Розпусник під парламентом. На Печерську дають уроки філософії, зваблення й акторської майстерності

Поділитися
Під завісу сезону хоча б на одне театральне запитання можу дати чітку відповідь. Якщо запитають: «Куди піти?..

Під завісу сезону хоча б на одне театральне запитання можу дати чітку відповідь. Якщо запитають: «Куди піти? Що подивитися? Тільки щоб не заснути...» Отож, глядачу примхливий, далеко блукати не треба. Відшукай на карті столиці вулицю Грушевського, там де парламент. І відразу через дорогу — на вулицю Шовковичну. Там, у підвалі, вже котрий рік працює молодіжний, жвавий, особливими бюджетами не розбещений Новий театр на Печерську. Місцина ця давно обжита обмеженим контингентом вишуканих поціновувачів. Щоправда, навіть у цьому залі на 60 місць трапляються випадкові «сторонні», місце яким — у буфеті. А ось його якраз у фойє — і немає. Театральних програмок, через безгрошів’я, в цього театру немає теж.

Інколи, спостерігаючи за «навколокультурними» землетрусами бурхливого столичного життя, чесно кажучи, чомусь хочеться просто волати:

— Годі! Набридли! Остогиднули! Іду в монастир! Ховаюся в підвалі! Відкриваю арт-келію на Троєщині!.. Тільки б не бачити цієї штатної «тусні»... Цього світського колгоспу імені Каті Осадчої... Тих, хто щовечора і щошпальти компостує мізки обивателю своїми пригодами й «принадами», виробляючи роздуту порожнечу... Оля (Сумська), Остап (Ступка), Влада (Литовченко), Вова (Горянський), Ліля (Подкопаєва), Олег (Пінчук), Ангел (Педан), люди, я вас уже інколи ненавиджу! Ви чимось іншим, «творчим», ще займаєтеся, окрім своїх «світських хронік»? Дайте вже (на тих-таки екранах чи шпальтах) місце молодим, здібним і поки що не порожнім... У яких, на відміну від вас, хоча б осмислений погляд...

Ось і поволав. А сенс?

Але ж факт: осмислені творчі погляди знайти в центрі «культурного» Києва сьогодні дійсно важко.

Воно природно: «на свете счастья нет, а есть покой и воля». Кому тусити, кому творити, отримуючи копійки, але зберігаючи творчий блиск. Так було завжди.

Та все ж упевнено скеровую вас за потрібною адресою — по «блиск» (не мішури, а тих-таки очей). У той-таки підвальчик (на 60 місць). Де разів десять на місяць грають то Булгакова, то Пелевіна...

Грають і чудового (не перебільшую!) французького драматурга Еріка-Емманюеля Шмітта — його потішну а-ля історичну п’єсу «Розпусник».

У «печерських» артистів — Катя Кистень, Ігор Рубашкін, Денис Мартинов — імена «тихі», зовсім не «медійні». Хоч хтось чув про них? Працюють хлопці й дівчата в «замкненому» просторі. А іншого виходу й немає! Спасибі хоч Печерському району, що цей куток надав для творчих потреб. Хтось із порядних чиновників, вочевидь, усе ж таки оцінив самобутність «Крижовника»... Саме так «у народі» й називають групу цих однодумців. І Олександр Крижанівський — режисер, їхній керівник, учитель — людина явно якогось старомодного чеховського «формату». Він розумно дивиться... Він неголосно говорить (здається, ніколи навіть не кричить)... Ніколи на відстані я не помічав за ним спроб азартних «самотехнологій»: ех, як розвернуся зараз, отримавши якусь «цяцьку» з управління культури!

Це найулюбленіша моя «порода» творчих людей. Які, може, й не завжди неперевершено, але талановито, спокійно, мудро й неметушливо — творять. На камінні вирощують дерева. Залишають на цій місцевості не «зоряні» сліди (на «алеї піару»), а довговічні «карби» сценічної майстерності. Створюють навколо себе ареали (або ареальчики) «живих театрів».

Таких «ареальчиків», вередливий глядачу, і справді на пальцях. Окремі композиції — у франківців. Деякі роботи — у «лівобережців» Митницького. І ці ще, печерські. Непафосні. Творять не «у тернині», а на Печерську. У самісінькому центрі. Під носом у парламенту — головного ворога духовності та культури.

Дуже не хотілося б перехвалювати.

Але ж і похвалити інколи варто. Інакше для чого сім потів сходить із них у тих підвалах?

Свого чарівного «Розпусника» (без особливих сценографічних пристосувань) вони грають... Ось добираю-добираю… і нарешті знайшов потрібне російське слово — «прелестно», себто мило. Не геніально, не «епохально», а просто — дуже мило. За Далем «прелесть» — це «…обман, соблазн, совращение от злого духа…» Як діти, вони й відганяють від себе злих духів бездарності, сховавшись у «салоні», зображаючи дорослих, приміряючи їхню білизну, криноліни, халати. При цьому і не блазнюючи, і не дуріючи, і не кривляючись, а начебто — «все у нас всерйоз».

«Серйозна несерйозність», звісно, передається зальчику. Особливої ж дистанції немає. І артисти разом із 60 шанувальниками (та ґавами) створюють затишний, куртуазний, чарівний псевдофранцузький світ, в якому живе — й бавиться славетний французький філософ Дені Дідро (про нього п’єса).

Шмітт, якщо вам відомо, вириває один сюжетний клаптик із його бурхливого життя, майже анекдот. Коли цей філософ позував своїй сучасниці Анні Доротеї Тербуш (1728—1782). Та захопилася, запропонувала моралістові оголитися до... По ходу діла почуття в Дідро помітно «повстали». Але він не розгубився й нібито відповів: «Не хвилюйтеся, мадам, серце у мене не таке тверде!»

Між малюванням і спокушанням Дідро виконує й відповідальну роботу — пише статтю «Про мораль» для «Енциклопедії». Однією дамою філософсько-сексуальний ритуал не обмежиться. Їх буде чотири. Включно з дружиною. І лукавий Шмітт (це людина, в якій однаково закорінені і бешкетництво, і, здається, вся скорбота людська — перечитайте «Оскара і Рожеву даму») примушує бідолаху Дідро постійно розриватися між недописаною «Мораллю» та «недорозкуштованими» жінками. Він так і розривається, змінює свої думки, умовиводи, настрої.

Його свобода — як чуттєва, так і філософська — неначе вітер: куди хочу, туди й лечу.

У «печерському» спектаклі як ви переконаєтеся, до «розпусти» не доходять ні руки (режисера), ні інші відповідальні органи (виконавців). Сказано ж: дитинство заграло. Артисти утрирувано подають навіть дуже серйозні репліки. Не трактат читають, а ніби шкільні любовні записки, де все «всерйоз», але ненадовго.

Головний же герой любовної забави — артист Ігор Рубашкін (кілька років він грав-грав і таки навчився грати добре) — абсолютно інший спокусник, ніж той, розв’язний блудливий кучерявий типчик, якого в однойменному фільмі (але зі зміненим сюжетом) зображував француз Венсан Перес. На Печерську — свої уявлення. Ігор, як мені здалося, ніби пропонує ледь уловиму пародію на давній образ Басілашвілі з «Осіннього марафону». Того одна за іншою «домагаються» різні жінки. А він, пригнічений, шукає спокою в тиші робочого кабінету. Щоб нарешті, звільнившись від спідниць, засісти за літературну творчість.

У Ігоря у цій виставі по відношенню до сценічних дам навіть не томління плоті, а радше — «томління ліні». Його свобода (тобто свобода Дідро) залежить лише від пропонованих обставин. Примусять у клітку лізти і пташкою там цвірінькати — то й заспіває. Що добре у манері артиста — то це те, що навіть за утрируваним (наче навмисно легковагим) жонглюванням текстами все ж таки не губляться ні смисл Шмітта, ні настрої Дідро, ні іронія нашого режисера.

Гідна партнерка героя у виставі — артистка Катерина Кистень. Бачу її вдруге в житті, але відразу ж хочу вас попередити... Якщо в нашій країні колись візьме гору здоровий художній глузд і остаточно не переможуть псевдоакадеміки (на всіх фронтах «прекрасного»), то в дівчат із таким потенціалом, може, й зазоріє велике творче майбуття... Може. Але не тепер.

Її «тепер» — у підвалі. І ще — на орендованій сцені Будинку офіцерів, де ледь не за постулатами Станіславського й Немировича-Данченка вона грає Мишу в дитячому мюзиклі «Дюймовочка». У цієї Каті особлива «архітектоніка» обличчя. У неї рідкісна пластика актриси-кицьки. Кинь таку з поверху — не розгубиться, тут-таки зіграє вже тигрицю. В її образі та в індивідуальній «партитурі» щось від відблиску самої Ізабель Юппер. Ну вже й не порівнюю і не перехвалюю. Юппер теж колись починала у «підвалах». Доки не потрапила до рук культових режисерів європейського кіно.

У «Розпуснику» в молодої акторки кілька масок одночасно. Художниця Тербуш, звісно, виявиться аферисткою, водночас лесбіянкою, паралельно — «натуралкою». Її мінливість — від її ж внутрішньої рефлексивності: сама не знає, чого хоче, але чогось же хоче? Природно, у фіналі Шмітт знайде для обох корисне заняття: сексу в них поки що немає, отож: «Ми будемо розмовляти!» Зауважте: у хорошому театрі розмова з обдарованим актором — таке ж солодке заняття.

…Наша ж розмова, примх­ливий глядачу, добігає кінця. Ти все зрозумів? За 40—60 гривень треба купити квиток у підвал біля парламенту. І підтримати виконавців, які творять не в «тернині», а в «Крижовнику». Повторюю: творять як можуть. Не «геніально», зате щиро, самовіддано, захоплено.

Ось позакривали по місту казино — то й відкрили б у кожному районі по одному такому «крижовнику»—«агрусу». Все ж користі більше. Є лише одна проблема: для таких «агрусів», на жаль, «садівників» не знайти. «Сад» у нас — занедбаний.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі