Російські гастролі — запаморочення від успіхів. Фрейндліх зіграла Путіна у спідниці - Культура - dt.ua

Російські гастролі — запаморочення від успіхів. Фрейндліх зіграла Путіна у спідниці

3 липня, 2009, 12:55 Роздрукувати Випуск №25, 3 липня-10 липня

У Києві завершилися гастролі БДТ — Большого драматичного театру імені Георгія Товстоногова (Санкт-Петербург)...

У Києві завершилися гастролі БДТ — Большого драматичного театру імені Георгія Товстоногова (Санкт-Петербург). Спека саме стояла нелюдська. Всі цінителі класики полізли в ставки. А решта мешканців міста — у час нинішньої кризи — на квитки поскупилися. І тоді художній керівник БДТ Тимур Чхеїдзе по телевізору зронив: «Навіть не знаю, як гратимемо... Напевно, на сцені буде більше народу, ніж у залі...» Тоді я й закляк перед «ящиком». Ні, думаю, не дозволю дорогим одноплемінникам так принижувати творіння самого Георгія Олександровича! І кілька душних вечорів створював «масовість» на постановках цього пристойного театру. Колективу, в якому відмінно працюють — Фрейндліх, Басилашвілі, Івченко, Неведомський та багато інших артистів.

Перш ніж поговоримо про БДТ, невеличкий звіт про дощово-спекотний червень, який швидко промайнув і був багатий на гастролі шанованих брендів. Уже не бубонітимуть кому тільки не лінь, що Київ, мовляв, дрімуча театральна провінція! Люди ж які день у день сюди ордами їздять. Волчек і Гафт, Лановой і Табаков, Безруков і без «Бригади», Аліса Брунівна й Олег Валеріанович. І ще Роман Григорович — у ще одному непідходящому для його віку піджаку.

Провінціалізм же наш невикорінений у тому, що стосується внутрішньої театральної самоорганізації. Бо як не було хоча б одного пристойного міжнародного театрального фестивалю, так і немає. Так і не буде. Раніше хоча б невгамовний Проскурня на цій справі «борги» заробляв. Тепер і він — в одеському засланні. А театральне місто — в лінивому самовдоволенні...

А вищеперелічені конвертовані діячі — це комерційні театральні «ініціативи». Те, що не всім нині по кишені з огляду на безсоромну дорожнечу квитків.

* * *

Недавній червневий, майже фестивальний, гастрольний зорепад залишив чимало приємних спогадів. Про вахтанговців я доповідав після чудової постановки Рімаса Тумінаса — «Останні місяці».

Втім, залишилися й деякі кепські відчуття, передчуття — після спостереження за слизькими стежками розвитку колись великого російського драматичного театру (як збірного образу).

Тут — лише уривчасті суб’єк­тивні враження. З них не варто виводити загальні закони й малювати цілісні картини. Але окремі уроки можна взяти.

Перший — не треба надміру метушитися під «клієнтами», бо служіння муз не зносить суєти.

Другий — не треба тішити себе надіями, що гучна вивіска — це вже результат.

Третій — якщо ця гастрольна «справа» такими темпами піде й далі і колишні «ікони» (на які тут завжди молилися) на наших же очах перетворюватимуться на «карикатури», то, може, нарешті оцінимо творчі пошуки й місцевих сценічних майстрів? Адже в наших досягнення — місцями — анітрохи не гірші, а то й кращі інколи, ніж у...

* * *

Ось, наприклад, «оцінили» допіру художній рівень театральної корпорації Олега Табакова. Гастролюють його підприємства тут часто, завжди збирають зали. Після «Останньої жертви», яку показали взимку, думав, що ця невдача — випадковість. Цього ж літа запропонували дивний непрофесійний «фарс» — у вигляді «Фігаро». Деталі постановки опускаю, відразу пафос вироку — непристойно.

Жодна роздутість «бренду» не може приховати убогості режисерських потуг у роботі над перевіреною часом іскристою п’єсою Бомарше. Бо на сцені люди побачили тільки гарні віньєтки, відчули пекельну нудьгу, з’їли розріджену порожнечу. І подивувалися з безглуздого блазнювання надутих павичів. Із Бо­марше ніби випатрали життя, погасили в ньому всі іскри, перетворили радісну історію на смертельну нудьгу.

Панове, так кепсько й понуро не грають в антрепризах на сцені колишнього Жовтневого навіть корифеї творінь у шедеврах на кшталт — «Муж и жена — одна сатана». І ці люди причетні до МХТ?! Не вірю.

На щастя, у даному разі сам текст опирається бездумному «наскоку» медійних полчищ цих самовдоволених облич із телевізора. Тих, хто прийняв «успіх» як даність, як щось само собою зрозу­міле. Та не так сталося, як гадалося! Класичний текст їх усіх і виводить на чисту воду. І тих, що зледащіли, і тих, що зарвалися. І тих, що просто потонули у своєму театрально-грошовому «потоці». З першого ярусу (а вони грали в Російській драмі) видно «панське» ставлення — і до Бомарше, і до глядача. І до своїх же образів.

Закрадалася навіть підозра, що одному з цих «корифеїв» тексти подавали через приховані навушники. Бо вивчити не встиг?

Презентована «табаковщина» — а це перший за статусом театр у Росії — примушує сумувати, мучитися. І де та планка, на яку іншим, бодай і нашим, слід було б час від часу рівнятися? Адже, здавалося б, цю планку здавна бачили — саме там...

Тепер — краще б не приїжджали взагалі, щоб ніколи такого сорому очі не бачили. І нехай би рахували у своєму МХТ (не академічному) недокрадені мільйони — на будівництво ще однієї філії, де знову заквасять таку ж сировину.

* * *

Не інакше як навмисна «підстава» сприйма­ється й прослав­лена в Києві робота від ще одного дуже дорогого театрального медіума, медійника — Ро­мана Григоровича Вік­тюка. Через ситуативне непорозуміння його запросила в «Современник» (на разову постановку) Галина Борисів­на, яку я ніжно люблю. Як людина зайнята, вона, природно, не їздить на околиці Москви (або в центр Києва), де один раз на місяць «гастролює» типова ширвжиткова продукція під лейблом Made in Viktjuk. А треба. Тут-таки й виявиш: рамки пристойності і театральної етики в цього, свого часу — обдарованого, режисера-фокусника, очевидно, вже стираються безповоротно.

Він, наприклад, не трудиться змінювати хоча б фонограми в різ­них спектаклях. Хоча б елементи сценографічного оформлення... Творячи — хоч про «Майстра з Маргаритою», хоч тривожний «Сон» Валентина Йосиповича Гафта. Те, що колись було режисер­ським «стилем», давно виродилося в ліниві автокліше. Фантазія сховалася, як джин у півлітрову банку. І вже заснула навіки?

Різні тексти нам запропоновано «читати» його очима крізь одні й ті ж самі лінзи. Ті з киян, хто бачив «Сон Гафта...», погодяться, що ця річ далека від стилю й поетичного польоту Пастер­нака. У Гафта — наче п’єса-бравада (рвону-но я на собі сорочку...). Такий собі акторський кураж у вільний від репертуару час. І, напевно, не можна його суворо судити за дурні рими: «водка-селедка» або «гоголь-моголь». Та й сни бувають різні. Хоча, звісно, краще б цьому чудовому артистові приснилася, наприклад, акторка Ольга Остроумова, ніж Йосип Віссаріонович... Але — мучить же інше.

Гафтовські «сталінські рефлексії» — все-таки чесний порив художника. Для якого сталінізм — не розповідь в «Огоньке», а частина власного життя. Ну болить людині, що ж тут вдієш? Він і пише... До того ж, як я підоз­рюю, гафтовський сюжет про те, як до Сталіна приходять «із повинною» різні персонажі (Радзинський, Жванецький, Зюганов etc.), — це ще й своєрідна форма громадянської сублімації. Не можна сказати про нинішню Росію те, що сказати хотілося б... То сказонімо не езоповим, а гафтовим «стилем»... Ну й нехай.

До шорсткуватого літературного матеріалу можливі два любовних підходи. Або форма камерна, непретензійна, такий собі автотеатр при свічках, коли особливі вимоги недоречні, оскільки актор сам собі і слуга, і господар, і автор сценарію. Або розумне й винахідливе «диригування» неслухняними строфами Гафта. Тут потрібен саме диригент, а не стомлений майстер трафаретного жанру.

Врешті-решт Віктюк, який, очевидно, вже втратив здатність розумно й докладно розбирати тексти (будь-якої якості), знову стрибає по своїх верхівках, горби­ках, пагорбах — штампах. І пропонує давно запатентовані ним же самим образи-фантоми томних юнаків. І ще — портрети-силуети Леніна—Сталіна, які, коли вірити Жолдаку, вічно lоve.

Ось і дивуєшся: як у моєму улюбленому театрі, де досі йде великий «Крутий маршрут» (най­кращий спектакль усіх часів про розвінчання культу особистості), міг з’явитися такий сумнівний віктюковський опус, у якому більше піару Сталіна, ніж дослідження природи цього виплодка.

Такі трагічні теми мають приби­вати людей до їхніх місць, які вони купили гривень за 500—600, щоб потому навіть рухатися не хотіли, та так і залишилися приго­ломше­ними й ураженими назавжди.

А наші — медійно-затребувані глядачі-делегати — були прямо-таки щасливі, веселі й приємно збуджені, спостерігаючи за кривлянням режисера під завісу постановки. За цією спізнілою кон’юнктурою. Прикро й неприємно. Одна радість, що не ці випадкові творіння визначають художню лінію «Современника».

* * *

Трохи інше — антикон’юнктур­не — спектаклі БДТ. Ці взагалі за жодною модою не скачуть, тексти знають назубок, а «культи особи» викривають через досконаліші тексти, Шіллера наприклад.

Очевидно, що цей пітерський театр, особливо після смерті Товсто­ногова, вимушений терпіти ущипливу поблажливість стосовно свого ж млявого творчого періоду. «Ну ми ж розуміємо: мідний вершник (Гога тобто) назавжди поскакав, а все, що після нього, — лише повільне відмирання органів свого часу цілісного живого організму…»

Це і так і не так. Того, що було (а багато хто пам’ятає, що було диво), повернути неможливо. А те, що є (в кількох спектаклях нам явлене) — це скромні, але все ж таки гідні спроби «законсервувати» умовності традиційної естетики цього театру. Ніщо не порушує спокою у виставах БДТ. Ніщо в них особливо й не дратує. Художній керівник Темур Чхеїдзе, як і личить мудрому грузинові, педантично й неквапливо будує репертуар, неспішно розкладає акторські мозаїки.

У нинішній їхній афіші (з сайту судячи) немає жодного випадкового (графоманського) опусу. А в показаних Києву спектаклях немає й чогось відразливо антихудожнього. Місцями навідує небезпечна думка про користь «консервації» для окремих театрів. Дають «Марію Стюарт» — велика трагедія Шіллера, популярні королеви Марія та Єлизавета — і наче нічого несподіваного... Якась задана лінійність режисури, коли жодного непередбаченого руху вбік чи назад, а все сухо по буквах, усе очікувано. Якась старомодна «розфасовка» акторських психотипів, коли кожен намагається відповідати своєму ж амплуа. При цьому досить розмірене читання Шіллера — мало не по складах.

Але, слухаючи і вслухаючись у таке «читання», місцями отримуєш естетичне задоволення. По-перше, від перекладу — Пастернак (не жарти!). По-друге, від грунтовності й традиційності (ну ось не репетує ніхто, до чого ми останнім часом звикли).

Чхеїдзе тут саме й приємний тією хрестоматійною графічною архаїчністю, яка інколи і якісніша, і доцільніша за пустопорожні поверхові переспіви «Фігаро» або ж небезпечні «Сни», переповідані стомленими режисерами.

«Стюарт» у Чхеїдзе — це царст­во чоловіків, територія сильної статі. Історія без сюрпризів. Дві жінки, власне, головні пружини історії, звичайні (навіть пересічні) дами... Але не королеви. У цьому й частина задуму — показати Марію та Єлизавету без очікуваного бенефісного розмаху. Але й елемент... постановочного прорахунку. Оскільки на цю шиллерівську п’єсу вже давно час накласти сургучеву печать: «Грати тільки великим артисткам! І все!» Бо інколи втрачається очевидний смисл подальшої гри. Інакше просто не зачіпають задано повсякденні пристрасті «жінок звичайних». Така вже ця п’єса, наче приречена історією до справжнього сценічного життя обов’язковістю присутності артистичного генія (яким колись і валили в цьому творі Ангеліна Степанова й Алла Тарасова на сцені МХАТу).

* * *

Про артистичний геній усі ви тепер можете тільки мріяти, поглинаючи всі підряд свої антрепризи. А ось я його бачив. На власні очі. Бачив Фрейндліх ще в одному спектаклі БДТ (постановка того ж таки Темура Чхеїдзе) — «Дядечків сон» за Ф.Достоєвським.

Аліса Брунівна грала Марію Олександрівну (Москальову). Не роль, а щось більше. Не йде з моєї підсвідомості, впертим при­видом вранці стоїть перед очима. Ось прийде, уявімо собі, колись страшний суд, і запитають мене там архангели при стіні плачу: «Ану ж бо розкажи нам, друже, що у твоєму суєтному жит­ті було важливим, значним?..» І, крім інших скороминущих сюжетів, уже знайду чим доповнити цей звіт. Хоча б тим, що ще застав на цьо­му світі й на цих сценах живими і квітучими в повному сяйві свого акторського генія, скажімо... Фрейндліх (у «Дядечковім сні»). Чи Марину Нейолову (в ролі Єлизавети Англійської в «Современ­нике»). Чи Копержинську у «Візиті старої дами» (у франківців). На тій-таки сцені — Ступку в «Украденому щасті». Чи Доро­ніну (в ролі Васси Желєзнової у МХАТі — з усіма буквами). Або... Думаю, на пальцях другої руки їх ще набереться?

У цього «Дядечкового сну» більш ніж велика театральна преса. Виставу гордо представили на «Золотій масці». І написали про нього безліч компліментів — і артистам, і постановникові. Були й закиди, що теж природно у живому сценічному процесі.

Від себе скажу: саме за такими акторськими творами й пишуться глави або цілі розділи — у підручниках з історії театру.

Такі ролі (як в Аліси Брунів­ни) не те що розбирають на частинки, гвинтики чи детальки, — ними хочеться попросту милуватися. Як коштовностями, смарагдами. Не чіпати руками, щоб не порушити чудесну природну гармонію. І навіть іншим хочеться дати по руках, щоб не «мацали».

Фрейндліх грає в цій героїні з раннього Достоєвського... все. Ось так і грає — все. Грає тугу літньої матері, яка вперто хоче щастя своїй дитині й заради цього готова на підлість. Грає про погублену власну долю, коли «треба», зціпивши зуби, жити далі, а жити ж треба в провінційному пеклі. Грає й пролазливе стерво, яке може вивернути навиворіт усе життя мерзенного містечка Мордасова, де і саме як дурне мучиться, й іншим нудьгувати не дає.

Кількох артисток я бачив у цій класичній ролі раніше. Ра­дянську кінозірку Лідію Смирно­ву — в однойменному фільмі Костянтина Воїнова. Ще прекрасну Наталію Тенякову. Потім — дуже смішну Марію Аронову (на сцені Вахтанговського). І кожна була хороша у своєму бенефісі. А Фрейндліх — геніальна. Інакше не скажеш.

Мабуть, тільки їй дано так глибоко й водночас неначе жартома, мимохідь, програти й пронести приховану пушкінську дум­ку — «догадал же меня черт родиться в России с умом и талантом!».

Розуму, таланту, а ще — підлості в ній, у героїні Фрейндліх, — та на пів-Росії вистачить. Тільки «присудив» її чорт опинитися саме в цій похмурій тмутаракані, де ці таланти від невідповідності великої особистості й навколишнього дрібного «декору» то тьмяніють, то іржавіють. То взагалі деформуються. І всі її наполеонівські замашки, усі ці війни і з Шекспіром, і з домочадцями, і з городянами, здаються лише марною муштрою — безглуздям. Не з тими воює!

А вона ж наче й не дочку рідну хоче прилаштувати до старого князя, а, вважай, усю вітчизну свою готова «видати» за якогось старого і багатого спонсора — була б щаслива, була б задоволена!

У цієї Москальової зовсім не провінційний, а державний розум. Але, знову ж таки, фатальна невідповідність масштабу особистості — і дріб’язковості «спецоперацій». Фрейндліх зовні вишиває наче на побутовій канві, наче спочатку й не очікується жодних несподіваних психологічних перепадів. Голос трохи надтріснутий (акторка, до речі, недавно перенесла операцію). І бере не криком, а поглядом. Не могутністю тембру, а переливами чаклунського жіночого джазу, який обволікає всю сімейку, все містечко.

Басилашвілі в ролі князя — як привид постарілого фігляра Хлестакова.

А в Москальової-Фрейндліх — розум ділового городничого, мозок розвідника, спритність шпигуна, тактика «першого номера» в якомусь партійному списку, наприклад «Единой России». Вважай, сам Володимир Володимирович, тільки у спідниці та в трохи іншому художньому інтер’єрі.

І я, наприклад, розумію, чому до недавнього ювілею цієї видатної акторки Путін відклав усі свої важливі справи — і чаював у квартирі Фрейндліх, довго чаював...

Бо Фрейндліх, Басилашвілі, Гафт, Волчек (деякі інші вищезгадані лицедії) — ось вони справжні «природні ресурси». А не вонючий газ, ціна на який то скаче, то плаче. На цей же «ресурс» — ставки не впадуть ніколи. Попри спеку, кризу. Київське міщанство. Вони, ці таланти, на щастя, поки що найважливіші спільні наші ресурси. І та єдина новина, та запаморочлива пристрасть і, на жаль, уже остання надія зберегти в серцях Театр таким, яким він і має бути — чарівним... А іншого мені й не треба.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво