 

У певний момент, а точніше — в дні прощання з ним, виявилося, що можливе тимчасове перемир'я, освячене сльозою скорботи, навіть на такій войовничій території, як країна Facebook. Діти різних народів (які останнім часом різко віддалилися одне від одного) у дні прощання мимоволі притихли, згадуючи світле, добре й людяне, посіяне в їхніх душах казкарем Рязановим. 

Для тих, хто тільки відкриває веселу фільмографію Рязанова, в ній же відкриє і простір його чарівної людяності та неймовірної закоханості в життя. Яким би роком не датувалася та чи інша його картина, він примудрявся наповнювати повітря тих історій безтурботним лукавством, добродушним стоїцизмом, чарівним людинолюбством. 

Рязанов — один із небагатьох у мистецтві радянського кіно, хто не лакував ту ж таки радянську дійсність, але й не демонізував її, а намагався надати тому життю такого собі іронічного поетичного прижмуру. У тому житті (з якого партія вигнала Всевишнього) такі, як він, час від часу ніби позирали в небеса обітовані з несміливою мольбою й надією: всміхнися нам, Господи! Пошли на цю грішну землю розум, добро, терпимість! 

Можливо, саме ці слова він тихо шепотів і на лікарняному ліжку… 

Практично, всі його невеселі комедії застійних і перебудованих років тримає позачасова поетична — рязановська — інтонація. Аранжована рядками М.Цвєтаєвої, Б.Пастернака, Б.Ахмадуліної, та й його власними. Герої його втішливих стрічок, зіграні видатними артистами, завжди чарівні добряки й гуманісти. Вони все-таки не відформатовані й не відпрасовані якимись партійними ідеологічними циркулярами. Бо всі вони — за Рязановим — взагалі-то, внутрішньо вільні люди. Кожен по-своєму. Юрій Дєточкін, Женя Лукашин, Надя Шевельова, Іполит, офіціантка Віра, Толя Новосельцев і навіть Мимра зі "Службового роману", здатна на запаморочливу жіночу метаморфозу… 

У кожного з його цінителів-кіноглядачів — і старших (дітей застою), і молодших (дітей Facebook), безперечно, свій Рязанов. 

Хтось згадує низку афоризмів із його найпопулярніших картин — від "заливної риби" до "Поставте Віру на місце!" Хтось — пропущені шкільні уроки, коли в ранковому телеповторі йшов "Служебный роман" і пропустити це велике щастя було неможливе, тому діти симулювали хворобу, вбираючи з екрану "В моей душе покоя нет…". Хтось, можливо, згадує дитячі сни, коли розрекламований журналом "Советский экран" новий фільм Рязанова "Вокзал для двоих" являвся навіть уночі… 

І тут-таки, певна річ, мало хто заперечить, що в ті часи кожного нового кінопривіту Рязанова очікували з таким самим нетерпінням, як і хіта примадонни в новорічному "Огоньке". Оскільки очікування, замилування, насолода — все це супроводжувало життя і фільми Рязанова. Завжди. І в золотий період його творчості (1970—1980-ті). І навіть у період кризи ідей — у 1090-ті, нульові. 

Для всіх він був і буде добрим кіноказкарем та великим утішником. Доти й буде, доки телеканали не втомляться 31 грудня повторювати його "Иронию…" або "Карнавальную ночь". 

Рязанов — один із тих, кого в тяжкі непримиренні часи вирізняла людська порядність, а його любов до батьківщини відмітала кон'юнктурну фальш та сюхвилинне колінкування. Просто він любив свою землю, своїх акторів, кожен свій сюжет — щиро. Тому всі ці популярні картини, просякнуті його щирістю і його ж людською чарівністю, переживуть прийдешні новітні епохи (якщо, звісно, кілька безумців, не дай Боже, не підірвуть цю блакитну кульку, розпалюючи світову пожежу). 

І ще: вірші його — у збірках і на екранах — безперечно, будуть постійним нагадуванням про його людську мудрість, талант, далекоглядність і співчутливість.

У дні прощання Мережа вибухнула нібито останнім віршем режисера — "В старинном парке корпуса больницы", — написаному незадовго до кончини. Потім виникли уточнення: ніби це не новий вірш, а з попереднього "вибраного". 

Тим часом поетична натура Ельдара Олександровича, його іронічне проникнення в самі щілини гіркоти життя, можливо, найбільш пронизливо відображена в його віршах, написаних задовго-задовго до цих сумних днів. 

"Меж датами
рожденья и кончины 

(а перед ними наши имена)

Стоит тире, черта,
стоит знак "минус", 

И в этом знаке
жизнь заключена. 

В ту черточку
вместилось все, что было.

А было все.
И все сошло, как снег. 

Исчезло, растворилось
и погибло, 

Чем был похож
и не похож на всех. 

Погибло все мое!
И безвозвратно. 

Моя любовь и боль, и маета. 

Все это
не воротится обратно, 

Лишь будет между датами — черта… 

"Я не комп'ютер,
я — поет!"

Вадим Алісов — відомий кінооператор, соратник Ельдара Рязанова по багатьох знаменитих фільмах — спеціально для DT.UA знайшов головні слова, що визначають роль і місію великого режисера.

Серед їхніх спільних робіт — "Вокзал для двоих" (1982), "Жестокий романс" (1984), "Забытая мелодия для флейты" (1987), "Дорогая Елена Сергеевна" (1988), "Андерсен. Жизнь без любви" (2006).

Очима Алісова, власне кажучи, з допомогою його кінокамери, Ельдар Олександрович дивився на світ і відображав цей світ уже в зрілий період свого насиченого творчого життя. Камера Алісова вносила у творчість Рязанова (спершу режисер тісно співпрацював з оператором Володимиром Нахабцевим) нові барви, відтінки, відсторонюючись від студійного декору, а частіше — обживаючи саме життя, найбільш невибагливі його інтер'єри. Як, скажімо, у "Вокзале для двоих", фільмі, що дав старт їхній спільній праці. 

— Вадиме Валентиновичу, пам'ятайте найпершу зустріч із Рязановим? Зважаючи на все, це сталося задовго до "Вокзалу", знятого 1981-го? 

Ця зустріч відбулася ще в період роботи Рязанова над фільмом "Зиґзаґ удачи" — 1967 р. Оператором фільму був Володимир Нахабцев. Саме він і запросив мене на знімальний майданчик, занурив в атмосферу рязановської творчості. Згодом мені довелося попрацювати камерменом на інших картинах Рязанова, зокрема й на "Иронии судьбы". 

І ось на початку 1980-х — "Вокзал для двоих". Початок нашої тісної співпраці. Чудовий художник Олександр Борисов, чудові актори… 

— Саме цей фільм із Людми
лою Гурченко та Олегом Басилашвілі свого часу вразив любителів творчості Рязанова відкритістю простору, точністю й навіть натуралізмом фактури. Якщо попередні його комедії оператор подавав через чарівливість закритого простору студії, у "Вокзале" картинка помітно змінилася.

— Природно, Ельдар Олександрович дуже добре відчував сценарний матеріал. І усвідомлював різницю підходу до тієї чи іншої теми. Скажімо, одна річ — статистична установа в "Служебном романе" або ленінградська квартира в "Иронии судьбы", а інша — провінційний вокзал у місті Заступинську. Тут не тільки інша атмосфера, а й температура життя в іншому просторі. Знімали фільм і в колонії для неповнолітніх, і на Вітебському вокзалі в Ленінграді, деякі сцени — на Ризькому вокзалі в Москві. Одного разу разом із Рязановим стали свідками виробничої сцени, коли вдосвіта працівники вокзалу миють вагони в депо. Таке собі виробниче "очищення", вокзальний катарсис. І Ельдар Олександрович ухопився за той епізод. Згодом він увійшов у фільм. 

Тобто Рязанов дуже чітко й тонко вмів помічати в житті якісь важливі образи, ситуації, що потім прикрашали його картини. 

Взагалі, в нього була неймовірна пам'ять — на деталі, обличчя, сюжети, вірші. 

Він був приголомшливий професіонал у всьому, що робив. 

Я йому одного разу сказав: "Ельдаре Олександровичу, ви як комп'ютер, усе пам'ятайте і все фіксуєте…" Він відповів: "Вадиме, я не комп'ютер, я — поет!" 

Був цікавий період нашої спільної роботи над "Забытой мелодией для флейты". Треба було добре зняти сцену дощу… І проробили її до найменших деталей. У багатьох питаннях на знімальному майданчику Рязанов був перфекціоністом. Для нього не існувало в роботі малозначних або другорядних питань. 

— Ваш останній спільний проект — фільм 2006 р. "Андерсен. Жизнь без любви". Свого часу не всі критики прийняли цю картину, а через 9 років вона здається все більш і більш досконалою, якоюсь дуже мудрою, — адже буває так? 

— Ну, природно, так буває. З одного боку — час лікує, а з другого — час і укрупнює багато творів мистецтва. Пройдено ж певну дистанцію, на багато речей дивишся вже іншими очима. Те ж саме і з "Андерсеном". Можливо, в цьому фільмі, як у жодному іншому, відчутна особлива автобіографічна сердечна інтонація Ельдара Олександровича. Відчутне його особисте внутрішнє життя. 

При тому що Андерсен був не таким уже й щасливчиком, його не можна назвати улюбленцем долі, на відміну від нашого видатного режисера. Проте Рязанов ототожнював себе з Андерсеном. І той, і той — Казкарі. Обидва — великі втішники. 

Зрештою, це люди, котрі все життя залишалися відданими єдиній любові. А в житті Ельдара Рязанова любов і була одна — на все життя. Тому Андерсен, таким ось символічним способом, підбиває риску під прекрасною фільмографією Рязанова-режисера і Рязанова-поета…

— Вадиме Валентиновичу, ви вже сказали, що Рязанов — суперпрофесіонал у
своїй справі. Це зрозуміло. А якщо продовжити характеристики цієї людини, які слова виникнуть у вас буквально в цю мить — у день прощання з ним…

— Професіонал. Поет. Великий режисер. Казкар… Незамінна людина. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво