РУЛЕТКА ДЛЯ ЗНАВЦІВ - Культура - dt.ua

РУЛЕТКА ДЛЯ ЗНАВЦІВ

7 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 7 травня-16 травня

Минулого тижня в Києві завершив роботу V Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця...

Чун Вай Чін Речел (Китай)
Чун Вай Чін Речел (Китай)

Минулого тижня в Києві завершив роботу V Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця. Для знавців у ньому було багато незвичного. Новий глава журі — місію дочасно померлого Івана Карабиця підхопив Роман Кофман. Єдиний у рамках акції концерт знаменитості — піаніст Микола Петров не тільки виступив із Національним симфонічним оркестром, а й відразу ж спровокував дискусію про явну корумпованість конкурсної системи. Візит президента Міжнародної федерації міжнародних музичних конкурсів — датчанка Маріанна Гренвіг приїхала саме під час відверто слабких виступів фіналістів з оркестром... Але конкурс «витримав». Його результати були математично коректні. А міжнародний авторитет багаторазово примножився.

Коли на відкритті конкурсу його екс-лауреат Олександр Гаврилюк зіграв фортепіанну транскрипцію «Пісні мерців» Сен-Санса (яка стала символом інтелектуального казино «Що? Де? Коли?»), була чимала спокуса угледіти в цьому натяк. Ось, мовляв, зібралися «знавці», які, усупереч живій думці глядачів, відпрацьовуватимуть «свою», умоглядну, неприродну версію «переможця». Публіка ж стане реагувати на все це із здивуванням і вшановувати своїх улюбленців усупереч результатам. Та й що таке конкурс? Снобізм і боротьба за гонорар, не більше...

Однак уже перший день конкурсних виступів моментально розвіяв увесь цей, навіяний музикою, «шабаш» думок. У конкурсу відразу ж з’явився свій ангол-хранитель — наймолодша учасниця Чун Вай Чін Речел із Гонконгу, котра, зрештою, і стала володаркою першої премії і золотої медалі в молодшій групі. Навряд чи був би сенс писати про її чарівність, якби вона не була підкріплена професіоналізмом. Імідж Речел підірвав обивательські уявлення про дитяче виконавство, принаймні ті, які утвердилися в пострадянському просторі. У її інтерпретаціях класики не було звичних образів із мультиків. Вона не вкладала в музику ні «ляльок», ні «кошенят», ні «ведмедів», ні «пташок», ніякої іншої інформації «зі світу дитинства». Інакше кажучи, граючи на фортепіано, Речел не блазнювала і не сюсюкала. Виявилося, дитина може мислити звуками так само природно, як і словами. Немов авангардист, вона здатна на музичні відкриття, оскільки, на відміну від дорослих, ще далека від дотримування «звичної логіки» речей. Але найважливіше — її цікаво слухати.

Тут необхідно зазначити, що організатори своєчасно «підготували грунт» для появи в конкурсі феномена, подібного Речел. На відміну від перших змагань пам’яті Горовиця, виступи найменших учасників були відділені в самостійний «Горовиць-дебют», який проходив значно раніше від конкурс-«батька». Така реформа структури акції розвела по різні боки в чомусь взаємовиключні види сприйняття — «розчулення» і «співпереживання». Грою Речел не розчулювалися, їй саме співпереживали. Цікава подробиця. На концерті лауреатів у Національній опері, де юна піаністка виконала концерт Баха, пролунав шепіт: «Божественно! А яка артикуляція! Глен Гульд!» Зауважте, репліка не про те, що «бездонний Бах» виявився під силу крихітці, але про вдало знайдений засіб музичної промовистості, начебто мова йде вже про художника, котрий відбувся.

У цілому піаністи з Китаю та Японії вигідно різнилися від слов’ян своїм рівним, неупередженим ставленням до техніки виконання. Вони не прагнули викликати замилування публіки швидкістю пальців, але водночас уся конкурсна програма була ними бездоганно вивчена (що на останньому турі в «слов’янському» контексті виглядало дуже ефектно). Проявляючи пильність до деталей, точність і навіть пунктуальність у роботі над нотним текстом, східні піаністи представили найсильніші інтерпретації української та російської музики, особливо творів Рахманінова. Збоку це виглядало досить дивно. Китайські та японські музиканти, причому дехто з них навчається в Західній Європі, раптом усі як один демонструють тонкість і розуміння загадкової слов’янської душі. При цьому з розмови з членами журі випливало, що якихось суттєвих впливів поза музичним контекстом, здається, не було. Але, можливо, наші слухачі просто знудьгувалися за майстерністю, виучкою, красою звуку — тобто тими речами, які роблять мову музики інтернаціональною?

До речі, у зв’язку з виконанням Рахманінова виникла цікава ситуація у фіналі. Можливо, через те, що нинішній рік пов’язаний із ювілеєм цього великого музиканта, піаністи особливо охоче грали рахманіновські концерти для фортепіано з оркестром. Найбільше не пощастило Другому, котрий став одним із «хітів» конкурсу.

Не секрет, що Другий концерт має статус «класичного шлягеру». За великим рахунком, грати його на конкурсі, та й взагалі в концертній програмі — справа невдячна. Слухачу відома кожна нота. Музикантам також. Зовні — все ясно. Усі знають як. Але саме в цьому і криється небезпека «безликої», невиразної гри.

У фіналі конкурсу Другий концерт прозвучав разів п’ять. Його бездоганний, світлий збірний образ, що зберігається в пам’яті не одного покоління музикантів, представила Діна Писаренко. (За результатами конкурсу вона і стала володаркою першої премії в середній групі (Україна.) Про цю інтерпретацію можна сказати лише хороше.

Інше, «бунтарське» прочитання запропонував публіці піаніст із Білорусі Тимур Щербаков. (Оскільки перша премія в старшій групі не присуджувалася, він як володар другої фактично і став переможцем конкурсу.) Інтонаційна концепція цього виконавця будувалася на «грі» із музичним часом. Піаніст то розтягував його, то неймовірним чином стискав, перетворюючи на гіперболи практично всі найважливіші музичні думки Рахманінова. Завдяки такому експерименту «заїжджена» музика набула особливої поетичної експресії. У ній була і свіжість, і сум, і пристрасність, і біль. При цьому Щербаков протиставив себе оркестру, повернув концерт у початкову стихію змагання. Щоправда, воно для самого піаніста набуло фатального відтінку, оскільки авторитет й амбіції маститих музикантів працювали проти конкурсанта, котрий бореться за визнання. Оркестру було справді нелегко. Флейтист задихався в божественних довготах другої частини, струнні з труднощами утримували ансамбль. Але саме завдяки Щербакову оркестр раптом зазвучав, і навіть пасажі духових, можливо від переляку, були злагоджені й точні, що важко й припустити. Слід віддати належне диригенту Миколі Дядюрі, котрий із честю склав «іспит». Гра темпами — одне, а ось утримати загальну композицію від «розвалу» і «хитань» — зовсім інше. Дядюра, як атлант, тримав музичний усесвіт, поки Щербаков творив.

Загальна картина фіналу почасти нагадувала анекдот про етапи дорослішання музиканта. Перший етап — «Я!» Другий — «Я і композитор». Третій — «Композитор!» Щоправда, тих, хто підійшов до третього етапу, були лічені одиниці. Один із них — піаніст із Китаю — Чжан Хайоу (Друга премія в середній групі). У його інтерпретації Третього концерту Рахманінова був лише Рахманінов. Але погодьтеся, це не так вже й мало.

Чжан Хайоу виявився одним з учнів члена журі Бернда Гетцке (Німеччина), що, втім, не завадило йому проявити себе тонко відчуваючим, духовно багатим музикантом. У контексті опублікованого під час конкурсу інтерв’ю з Миколою Петровим цей делікатний момент, безумовно, зажадав окремого коментарю.

Те, що в V конкурсі беруть участь учні членів журі ні для кого не було секретом. Проте добре це чи погано? Ситуацію прокоментував президент Міжнародного фортепіанного фонду «Аргеріх-Алінк», журналіст, автор енциклопедії «Міжнародні фортепіанні конкурси» Густав Алінк (Нідерланди):

— Як правило, на конкурсах такої ситуації, щоб брали участь учні членів журі, намагаються уникати. Проте на великих конкурсах уникнути цієї проблеми майже неможливо, оскільки запрошені заздалегідь члени журі автоматично повідомляють про конкурс своїм учням, це нормально. Я сказав би, що не слід це питання сприймати занадто серйозно, але варто мати на увазі. Хоч би якою об’єктивною була оцінка, люди завжди говоритимуть, писатимуть про це. Учасники також воліють пояснювати успіхи своїх колег членством у журі їхніх педагогів. Природно, що конкурси не хотіли б таких пересудів. Могло бути навіть правило, що забороняє учням журі брати участь у конкурсі, але на багатьох конкурсах такого правила «чомусь» немає. Річ у тім, що ситуацію «учень—вчитель» дуже важко проконтролювати, оскільки є різні види стосунків. Це може бути навчання, а можуть бути майстер-класи, консультації, можуть бути і дружні стосунки двох педагогів тощо. Ви не можете всього цього уникнути. Але багато хто ставиться до цього надто серйозно і реагує занадто сильно. Гадаю, у багатьох випадках для учня не так уже добре, що педагог є членом журі. Звісно, він хоче, щоб учень мав гарний результат, але я багато разів бачив, що педагог набагато суворіший до свого учня, оскільки дуже критичний. Головна проблема полягає в тому, що люди про це говорять, а саме по собі питання не настільки серйозне. Завжди є якийсь вплив, і проконтролювати його складно. На конкурсі Горовиця теж є учасники, педагоги яких — члени журі. Але, наскільки я бачу, тут із цього не роблять проблеми.

— Пане Алінк, ви були присутні на Другому конкурсі Горовиця. Що ви можете сказати про відмінності в проведенні і потенціалі конкурсу?

— Безумовно, відмінності є. Усі, звісно, помітять різницю у величині премії. Вона дуже велика, нинішнього року в старшій групі — 10 тис. доларів. Це дуже добре і за міжнародними мірками. Друга відмінність: у конкурсу тепер гарна репутація. Імідж його цілком ясний. На початку про конкурс ніхто не знав. Але ж Горовиць — це ім’я. Тепер же в конкурсі всі зацікавлені. Лауреати, наприклад, Гаврилюк, Олексій Гринюк — дуже гарні піаністи. Оскільки вони продовжують рости і дають багато концертів, усі бачать, що це переможці саме конкурсу Горовиця. Це хороша реклама.

— Чи можлива ситуація, коли хороших піаністів стане забагато?

— Життя класичних музикантів дуже складне. Я досліджую це питання понад 20 років, у мене в комп’ютері інформація приблизно на 35 тис. виконавців. Я бачу, що в них жахливе життя. Піаністам дійсно дуже важко робити кар’єру. Усім їм потрібна допомога. Багато також залежить від таланту й удачі. Та все ж передусім потрібна підтримка — і матеріальна, і моральна. Я знаю багатьох піаністів, які не зробили кар’єру через обставини, через ситуацію в їхній країні чи з якихось особистих причин. Але так буде завжди. З тієї ж причини завжди існуватимуть конкурси, оскільки для піаністів це реальна можливість показати себе світу. Тому завдання організаторів не лише в тому, щоб улаштувати конкурс, а й у тому, щоб допомогти учасникам після перемоги. Гадаю, директор конкурсу Горовиця пан Зільберман дійсно хороша людина, оскільки він докладає багато зусиль, щоб допомогти лауреатам.

P.S. За словами батьків Речел, вона сама відшукала конкурс пам’яті Горовиця в Інтернеті, після чого і подала заявку на участь. Юну піаністку привабило насамперед легендарне ім’я. Тепер вона сама перетворилася на прекрасну легенду про те, який «простий» шлях до слави. А конкурс Горовиця — це зовсім не «рулетка для знавців», а цитата з «Великого мистецтва».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво