«Розказали б кобзарі…» - Культура - dt.ua

«Розказали б кобзарі…»

18 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 18 серпня-25 серпня

Розмови й дискусії про «національну ідею» та «національну самоідентифікацію», як правило, не виходять за межі столичних рекламних компаній на кшталт «Думай по-українськи!»...

Юні кобзарі Стрітівської школи
Юні кобзарі Стрітівської школи

Розмови й дискусії про «національну ідею» та «національну самоідентифікацію», як правило, не виходять за межі столичних рекламних компаній на кшталт «Думай по-українськи!». На жаль, багатьом «ідеологам» бракує часу, щоб ненадовго полишити столичні круглі (чи овальні) дискусійні столи — і вирушити… Хоча б до Кагарлицького району Київської області в село Стрітівка. Про це село, точніше про розташовану там унікальну Школу кобзарського мистецтва, років сімнадцять тому, коли вона щойно відкрилася, багато писали, говорили. Останнім часом, видно, не до кобз... Заклад (один із небагатьох, до речі, який не словом, а ділом, відроджує національні традиції) формально перебуває «під патронатом» Міністерства освіти, але працюють тут переважно на голому ентузіазмі. Працюють справді одержимі національною ідеєю люди. Проблем багато. Бракує інструментів. Про кобзарську школу не так багато інформації. Певний час, «після революції», була справжня війна нової місцевої влади з директором школи, за яку стіною стали учні і педколектив.

Заслужений діяч мистецтв України, кобзар, викладач класу бандури та старовинних інструментів Володимир КУШПЕТ працює в цій школі з першого дня її заснування. І на прохання «ДТ» він виступив у ролі «екскурсовода», як по шкільних коридорах, так і по кобзарських стежках.

— Ідея такої кобзарської школи належала бандуристам, виконавцям авторських пісень — Василю Литвину та Володимиру Горбатюку, — розповідає Володимир Григорович. — Свого часу, Борис Олійник нам дуже допоміг. Він звернувся до партійних «богів», написав у якісь інстанції листи, щоб підтримали. І от незабаром виділили кошти на школу. Так сталося, що мальовниче село Стрітівка вважалося «неперспективним». Майже вся молодь поїхала до великих міст. У школі було мало дітей. У першому класі один хлопчик, в другому — три. Постало питання про закриття навчального закладу. Саме тоді почалася перебудова, усе розвалювалося… Але, слава Богу, ми свою ідею про кобзарську школу реалізували. На урочистому відкритті був Борис Олійник, а також представники з Америки, Канади. Оскільки Литвин і Горбатюк були «мандрівними» кобзарями, то перші 25 учнів нашої кобзарської школи саме від них і дізналися про її існування. Пам’ятаю, тоді в Стрітівку наїхало багато кегебістів. Боялися, щоб, не дай Бог, на урочистій лінійці не з’явився синьо-жовтий прапор, а був тільки червоний радянський. Тоді навіть виник скандал, бо хлопці-галичани, які приїхали вчитися до Стрітівки, привезли-таки із собою синьо-жовтий прапор. Керівництво відразу ж наказало зняти його.

Село Стрітівка справді мальовниче. Дорога до нього з Києва тягнеться ніби стрічка — через Халеп’я, Трипілля… А дорожні краєвиди просто зачаровують. Навіть дивно, що посеред цієї краси відразу ж після помаранчевої революції почалися якісь ідеологічні чистки. І на Стрітівську кобзарську школу знайшлися районні «реформатори», які хотіли звільнити з посади директора Галину Михайлівну Іванову (заслуженого вчителя України), людину, на чиїх плечах фактично й тримається шкільне кобзарське господарство. Що тільки не виробляли… Якось навіть довели до запаморочення прямо в районному кабінеті. Вона вистояла — дякувати колегам і школярам. Усе життя прожила в рідному селі і саме завдяки їй було створено належні умови для учнів та викладачів. Майбутні бандуристи сьогодні навчаються на чотирьох курсах. Вчаться за спеціальними авторськими методиками, які об’єднують програми дитячої музичної школи і музично-педагогічного училища. Є спеціальні предмети — вокал, бандура. Юні кобзарі їдуть до Стрітівки з усіх куточків країни — як правило, це 15-літні підлітки. Через кілька років вони вже захищають свої дипломні роботи (лекцію-концерт). Історія старовинного національного інструмента для багатьох terra incognita. І часто вони її сприймають крізь призму Шевченкових рядків: «Розказали б кобзарі нам про войни і чвари, про тяжкеє лихоліття... Про лютії кари…»

— Насправді, тоді проблеми були не з директором, проблеми були з владою, — продовжує розповідь кобзар Володимир Кушпет. — У той період, у 2005-му, почалися якісь інтриги в районі. Дехто думав, що кобзарська школа — це клондайк, це неабияка слава, якою можна поживитися. Але це не так. Я дуже сумніваюся, що вони б знайшли такого директора, котрий, пропрацювавши півроку, захотів би працювати й далі. В кобзарській школі дуже важка робота. Нині Галину Михайлівну остаточно поновили на посаді директора. І коли в період державних іспитів до нас приїхав один начальник, то був щиро здивований, що наші хлопці так майстерно грають і на кобзі, і на бандурі. До того ж прекрасно співають. Дуже легко все розламати… Не подумавши, що не ти це створював. Я ж пам’ятаю, який хаос був у перше півріччя, коли одних звільняли, а новопризначені неспроможні були щось зробити. Слава Богу, нині клімат у колективі налагодився. Деякі люди пішли, зникли інтриги.

Звичайно, життя школи непросте. Як уже згадувалось, одна з проблем — інструменти. В країні нема підприємств, які б спеціалізувалися на виготовленні бандур. Кажуть, останнє з них нещодавно взагалі закрилося, точніше перепрофілювалося — на виготовлення домовин… Моторошна метафора. А ще сумніше усвідомлення того, що мільйони гривень сьогодні летять на передвиборний вітер, у сотні тисяч доларів може обходитися бюджет якоїсь рекламної кампанії, і невідомо скільки коштів проходить через десятки фондів, які «пропагують» культурні цінності… Та чомусь не знаходиться зайвої копійки на те, про що з високих трибун говорять з ранку до ночі — національну культуру в її найблагороднішому вияві, адже видно, як тягнуться діти до національних інструментів, і з яким захопленням вони вчаться… Для них це не «гра», не «прикол», як може комусь видатися, оскільки навколишній фон занадто перенасичений попсовим дріб’язком. Стрітівські юні кобзарі, і в цьому може переконатися кожен, хто потрапить на їх урок, надзвичайно зосереджені, для них це дуже серйозна справа. А в подальших планах стрітівчан запрошувати на навчання до школи не тільки хлопців, а й талановитих дівчат (крім кобзарського відділу, відкрити відділ співу).

— Володимире Григоровичу, і все-таки, які сьогодні нагальні проблеми в кобзарської школи?

— Наші учні переважно вчаться грати лише на старих інструментах, їх нам подарували ще при відкритті школи. Я не пам’ятаю, щоб ми самотужки купили хоч одне фортепіано. Навіть комплект струн коштує десь близько ста гривень! З державного боку ми майже не маємо фінансування. Зарплату звичайно отримуємо, оскільки підпорядковуємося Міністерству освіти. Щось вони обіцяють і чим можуть допомагають. От із нового року ми отримали дві бандури і трохи грошей на ремонт. Але ця сільська школа була збудована ще за радянських часів. Тому зрозуміло, що треба і приміщення ремонтувати, й інвентар оновлювати. Адже без знання фольклору, традицій нікого нічого не вдасться навчити. Добре, що в Україні відбуваються різні конкурси, там наших хлопців завжди раді бачити. Вони до четвертого курсу в нас перетворюються з «диких каченят», на розумних і цікавих парубків.

— А що потім? Як далі складаються долі ваших випускників?

— Вони стають не тільки бандуристами, але й місіонерами національної культури. Бо за чотири роки поглиблено вивчають і історію України, і фольклор, і риторику. Можуть і розповісти багато, і пограти, і заспівати, і коли треба постояти за себе. Буває, що за місяць ми даємо і десять, і двадцять концертів. Гастролюють вони переважно по Київщині. Але їздили в Чернігів, на Черкащину, до Канева. У конкурсі Фонду культури «Молоді імена» ми практично завжди беремо участь, я не пам’ятаю такого, щоб хтось із наших студентів не здобув там звання лауреата. Не всім вдається потрапити в університет Поплавського… У підлітків з бідних родин грошей, звісно, на це немає. Між тим, навіть сучасна музика без знання традицій нічого не варта. От, наприклад, американська музика грунтується на певних традиціях негритянської культури. Ми ж практично сьогодні все «мавпуємо» з різних культур. І тому в будь-якій сфері мистецтва може бути розвиток тільки тоді, коли будуть використовувати елементи народних традицій в сучасних формах... А в Стрітівці молодим бандуристам допомагає формуватись і україномовне середовище, і Дніпро, і кручі.

Два роки учні вчаться у нас як у загальноосвітній школі, а потім ще на два роки залишаються здобувати музичну освіту. Їм платять стипендію залежно від успішності у навчанні. Колись було таке, що одному учню я поставив трійку по бандурі, а він підійшов до іншого викладача і каже: «Я вас дуже прошу, поставте мені п’ятірку!» Тому що від цього залежить його стипендія. У багатьох дітей нема батьків — одного чи й обох... Раніше було так — під одним дахом школа загальноосвітня, кобзарська й інтернат. А нині інтернат відсторонили, проте, вважаю, це нерозумно, оскільки тамтешня малеча могла слухати музику, прилучатися до неї... Колись я спостерігав за хлопчиком з інтернату, котрий на піаніно, зовсім не знаючи нот, підібрав мелодію з якогось фільму... От він би підріс і його можна було б вчити грати на бандурі.

До складу педагогічного колективу Стрітівської школи входять навіть професори, народні та заслужені артисти Україні, заслужені діячі мистецтв України, кандидати мистецтвознавства, заслужені вчителі Україні, вчителі вищої і першої категорій. Весь цей сильний викладацький штат сформований лише за рахунок киян, котрі поєднують роботу в столиці з викладанням у школі. Звісно, виникають труднощі, адже багато не наїздитися, дорога неблизька…

— Звісно, повинен бути створений власний педагогічний колектив, — продовжує розповідь кобзар Кушпет. — Поки що не можна говорити про згуртовану компактну команду, бо люди часто приїхали, попрацювали і поїхали. Можна сказати, що школа всі вісімнадцять років функціонує завдяки старим кадрам, а чи захочуть йти до нас молоді? Коли ми тільки-но відкрилися, то про нас дуже багато говорили, а тепер уже призабули. У нас же і харчування безкоштовне, і стипендія, і гуртожиток, між тим скільки є батьків, які нічого не знають про нашу школу. Ми ж не консерваторія, і тому починаємо музичну освіту прямо з азів. Звісно, що прослуховуємо дітей, аби виявити музикальний слух. Є в нас такий випускник Пасічник, який нині навчається в консерваторії на вокальному, так от коли він до нас прийшов, то до цього вже дев’ять років грав на бандурі. Але є й такі, що приходять і не знають, як тримати бандуру.

— З яких регіонів до вас найчастіше приїжджають майбутні кобзарі?

— З різних… Є навіть із Донецької області. Багато з Полтавської, Сумської. Коли приходять хлопці з російськомовного середовища, то поступово починають вивчати українську мову. От один хлопчик весь час навчання говорив тільки російською, а я все думав, як же до нього підійти, щоб він почав розмовляти по-українськи? І я почав йому пояснювати, що це дуже слушна нагода вивчити мову, яка потім стане йому в нагоді. І в останній рік навчання він почав спілкуватись українською. В колективі вони самі себе виховують. Але не вистачає мужньої чоловічої руки, і мені б хотілося, щоб був там вихователь, який би займався з ними бойовими українськими мистецтвами, розвивав справжній чоловічий дух.

«Взяв би я бандуру» (дещо з історії)

— Якщо згадати, хто такі кобзарі, то всупереч хибним уявленням, кобзарем можна назвати не тільки сліпця, котрий завжди просить милостиню. Так, справді, раніше була ціла каста кобзарів-сліпців, і вони співали переважно релігійні тексти, строго додержуючись церковного календаря. А були придворні кобзарі, котрі виконували ту музику, яку хотів слухати хазяїн. А ще були козаки-кобзарі, наприклад козак Мамай. Він грав на кобзі. Це були козаки, які у вільний час грали, підіймаючи бойовий дух запорожців.

Щодо інструментів… Є два види бандури — академічна і народна. Старосвітські народні інструменти — це справжня традиція, на них грали наші кобзарі, й їх виготовляють тільки майстри. Є спеціальний кобзарський цех, який виробляє саме такі бандури. Ми колись знайшли гроші і зробили три старосвітські бандури і три кобзи. Сучасна бандура — штучно створений інструмент. У всьому світі є фольк, є старовинна музика, джаз, рок, акордеон, симфонічна музика, рок-культура, все розподілено і розставлено по місцях. У нас же свого часу була майже винищена національна культура, оскільки боялися проявів націоналізму. Були такі постанови, що у кого є народний інструмент — чи то цимбали, бандура, чи то скрипка, то їх треба негайно зареєструвати, інакше будуть неприємності.

Треба було ще й обов’язково зареєструвати свій репертуар і грати тільки дотримуючись його. І тому сюди завозилися тисячами домри, балалайки, баяни, гармошки. Адже домри і балалайки — це також штучно створені інструменти, адже народна балалайка має всього дві струни. Тому все зробили чотириструнне, це дуже зручно — етюди вже є, вправи, твори є. А на такому народному інструменті як скрипка взагалі перестали грати народну музику, адже академічна гра на скрипці і народна — це як Земля і Місяць.

Треба зауважити, що в Україні сьогодні жоден навчальний заклад не випускає кобзарів, а така професія як «кобзар» ніде не зареєстрована. А дехто взагалі ніколи нічого не чув про цей інструмент. Адже, коли ліквідували Запорозьку Січ, то цей музичний інструмент майже забули, і поступово він відійшов лише до мандрівних співаків.

Нещодавно в Україні проводилася акція «Не будь байдужим», яка мала не політичне спрямування, а була покликана привернути увагу молоді до україномовної рок-музики. Ми запросили Ніну Матвієнко, різні гурти, були ми з Сергієм Захарцем. Коли ми виходимо і починаємо грати на лірі та бандурі, а паралельно звучить сучасний супровід, то відбувається щось неймовірне… Всі підводяться, починають танцювати, кричати «Браво!». Але я не впевнений, що прийде багато людей, коли побачать афішу з написом: «Вечір кобзарської пісні». Тобто у нас така природа, що ми не знаємо своїх творів. Був такий бандурист Георгій Кирилович Ткаченко, з яким я випадково познайомився, він зберіг одну народну бандуру, так він казав: «Хлопці, не лізьте на сцену! Ви спочатку вивчіть мелодію, слова, щоб не дай Боже не збитися, пограйте для дружини, для приятелів...» Узагалі це була унікальна людина, і про нього можна багато говорити. Жив він на манер старовинних кобзарів, котрі співали і за це їм давали їжу і речі. Вони так існували, тому й були незалежні. І він став незалежною людиною, в нього не було не телевізора, ні радіо. І я ходив до нього й переймав цю народну музику. Взагалі він був художником, але коли він навчався в Харкові, то там до репресій, десь у 1920-му, збиралися кобзарі. Потім він роздобув поламану стару бандуру, полагодив її, ходив до кобзарів і підбирав музику. Все казав, що хотів вхопити саму систему гри. Далі його направили на роботу в Москву. І тільки десь в 60-х роках він повернувся. Дуже піклувався про те, щоб справжня народна бандура не загинула. Ткаченко завжди негативно ставився до класичної бандури, казав, що це зарозуміло знищувати батька й матір і починати будувати світ по-своєму. Не знаючи традицій, толку нема. Цей майстер помер у 95 років. Завдяки йому я пізнав той дух народної бандури, який зовсім не можна було відчути, творячи музику на сучасному інструменті. А ми ж в ансамблі «Кобза» на бандурі грали навіть джаз. А на справжньому інструменті можна грати тільки народну музику, він створений для потреб народу в свій певний період часу. В усіх книгах пишуть: «Бандура — улюблений інструмент українського народу! Другий герб України». А я кажу, чи є у нас хоч один бандурист — чи то традиційний, чи то народний, який би міг зібрати зал на сто місць? Чому ходять слухати Розенбаума, котрий співає під гітару? Бо він знайшов себе, знайшов свій репертуар. А Висоцький? Він узяв манерою, подачею. Треба аналізувати, в чому родзинка того чи іншого музиканта.

В наших музичних навчальних закладах вважається, що вершиною кобзарського мистецтва є виконання класики. Адже бандура — це зовсім відмінний від інших інструмент. І своєю конструкцією, і побудовою, і ладами. Хто вміє грати на академічному інструменті, зовсім не зможе щось відтворити на народному. Ми в школі починаємо з академічної, і коли я бачу, що учень здібний, то я його запитую: «Чи не хотів би ти навчитися грати ще й на народній бандурі?»

Око фахівця завжди помітить якісь казуси у зв’язку з інструментами. Як, скажімо, у фільмі «Роксолана», коли кобзар на базарі грає на бандурі чернігівської фабрики. Нині режисер Олесь Санін готується до зйомок фільму під назвою «Кобзарі»... Якщо запросить, то обов’язково братиму участь у зйомках. Ми зустрілися на фестивалі «Країна мрій», і я запитав в Олеся, чи буде цей фільм? Він сказав, що все вже готове для зйомок.

Із досьє

Володимир Кушпет — викладач вищої педагогічної школи кобзарського мистецтва, один із засновників відомого ансамблю «Кобза», який починав виступати разом з «Піснярами», «Самоцвітами» й «Землянами». «Кобза» збирала переповнені стадіони й записала першу в Україні велику стереоплатівку.

Народився на Полтавщині, в родині військового. Тому його дитинство пройшло в постійних мандрах. Сім’я жила і на Уралі, і на Далекому Сході. Коли його батько демобілізувався, родина переїхала до Полтави. У дитинстві Володимир гарно малював, тому всі вважали, що він майбутній художник, і в музичну школу не віддавали. А коли до школи прийшла нова викладач музики з метою створити хор хлопчиків-полтавчан, то була здивована неабиякими музикальними здібностями Володимира. Пізніше він усе ж потрапив на навчання до музичної школи по класу бандури. Після школи була консерваторія, де він також не розлучався з інструментом. Брав участь у багатьох конкурсах.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво