Рубайте се «вікно»! Франківці зіграли в Європі Лесю Українку - Культура - dt.ua

Рубайте се «вікно»! Франківці зіграли в Європі Лесю Українку

27 листопада, 2009, 14:38 Роздрукувати Випуск №46, 27 листопада-4 грудня

У тяжку годину кризових епідеміологічних випробувань, коли всі вітчизняні театри повісили на сво...

У тяжку годину кризових епідеміологічних випробувань, коли всі вітчизняні театри повісили на своїх дверях важкі замки, обмежений контингент франківців (у кількості десяти осіб), озброївшись необхідним реквізитом, вирушив на «штурм» європейського театрального простору… Для експортного варіанту Національний театр імені Івана Франка вибрав свою недавню прем’єру на камерній сцені — «На полі крові» (поетична драма Лесі Українки, постановка Юрія Розстального).

Дорога була цікавою, хоча й тривожною. Привид епідемії зачепив не лише Україну, а й інші європейські території. Але ж мистецтво, як ніщо інше, саме в такі відповідальні періоди — лікує. Твір Лесі Українки і справді має певні «цілющі» властивості. На жаль, не всі це розуміють. Тому Лесині поетичні драми не так часто бачимо на вітчизняному кону. У франківців теж був ризик — опинитися перед напівпорожнім залом, не знайти розуміння в сучасного глядача… Ще на початку травня, коли вперше показали цю виставу у своєму театральному домі, передчуття були трохи тривожні. Як сприймуть? Адже не таємниця, що сучасний глядач тепер більшою мірою налаштований на розвагу. На солодкий десерт (до речі, є в тому й вина наших театрів, які привчили аудиторію до суто розважальних властивостей сценічного мистецтва). Та й історія, яку вибрала Леся, не з простих… Це вічна, багатьма переказана легенда про Юду, який ніби на розпеченій сковорідці існує вже після того, як підштовхнув до страти свого Вчителя… Леся Українка, назвавши свою п’єсу «На полі крові» (твір у 1911 році зазнав цензурних утисків), якраз і передбачала, що шматок землі, придбаний Юдою за 13 срібняків, — то згусток крові Спасителя…

Уже на травневій прем’єрі стало очевидно, що в репертуарі франківців з’явилася цікава самобутня камерна вистава. Без заданих претензій — «когось дивувати», без ексцентричного режисерського свавілля — будь-що переписати, тобто «переосмислити», Лесину сповідь… Режисер Розстальний та художник Федір Олександрович запропонували акторам Остапу Ступці (Юда) та Дмитру Рибалевському (Прочанин) увійти у простір щирого людського неупередженого діалогу. І постати перед глядачами не в «ризах» біблійних образів, а у світовідчутті саме наших сучасників, яким запропонована ця «гра», цей вічний конфлікт — на полі крові, на полях Святого Письма…

Актори прийняли такі запропоновані правила. І увійшли в драматургію Лесі Українки, ніби в річище прохолодної, але дуже стрімкої річки. Аби очиститися… «Дуель» Юди і Прочанина в цій виставі — це, знову ж таки, більшою мірою диспут сучасників. Про сенс віри, про щирість і зраду… Про Вчителя та уроки, якими іноді обдурює нас це суєтне життя. Ступка в образі Юди — ніби суцільне роздвоєння особистості. Є моменти щирого каяття за великий злочин, є напливи самовиправдання, — адже скоїв він свій страшний вчинок тому, що… любив… Саме в цьому аспекті Остап Ступка ніби продовжує серйозну філософську лінію образу Юди, накреслену ще Леонідом Андрєєвим у своєму знаменитому творі «Иуда Искариот».

Дуже цікаво працює перед камерною аудиторією молодий актор Дмитро Рибалевський, на сьогодні — один із найкращих у молодіжній трупі франківців. Дмитрові притаманна дуже рідкісна акторська властивість — говорити тихо, але відчутно, зрозуміло, так, що кожне слово проникає у тканину сюжету, в серце глядача. На такому «п’яно» він і проводить майже всю свою роль… Щоб потім уже Юда (Остап Ступка) вийшов на своє фінальне «форте». Невідомо, чи то справді задум режисера, чи так здалося деяким шанувальникам і критикам, але, очевидно, що дует франківців передбачав більш глибинний сюжет у цьому поєдинку між Зрадником та його тихою Совістю (тим-таки прочанином). Певною мірою навіть візуально, через внутрішнє психологічне відчуття ролі, молодий актор Рибалевський підводить нас до думки: то ж не просто прочанин прийшов до Юди на поле, то сам Спаситель явився йому, як докір заскорузлої совісті… І сама історія в цей самий момент перетворюється у… fata morgana. В якесь марення… В страшний сон, омитий невинною кров’ю.

Приємно, що ця вистава знайшла своїх прихильників у Києві. Знайшлися вони і в Європі. У Мюнхені та Парижі глядачі дуже щиро сприйняли роботу франківців. Варто зауважити, що в Німеччині нашому театру допомагало виступати благодійне товариство «МИР». Простором для Лесиної п’єси у Парижі став стародавній особняк, у якому, за переказами, колись шукали своє щастя Ален Делон та Ромі Шнайдер. Франківці грали перед вишуканою аудиторією.

Після теплого прийому запрошували приїхати знову — вже з новими роботами. Адже український театр (як його камерні форми, так і великі репертуарні вистави) не має права «самозаконсервовуватися», він повинен «прорубувати» нові вікна, він повинен відчиняти різні «двері», він має освоювати раніше неосвоєні простори… Оскільки мистецтво справжнього театру не передбачає кордонів. Жива емоція, щира енергетика, високий професіоналізм — це і є та театральна «мова», яка не потребує перекладу.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво