Розширення критичної свідомості - Культура - dt.ua

Розширення критичної свідомості

21 січня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 21 січня-28 січня

Кінофестиваль рекламує пиво Stella Artois, «партнером» конкурсу піаністів виступає McDonald’s, рок-гурт «Ар...

Кінофестиваль рекламує пиво Stella Artois, «партнером» конкурсу піаністів виступає McDonald’s, рок-гурт «Арія» разом із «альтернативною» музикою просуває мотоцикли від американського автомобільного гіганта, святкування річниці визволення Києва від нацистів влаштовує для ветеранів група компаній «Фокстрот», спонсорами кінопоказів на українських телеканалах є чомусь виключно горілчані напої… Це тільки кілька прикладів, що впали у вічі останнім часом. Здається, до таких кентавричних поєднань брендінгу всі вже давно звикли. А як щодо того, коли той або інший культурний продукт, створений, звісно, завдяки певному капіталу, не забезпечує такої підтримки, а, навпаки, є критичним? Скажімо, яким чином такі викривальні фільми, як «JFK» Олівера Стоуна чи «9/11 за Фаренгейтом» Майкла Мура, могли з’явитися в Голлівуді і стати мейнстрімними? Адже у «JFK» спростовується офіційна версія вбивства Джона Кеннеді і викривається змова тих, хто за цим стоїть, а Мур показує, як адміністрація Буша використала трагедію 11 вересня у своїх корпоративних інтересах. Чому цим фільмам дозволили відбутися і розкрутитися, якщо вони справді такі небезпечні для уряду США, оскільки ставлять під сумнів його дії? Хіба їх не мали би приглушити ще на початку зйомок? Чи, може, просто не вистачило фінансових важелів та механізмів впливу?

Звісно, що ні. Той, хто вбачає в цих кінострічках небезпеку для американського керівництва, не помічає їхнього терапевтичного ефекту. У фільмі Стоуна осуду підлягають змовники, тіньовий уряд, «яструби», які прагнуть війни задля збільшення військового бюджету (їх навіть названо фашистами), натомість праведним героєм постає Кеннеді, який не відступає від своїх поглядів і тому гине. Те ж саме і в Мура, тільки тут плете змови офіційний уряд, а альтернативний герой поданий не прямо, а лише мається на увазі: це, зрозуміло, Джон Керрі. Отже, як Стоун, так і Мур засуджують одну частину — республіканське крило — американського політикуму, пропонуючи як альтернативу демократів, але аж ніяк не ставлять під сумнів усю інституціональну систему, куди входять і перші, і другі. Що ж, світ пам’ятає, що це за альтернатива, Клінтон чудово продемонстрував її у Косово.

Схожим чином діє ідеологія нового фільму Трея Паркера «Команда Америка: поліція світу», всі ролі в якому віддані ляльковим акторам. У центрі сюжету — група супергероїв, які шукають по світу терористів. Хоча фільм і пародійного жанру, його автори переконують, що «команда Америка», незважаючи на свої корпоративні інтереси та методи боротьби (наприклад, щоб знешкодити терористів у Парижі, «світові поліцейські» підривають Ейфелеву вежу і Лувр), — це краща альтернатива, ніж Кім Чен Ір зі зброєю масового знищення. Тобто нас уже вкотре намагаються підвести до хибного вибору, класичного як для ХХ, так і для ХХІ ст.: Буш — бін Ладен/Хусейн, Клінтон — Мілошевич і т.д.

Крім того, сучасне суспільство вже настільки звикло до різноманітних «викривань», що слабо на них реагує. Викриття — це потужний медійний механізм: від телеодкровень до публічних звинувачень у подружніх зрадах на кшталт ситуації Клінтона й Моніки. Сьогодні медіа зайняті викриваннями у вигляді чи то вуайєризму і відстежування всіх можливих приватних таємниць зірок, чи то скандалів з участю політичних осіб. Ланцюжок тут чіткий: викриття — це сенсація, сенсація — це успіх, успіх — це прибутки. Такий стан справ, по суті, закриває велику частину досліджень і політичних практик, звужуючи горизонт того, що належить до сфери політики.

На жаль, широкий спектр можливих способів інтелектуально-політичної діяльності істотно звужується не тільки через медійну, а й через наукову ідеологію, головним поліцейським провідником якої в Україні є ВАК. Ніде у світі, за винятком країн колишнього СРСР, немає адміністративного командування наукою: докторські дисертації (кандидатських на Заході немає) захищаються у присутності кількох спеціалістів. Цього давно вимагає більшість українських науковців, але водночас вони бояться й ліквідації ВАКу, бо це означатиме девальвацію наукових ступенів, адже тоді Коломия чи Гадяч плодитимуть кандидатів і докторів нарівні з Києвом. Але хіба ця девальвація не відбувається вже тепер? Докторами і академіками стають державні діячі у перервах між фракційними чи партійними засіданнями (найодіозніший приклад — «проффесор» Янукович), не кажучи вже про відвертих невігласів та профанів. Це сьогодні найбільша проблема — протистояти профанації в самій науці. Як казав Кант, тупий і обмежений розум може досягти і вченості.

А як в’яжеться зі свободою слова «чорний список» тих наукових видань, яких ВАК «не визнає»? І для чого потрібні ті «спеціалізовані» видання, яких ніхто не читає? Тільки для того, щоб їх «визнавав» ВАК? Науковці бояться повного знецінення наукових ступенів. Але хіба в ситуації, коли вони практично вже знецінилися, це не буде на краще? Адже тоді доведеться виробляти інші критерії для оцінювання науковців та викладачів справді за професійними та інтелектуальними якостями. Наукові ступені мають сенс тільки тоді, коли вони відбивають ці якості, інакше вони є просто бюрократичними вивертами для тих, хто хоче зробити університетську (і не тільки) кар’єру й мати академічний статус.

Інтелектуали, які відмовляються обслуговувати цю бюрократично-академічну машину, опиняються у проблематичному становищі. Куди їм подітися? Вони або емігрують за кордон чи в якусь «внутрішню еміграцію», або стають обслуговуючим персоналом фінансового капіталу та власників медіа. Але вкрай рідко — незалежними публічними інтелектуалами. Багато науковців борються за ґранти, регалії, символічні місця, за поїздку за кордон. І при цьому часто непогано влаштовуються: заповнення ґрантових аплікаційних форм для багатьох уже перетворилось на постійне заняття, мало не професію. Сьогодні університети стали і розплідниками інтелектуалів для ЗМІ — всіх цих цілком адаптованих політологів, коментаторів та «експертів», які у величезній кількості тиражують свої поверхові судження, відображаючись одне в одному, як у дзеркалах. Вони фактично перебувають у владній позиції, адже саме з їхнього боку існує диктат. Звичайно, інтелектуалу обов’язково треба йти в медіа, але для того, щоб їх урізноманітнювати, вносити корективи у їхню редакційну політику, демонструвати, що в них може бути й інше «населення».

Найгірше те, що кількість небюрократичних та неакадемічних інтелектуалів постійно зменшується. Ця сфера занепадає — незалежні інтелектуали програють битву корпоративним науковцям. Нині інтелектуалові неможливо не мати наукового ступеня чи Рh.D. — без них його майбутнє закрите. Бюрократизація університетів призвела до того, що дедалі менше залишається умов для постановки загальносуспільних питань, які бентежать і наукову публіку, і широкий загал. Така ситуація багатьох викидає з інтелектуального життя, і ці, найчастіше гідні, люди опиняються у підвішеному становищі, без ґрунту під ногами — вони змушені нескінченно маневрувати, адже їх не влаштовує ні бюрократична академічна кар’єра, ні, тим більше, припинення інтелектуальної діяльності.

Зрештою, це й одна з правових ознак сучасних суспільств — нескінченне відкладання у різних варіаціях розгляду справи. Якщо сьогодні закон і проявляє себе нерішуче, то саме тому, що світ вступає у цей модус юридичного життя. Найприкметнішими є судові процеси над Мілошевичем, Піночетом та Хусейном. Звершенням правосуддя їх важко назвати — це, радше, судові шоу: справа Мілошевича постійно відкладається на його прохання нібито у зв’язку зі станом його здоров’я, причому, судячи з усього, він почувається досить комфортно за таких обставин; ніяк не можуть вирішити, судити чи ні старого маразматика Піночета, який взагалі у повазі, ним опікуються і возять у шикарних автомобілях; чомусь не можуть уже нарешті засудити Хусейна. Тут ліберальна ідеологія вивертається навиворіт, демонструючи себе у всій абсурдності, адже дуже показово порівняти цю ситуацію з судочинством в Україні, де кожен третій засуджений не визнає своєї вини, а деякі юристи взагалі вважають, що близько половини засуджених — засуджені неправомірно. Врешті-решт, Міжнародний трибунал, що оголосив Мілошевича, Піночета та Хусейна військовими злочинцями, мав би висунути такі ж самі обвинувачення на адресу Клінтона, Блера, Буша, Олбрайт, генерала Кларка, Рамсфельда і всіх тих, хто так само порушував міжнародні норми. Адже на тлі того, що Буш зробив із Афганістаном та Іраком, Мілошевич видається дилетантом.

Зрозуміло, що за теперішніх обставин такі сподівання марні. Натомість ми ще чотири роки матимемо змогу чути «бушизми». Їх феномен насправді дуже симптоматичний для сучасного світу, але полягає він не в тому, що це, як зазвичай кажуть, якісь напіванекдотичні висловлювання чи прояв невеликих інтелектуальних можливостей Буша. Річ тут якраз у протилежному: своїми «бушизмами» американський президент демонструє, що посідає таке привілейоване місце, яке дозволяє йому проявляти навіть публічне нехлюйство, що він може дозволити собі те, чого не можуть дозволити собі президенти інших країн. Коли Буш каже, наприклад, що «в Бразилії живуть негри», це означає, що він говорить із метрополії про одну з далеких провінцій, кількість яких настільки велика, що перейматися якоюсь із них без вагомої причини (як от нафта) немає для нього сенсу.

Амбіційний ЄС, у свою чергу, намагається не відставати і теж керується цією ж логікою — недарма один із європарламентарів назвав Європу «привілейованим простором людської надії». Фактично це означає визнання того, що весь інший — «непривілейований» — простір поза межами Західної метрополії віддали на поталу безнадії, тому до нього і ставляться відповідно. Про це багато можуть розповісти відомі українські моряки Сощенко та Мазуренко, які відсиділи в американській в’язниці в Іраку нібито за контрабанду нафти: про те, як їх підвішували за руки і не давали їсти по кілька діб, як у камери пускали газ і ще багато що про ставлення «привілейованих» до «непривілейованих». Не треба також забувати, що саме країни «третього світу», а не демократії Старого й Нового світів, виступали ініціаторами прийняття у 1945 р. Загальної Декларації прав людини.

Більше того, простором (хоча й не привілейованим) людської надії, особливо для білорусів та росіян, нині є Україна завдяки справді народній «помаранчевій революції». На це чітко вказують солідарність і масовість, які в таких масштабах виявилися для всіх несподіваними, а також карнавальний, «низовий» характер, про що свідчить безпрецедентний вибух сучасної народної творчості — від політичної графіки і прикрашання одягу до барабанщиків на металевих бочках і ді-джейської обробки відомого виступу дружини Януковича про «наколоті апельсини». А найголовніше, що «помаранчева революція» стала обов’язковим тлом, контекстом, тому надалі говорити чи писати — особливо для інтелектуалів — так, ніби її не було, вдавати, що нічого не сталося, просто неприпустимо.

Одна з одинадцяти кіноновел, з яких складається фільм «11 вересня», знята іранською режисеркою Самірою Махмальбаф, розповідає про афганських біженців в Ірані, які намагаються спорудити хоч якесь сховище від американських бомбардувань. Вчителька зганяє дітей, які місять глину і носять каміння, на урок до печери, що служить шкільним класом (замість столів — купки цегли), і запитує їх, що важливе сталося для всього світу. Хтось відповідає, що двоє людей впали у колодязь, інший каже, що їхню родичку в Афганістані закопали по шию в землю й закидали камінням… Коли вчителька пояснює, що для світу найважливіше те, що в Америці літаки протаранили вежі-близнюки, що люди дзвонили з мобільних телефонів і благали допомогти, — діти ніяк не реагують: вони навіть уявити собі не можуть ці вежі чи що таке мобільні телефони. Можливо, саме в цьому й полягає одна з істин сучасного світу: катастрофічно жахлива соціально-економічна поляризація і, як наслідок, принципова неможливість універсалізації навіть масштабного людського горя є непристойним зворотним боком позірно блискучої та успішної глобалізації. І не рекламні слоґани сигарет «L&M» об’єднають світ, хоч би скільки вони це заявляли. Як учить помаранчева революція, єдина наша надія за таких умов — це ми самі. Адже коли разом нас багато — нас не подолати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво