Роман Балаян стверджує — «Ніч світла»

Карабахський хлопчик, випускник Київського інституту ім. Карпенка-Карого, автор зоряних фільмів, серед яких культове кіно вже кількох поколінь «Польоти уві сні та наяву», — Роман Балаян, на жаль, не надто багато знімає, а говорити тим паче не любить. З 11 березня в прокат виходить його остання за часом картина «Ніч світла», що демонструватиметься в кінотеатрах мережі «Батерфляй».

Сценарій фільму написаний ним разом із Рустамом Ібрагімбековим за мотивами оповідання молодого українського письменника О. Жовни «Експеримент». Це світла історія з елементами мелодрами про мешканців і наставників інтернату для сліпоглухонімих дітей. Фільм повний візуальних емоцій та неповчальних розмірковувань про обов’язок і любов, покликання та моральність. Утім, «ДТ» вже писало про картину, а я рекомендую її подивитися. Адже останнім часом у нас не дуже багато добра й у житті, й на екрані. На щастя, вихід стрічки в прокат послужив приводом для розмови з режисером.

— Романе Гургеновичу, ваші кінороботи глядачі люблять і добре знають, критики ностальгічно згадують деякі з них, що стали хрестоматійними. Можна було б спочивати на лаврах, використовуючи давно знайдене вами. Та ви продовжуєте пошук, усупереч незадоволеному шепотінню. Навіщо шукати нові форми, коли стилістику старих уже зі схваленням прийнято?

— Ніколи не шукав нової стилістики, шукав лише тему, що зачіпає. Свого часу «Польоти...» стали для мене й громадянським болем, і, якщо хочете, громадянським учинком. За великим рахунком, мене не цікавлять сильні герої, супергерої. Дух сумніву, яким одержимі мої герої: хороші вони чи погані, дуже важливий для мене.

— Нині всі прагнуть створювати блокбастери, ви ж берете «тиху» тему? Переконані, що це сьогодні потрібно, що це дивитимуться?

— Люди заглибилися в себе і не бачать біди інших. Людина відокремлюється, вважає свої проблеми найгострішими, які важко вирішити. А проживши якийсь час із героями «Ніч світла», заглибившись у «паралельне» життя, набуваєш іншого погляду на те, що відбувається. Ці діти володіють чимось таким, чого позбавлені звичайні люди. Це й є моя маленька ставка, яку пропоную глядачеві. Комусь сподобається, комусь ні — і це нормально. Проте навіть ті, кому не сподобається фільм, підуть із кінозалу вдячними долі, що вони не настільки обділені в житті, як діти в цій картині.

— Розпочинається прокатна доля вашого фільму в Україні. А взагалі яка його прокатна доля?

— Є такий термін — обмежений прокат. Картина пройшла в Москві, Єкатеринбурзі, Самарі, ще в якихось містах Росії, і для фільмів з обмеженим прокатом показники дуже непогані, хоча я й не знаю точних цифр.

— Нині у нас дуже багато сперечаються про долю українського кінематографа. Минули слухання, жодних радикальних рішень не прийнято, а розмови тривають. Як ви думаєте, чи є в національного кінематографа перспективи?

— Успіх сьогодні, хоч як дивно, залежить багато в чому від стану кінопромисловості, а не від самих режисерів. Існувала недооцінка впливу держави на кінопроцес — а це дуже важливо для країни. Саме через кіно країна може швидше позиціонуватися світу. В Росії це зрозуміли давно й зайнялися державним протекціонізмом. Нині вони перейшли на роботу з телеканалами. 30% дає держава, решту — канали, але ж останні забирають 70% права на прокат. І це чудово, оскільки канали рекламують фільми безплатно як по телебаченню, так і в усіх видах реклами. Необхідно залучити українські телеканали субсидіювати кіновиробництво, віддавши їм права. Такий шлях більш реальний і перспективний, ніж державне фінансування. Ну а пільги майбутнім інвесторам має надати держава.

— Та чи може наш досить обмежений ринок працювати лише на себе, виробляючи національний продукт, який не буде цікавий у світі?

— Це вже питання інше. Чи є цікавим наше кіно за межами Чопа чи Хутора-Михайлівського. У нас дуже багато внутрішніх проблем, є внутрішня кон’юнктура. Переконаний, певна кількість фільмів має бути й про це. Та основний напрям — те, що цікаво й світу. Інша річ, як це робити. Може, потрібно кооперуватися з закордонними виробниками, адже так заведено в усьому світі. Не знаю, як ці фільми йтимуть там у прокаті, але це вже краще, ніж узагалі нічого. Ось така стратегія потрібна: інтеграція в Європу і навпаки.

— Вибачте за питання: звідки претензії, які пред’являє вам Юрій Іллєнко?

— Почну з того, що його інтерв’ю в «Українській правді» сповнене ксенофобії. Причому неприкритої. Я, виявляється, «п’ята колона». Всі ці розмірковування про нацменшини просто за межею. Далі, після тиради про нацменшини, він переходить на мою особу й сповіщає Президента Ющенка про те, що він, Юрій Іллєнко, перейшов у національну опозицію ще в жовтні 2003-го, коли Віктор Андрійович вручив премію мені, а не молодому обдарованню. Щодо молодого обдаровання він знову кривить душею, добре знаючи — за внесок у мистецтво вручають «літнім», а не молодим. Так, казали, там фігурувало прізвище Іллєнка, але чомусь дали мені. Це йому дуже не сподобалося. Та мене навіть не це вразило. Він пише в «Українському слові»: дали премію тому, хто має за ніщо українське кіно, його артистів, режисерів, сценаристів. Кажучи про кінопроцес, я завжди торкався лише питання сценаристів, із якими в нас справді сутужно, одна-дві людини справи не вирішать. Необхідно мінімум 10—15 професіоналів. Потрібно знайти талановитих людей та відправити їх учитися. Що швидше, то краще. Оскільки на Заході успіх і окупність майбутнього фільму визначається ще на етапі сценарію, шановні добродії. А стосовно пана Іллєнка... У цієї людини хвороблива самозакоханість. Його засмучує і жахає, що висока думка про себе самого не збігається з громадською про нього ж.

— Авторське кіно може з’явитися саме по собі, не в надрах індустрії?

— Воно взагалі з’являється лише всупереч чомусь.

— Ви багато уваги приділяєте організації кінопроцесу, працюєте як виконавчий продюсер на виробництві російських серіалів і дуже рідко ми бачимо роботи Балаяна-режисера. Які в цьому плані є перспективи?

— Знайшов цікавий сценарій з елементами фантастики. Це, швидше, фентезі, доступні кожному. Віддав продюсерам. Якщо пройде, я не проти всерйоз потішитися в новому для мене жанрі відкритого кіно.

— Що дає Україні виробництво російських серіалів на базі наших студій?

— Ми витрачаємо російські гроші, знімаючи російські серіали. Нам за це треба сказати спасибі. Мінімум 40 українців, працівників кіно, 6—7 місяців зайняті в мене на серіалах, заробляючи гроші в такий важкий час. Стільки ж наших артистів щороку зайняті в цих роботах. Інша річ, якби мене запитали: серіали — мистецтво чи ні. Ні, звичайно, оскільки з такою швидкістю та поспішністю не знімають. Ледь не серія за тиждень.

— Роман Балаян як ім’я, як знана творча особистість, може прийти до Президента з чіткою концепцією розвитку національного кінематографа?

— Не вважаю, що маю концепцію. Є деякі пропозиції, котрі я вам виклав. Насамперед потрібно підготувати сценаристів. Потрібно позбутися кіностудій, як студій, вони повинні бути кінофабриками. І слід негайно за рахунок держави і з залученням інвесторів оновити все технічне забезпечення. І ще, вважаю, лише молоді мають знімати дебютні фільми за державні гроші.

— Та як же їм пробитися навіть за умови володіння професією?

— Ну, що означає, як пробитися. Приносити пропозиції до Мінкульту, шукати наставників, домагатися дебюту будь-якими способами. Режисура це не професія, а доля. До цього треба бути готовим і набратися терпіння. І принципів.