Роздвоєна мова - Культура - dt.ua

Роздвоєна мова

19 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 19 травня-26 травня

Після того як відшуміли виборні баталії, настав час поговорити про соціально-мовні проблеми більш спокійно і виважено...

Після того як відшуміли виборні баталії, настав час поговорити про соціально-мовні проблеми більш спокійно і виважено. На парламентських і президентських виборах намітилися електоральні переваги російськомовних регіонів. Для багатьох виборців півдня та сходу України, як видається, основним мотивом вибору були міркування мовного характеру. У Харкові приймаються постанови про утвердження російської мови як офіційної. У Криму пропонується провести референдум щодо затвердження державного статусу російської мови, хоча там вона й так є такою через конституцію автономії. Мовну проблему піднімають на щит прибічники південно-східного федералізму (читай — сепаратизму). Питання про мову викликає якусь незрозумілу істерику з боку палких прибічників російської мови, котрі готові називати всіх україномовних радикал-націоналістами й мало не фашистами.

Мовна ситуація в Україні склалася досить давно, ще в радянський час. Через низку обставин масштаби вживання російської мови були тоді набагато більші та ширші.

Існує цілий комплекс причин виникнення російськомовного сегмента в Україні. Одна з головних — індустріалізація. Коли створювалися потужні підприємства на півдні та сході України, на них приїжджали люди з усіх кінців Радянського Союзу. Освіта було російською, клас інженерів і висококваліфікованих робітників — це також російськомовний сегмент. На це наклався і Голодомор, знищення українського населення в лівобережних регіонах, а потім і русифікація цих самих областей. У 30-ті роки йшов процес знищення українського культурного прошарку, культурної інтелігенції (репресії).

У повоєнні часи — відбудова народного господарства, перемішування населення, знову приїжджають в Україну з усього Союзу. На Західній Україні розгорталася боротьба з так званою бандерівщиною: частину населення заслано до Сибіру, а на їхнє місце приїхали люди зі східних областей України (знов-таки — російськомовних) і з Росії. Не йдеться виключно про етнічне російське населення. Тут була велика домішка населення й інших народів колишнього СРСР, котрі говорили російською. Більше російська мова була поширена в промислових зонах, серед міського населення. Водночас навіть на Донбасі села залишалися традиційно українськими.

У результаті склався феномен, який ми називаємо російськомовним чинником в Україні. Через традиційні переваги та сформовані звички багато освічених людей, особливо старшого покоління, воліють говорити російською мовою. Природно, це тягнеться з тих часів, коли чимало вузів і школ фактично давали освіту на російськомовній основі. Багато постанов і указів віддавали пріоритет російській мові — це було практично русифікацією.

Проблема в тому, чи має таке становище зберігатися й надалі, чи повинні ми проектувати цей феномен минулого далі в майбутнє, і коли так, то як і в якій формі. Україна — незалежна держава і має конституційне положення про українську мову як державну. Існує й закон про мову. Проте залишається проблема розширення сфер вживання української мови.

Тут бачу досить сильний внутрішній конфлікт, і коли пустити його на самоплив, він може надалі дуже сильно позначитися на безпеці нашої держави, внутрішній безпеці. Як відомо, внутрішній конфлікт у сусідній Молдові розгортався багато в чому на тлі протестів російськомовного населення Придністров’я проти занадто радикальних кроків керівництва республіки у мовній сфері. У нас до цього не дійшло, проте потрібно відзначити, що кримський сепаратизм великою мірою був замішаний на російськомовних перевагах місцевого населення.

У чому проблема? Реально сформована двомовність у певних аспектах не є продуктивною. Можна й потрібно знати російську мову — це вихід на джерела інформації, які недоступні тим, хто не володіє іншими іноземними мовами, англійською насамперед. Це вихід у ширше культурне поле. Водночас розвиток російськомовної культури не повинен йти за рахунок обмеження української мови як державної, рідної. У цьому плані в нас за роки незалежності припущені досить великі прорахунки — розвитку української мови й забезпеченню сфер її вживання ані держава, ані інші структури належної уваги не приділяли.

Гадаю, повинна зберігатися єдина мовна основа державної ідентичності. Мова виконує значущу соціальну й політичну функцію — це елемент, консолідуючий суспільство, цементуючий націю в більш-менш єдиний і однорідний склад. А решта мов повинна мати інші функції — ними можна й потрібно послуговуватися в різноманітних сферах громадського життя. Багатомовність має бути присутня принаймні в освічених верствах населення. Досягти реальної консолідації нації на грунті виключно російської мови неможливо, до того ж це загрожує поглибленням розколу, особливо між західними й південно-східними регіонами нашої країни. Рідна мова для багатьох — українська. І якщо через певні обставини вони користуються російською мовою, це ще не означає, що вони не вважають рідною мовою українську. Мають бути консолідуючі моменти мовної сфери, які засвідчували б: так, це наша мова й наша культура, не відкидаючи інших форм спілкування й інших мов.

Російська мова в Україні жодною мірою не є ущемленою у побутовій сфері, а також у пресі й інших мас-медіа — в основному там російськомовні продукти. Якщо нині додати російській статус другої державної, ми рано чи пізно прийдемо до другої російськомовної держави, втративши національну самобутність. Досить подивитися на ситуацію в сусідній Білорусі, де ці процеси зайшли набагато далі, ніж у нас. Це був би дуже сильний удар по державній ідентичності. У перспективі це може призвести до того, що Україну сприйматимуть як частину Росії. І в результаті знайдуться політичні сили (зовнішні та внутрішні), які пропонуватимуть увійти до складу РФ вже як окремі області — адже все це населення з однаковою самоідентифікацією.

Комусь це буде вигідно: у Криму, на Донбасі. А що тоді робити з Західною Україною, де російська мова не така поширена? Що ж, знову проводити політику русифікації цих областей, продовжуючи традиції радянських часів? Чи почнемо ділити країну на частини?

Підтримуючий чинник — відносно велика доступність російськомовної літератури й інформаційного простору. Люди, не маючи достатньої кількості україномовних джерел, природно, звертаються до доступніших, тобто російськомовних. Адже відповідна освіта в них є. Український медіапростір і друкування книжок перебуває в набагато гіршому становищі, ніж у Росії, де діють пільги для видавничої діяльності. У нас цих пільг україномовна література не має. У нас усе набагато дорожче, менш доступно, підручники українською мовою друкувати завжди складно. Природно, люди шукають дешевший і доступніший для них варіант. Хоча не скажу, що це — правильно.

Є ще такий зовнішній момент: час від часу, коли робляться певні спроби поліпшити становище з українською мовою — чи то в школах її активніше впроваджувати, у дитячих садках, чи то впорядкувати процес ліцензування інформаційних каналів, видавничу діяльність, — відразу піднімається хвиля невдоволення з боку Росії, яка захист прав російськомовного населення в сусідніх країнах розглядає як стратегічний пріоритет державної політики. У російській Думі депутати здіймають галас про те, що тут кривдять російськомовних, хоча жодних реальних фактів немає, а є лише міфи й ілюзії, продуковані російськомовними ж мас-медіа.

Політика українських ЗМІ, які виходять російською мовою, також не зовсім зрозуміла. Існує низка російськомовних каналів, побудованих на власне російських продуктах, незалежно від їхньої якості. В українському телепросторі переважає російська мова. Певне, вважають: якщо говоритимуть російською, їх краще розумітимуть, хоча це, швидше, політичне питання. А можливо, питання переваг власників каналів.

Останнім часом серйозних кроків щодо розвитку україномовної основи нашої держави реально не робилося. Певні зусилля докладалися під час віце-прем’єрства М.Жулинського. Тоді ж І.Драч очолював Держкомітет. Проте ці спроби були не досить пропрацьовані, не було єдиної стратегії. Не можна не враховувати й блокуючих зусиль із боку затятих захисників російської мови з політичної еліти.

Тобто окремі кроки робляться для поліпшення становища в цій ситуації, але цілісного бачення того, як її виправити, що має зробити уряд, які закони повинен прийняти парламент, як це втілити в життя — такого не було. Зусилля спрямовувалися на те, аби адекватно використовувати закон про мову, відповідно до якого, приміром, певний відсоток радіо- й телепередач мусить йти українською мовою. Загалом, періодично спроби робляться, але потім на якомусь етапі ситуація скочується у своє звичайне русло. А книжкові й газетні прилавки свідчать про відсутність певних практичних результатів.

На мою думку, держава повинна бути кровно зацікавлена в розробці комплексної стратегії розвитку української мови й культури в усіх сферах громадського життя. Це відчутно зміцнило б елементи консолідації нашого суспільства, а з другого боку — поліпшило б імідж України як самобутньої європейської держави. При цьому російська мова, у міру сформованих функцій, зберігала б своє значення засобу спілкування з іншими пострадянськими народами, так само, як і носія різноманітних типів культурної інформації.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво