Росіяни вже прийшли!

Поділитися
Стосовно млявого кінопрокату старий хіт «Росіяни йдуть» уже півтора року як неактуальний. Росіяни прийшли...

Стосовно млявого кінопрокату старий хіт «Росіяни йдуть» уже півтора року як неактуальний. Росіяни прийшли. І навіть спробували потіснити на наших екранах голівудську синтетику. Розмах і активність цього кінонаступу не ілюзорні, а очевидні. Тому що засвічено реальні цифри витрат і конкретні дані щодо зборів. Давно не таємниця, що «Турецький гамбіт» Джаніка Файзієва та «Нічний дозор» Тимура Бекмамбетова лоб у лоб зіштовхнулися, якщо говорити про касу, з «Володарем кілець», не поганьбивши в результаті роскіно, а зібравши пристойні гроші в місцевих кінотеатрах. Сьогодні Росія декларує своє бажання виробляти і випускати в прокат приблизно 50 фільмів на рік із середнім виробничим бюджетом до 2,5 млн. дол. на фільм (деякі особливо масштабні проекти потягнуть до 20 млн.) Передбачається, що загальні збори їхніх кінотеатрів мають найближчим часом подолати цифру 800 млн. дол. на рік. І вже практично кожен пристойний тамтешній телеканал, наситившись штампуванням «мила», ревно бореться за прокатні дивіденди. Тільки нинішнього року більш ніж успішно пройшли чимало картин (попри різну міру вкладень у їхні промо). «Статський радник» Пилипа Янковського зібрав переповнені зали завдяки акунінському бренду і харизматиці Микити Сергійовича та Олега Євгеновича. «Бій із тінню» Олексія Сидорова спровокував інтерес публіки на хвилі психозу навколо «Бригади» цього ж режисера, а боксерська тема виявилася і взагалі однією з найбільш привабливих кінофішок останніх сезонів. Посередній фільм «Особистий номер» уже сьогодні прагнуть купити сорок країн світу, а ще готується сіквел цієї картини із запаморочливим бюджетом. Знайшли свою аудиторію роботи в жанрі «новоросійське гиги» — «Мамо, не сумуй-2» і «Жмурки». Хороший екранний старт у «Дзеркальних воєн» і «Чоловічого сезону» (про них окремий матеріал). А «Дев’ята рота» Бондарчука вже найближчим часом, безперечно, фігуруватиме в преміальних чартах «Ніки», «Золотого орла» та інших «кінотаврів» із «любовними ликами» вкупі. Доки тут, у нас, культурні кадри вирішують усе, і незрозуміло що, — спливає час, і всі найпривабливіші ідеологічні матриці використовують любимі сусіди, тому що сприймають кіно як бізнес і державну доктрину, а не як гру пустопорожніх особистих амбіцій. Нехай спірна, а все ж ідеологія нового російського кіно — «человек проходит как хозяин» («чєлавєк», звісно, російський). Він проходить крізь кулі в лігвище турецьких шпигунів; він викриває вилупків у колі царського двору; він, виблискуючи золотими іклами і куражачись у червоному «бичачому» піджаку, не сумнівається «робити життя з кого», тому що життя одне і треба прожити його «круто» — так, щоб не мучив біль... Він же, цей «новий герой», перемігши всі земні непорозуміння, стає до бою вже і з дивними аномальними явищами («Нічні дозори»), щоб ми про всяк випадок не засумнівалися, на чиєму боці буде перемога...

Вони воювали за...

У Києві відбулася прем’єра першої прокатної картини Федора Бондарчука «Дев’ята рота», до виробництва якої доклав руку і копійку вітчизняний канал «1+1». На першому показі були присутні VIPи — Роднянський, Бондарчук-молодший, Михалков-молодший, Ряшин, Макаров та інші світські особи.

Федір, син Сергія Федоровича Бондарчука, років п’ятнадцять поспіль знімав кліпи для Ветлицької, Гурченко та інших млосних панянок російської поп-імперії. А коли відеовариво набридло, коли батьківщина сказала: «Треба, Федю, треба», Бондарчук вирішив присвятити пам’яті батька новий фільм про війну і мир... Війна — в Афганістані, причому бійня уже при кінці, на межі 1988—1989 рр. Мир — у Таджикистані, там проходять військово-навчальну практику під керівництвом контуженого прапорщика шестеро хлопчаків, про кожного з яких можна було б зняти ще один фільм під римо-символічною назвою «В бій підуть самі шмаркачі». Піночет, Чавун, Джоконда... — так вони себе називають. Афганська тема — може, сьогодні й не найбільш актуальна. З іншого боку, цю картину вільно конвертовано можна показати, наприклад, в Америці, тому що й там сьогодні привозять з Іраку цинкові труни... А на хвилі пам’яті наших 40-річних — афганський злам — щось щемливе і некіношне... Сам пам’ятаю, як у сусідньому будинку 1987-го чекали таку ж цинкову труну з Афгану...

«Дев’яту роту» Бондарчука-молодшого продюсери (Олександр Роднянський і Олена Яцура) позиціюють як мегабюджетний проект, а це, на хвилинку, близько 10 млн. дол., із яких приблизно 500 тис. пішло тільки на епізод вибуху літака (підривали 17 днів!). Крім того, за твердженням піарників, для картини зібрали масовку з двох тисяч чоловік, підігнали 30 танків, 25 БМП, 24 БТРи, а також 10 вертольотів і 23 літаки. З такою армадою й мав справу Федір Сергійович. Тут би саме час по-єзуїтськи скорчити фізіономію: мовляв, знаємо ми це кіно, коли бронетехніка давить у людині на екрані все живе — не тільки нутрощі вилазять, а й рештки людяності, старомодної задушевності, властивої доброму радянському кіно. Фальстарт «Дев’ятої роти» насторожив не на жарт, щойно поповзли фірмові розтитровки а-ля «Перл-Харбор» — там-то і тоді-то все відбувається (це фірмово штампований принцип американських військових саг для тупих і ще тупіших, які страждають на хронологічний і топографічний кретинізм). Але потроху Бондарчук-молодший починає віджимати зі своєї історії (про те, як міцніла і клеїлася чоловіча дружба спочатку в строю, а потім у воєнному пеклі) усі сто літрів очікуваного пафосу й піроксиліну. Глядач, на щастя, за дві години екранного часу не знайде в картині на афганську тему портретів Брежнєва, Черненка (із підтекстом — які негідники їх туди послали), не почує мелодії гімну СРСР на тлі вибухів. Бондарчук уникає постперебудовних кіноштампів на афганську тему. Працює не грубо, але якось уже надто технологічно, хай-теково. У нього виходить гарний і темпераментний кадр, підкреслено знятий передовою кінокамерою. Чоловіча історія про пацанів, які недолюбили, а їх убили, розказана не спекулятивно, місцями нещадно і з тією самою скупою чоловічою сльозою, яка дорожча за п’ять літрів єлею. Слоган із сюткінської пісні «Любите, девушки, простых романтиков, отважных летчиков и моряков» — не звідси. Герої, зіграні Олексієм Чадовим, Костянтином Крюковим, Артуром Смольяніновим та багатьма іншими, — не пісенно-фольклорні, а, в хорошому сенсі, «справдешні» (у картині зібрані справді дуже чарівні актори, а роль Пореченкова (прапорщик Дригайло), мабуть, найкраща в його кінокар’єрі). Умовно «Дев’ята рота» розпадається на дві главки — учення й війна. Перша частина сильніша й жорсткіша — військова муштра під наглядом контуженого вояки на межі натуралізму та юнацької чарівності. Шестеро сміливих нахабніють, хуліганять, смалять анашу, «мають» пришелепувату штабну шльондру, на заняттях ліплять штучний член — усе як завжди... А ось у розділі «війна» Федір Сергійович перестарався з красивістю. Друга половина картини — специфічні фотошпалери: кадри надто виважені, а деякі деталі занадто вже очевидно символічні. Ця «занадтовість» розмиває непередбачуваність і шорсткість, власне, військового кіно, нагадуючи глянець-гламур «Рядового Раяна» або «Чорного яструба». Та все ж головне, чого вдалося уникнути Бондарчуку у своїй першій великій картині, — то це риторики на кшталт «хто винен?» і «за що боролися?»

Ніби не відповідаючи на ці запитання, картина стає ще більш чесною й щирою. Деякі несправедливі рецензенти стверджують, що «Дев’ята рота» «не примушує здригнутися, попри кров і смерть і всі спроби показати шляхетність у нешляхетних умовах». Тим часом у картині є кілька моментів, які примушують не здригатися, а зіщулившись втискатися у крісло... Це сцена, коли шестеро сміливих (та інших із ними) стоять на плацу напередодні перекидання в Афган. Кадр прошаровується червоним кольором — це майорить знамено полку, крізь тканину якого видно картину останніх проводів. Говорухін (у ролі вищого чина) запитує: «Хто не хоче в Афган — два кроки вперед!» Великим планом — одні-єдині солдатські чоботи. На мить вони заворушилися — сюди, потім назад, а потім закам’яніли на попередньому місці... Ця простота прийому дорожча за будь-яке вишукане голівудське крадійство. Бо коли й згадаю щось із «Дев’ятої роти» насамперед, то не останній бій за безіменну й нікому не потрібну афганську висоту, а ось ці чоботи, закляклі на місці, яким, якщо чесно, може й варто було зробити два кроки...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі