РОХ СТЕФАНИК: «КРАЩА ШКОЛА — ЦЕ ТЕ, ЩО ТИ РОБИШ» - Культура - dt.ua

РОХ СТЕФАНИК: «КРАЩА ШКОЛА — ЦЕ ТЕ, ЩО ТИ РОБИШ»

1 грудня, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 1 грудня-8 грудня

Для завсідників і журі ХХХ міжнародного кінофестивалю «Молодість» французький режисер із незвичним для галла, але милим українському вуху прізвищем — Рох Стефаник — був стовідсотково «темною конячкою»...

Для завсідників і журі ХХХ міжнародного кінофестивалю «Молодість» французький режисер із незвичним для галла, але милим українському вуху прізвищем — Рох Стефаник — був стовідсотково «темною конячкою». Його повнометражний дебют — майже двогодинна стрічка «Stand by» потрапила на конкурс в останню хвилину. Рішення організаторів виявилося більш ніж вдалим. «Stand by» уже з перших кадрів зачарував зал зрілою майстерністю й воістину адреналіновою динамікою. Чоловік покидає дружину прямо в аеропорту, замість того щоб летіти з нею в заплановану заокеанську відпустку. Обманута й у відчаї, вона залишається жити прямо там, серед байдужого снування натовпів, марно сподіваючись, що все раптом скінчиться, ніби жахливий сон. Зустрічі, які їй дарує це дивне існування, мимоволі змінюють її, а розв’язка, настільки ж несподівана, як і початок фільму, знову розводить героїв. Але цього разу кожен вирушає власним шляхом, без розпачу і з відкритим серцем.

Проста, але виразно розказана історія підкорила фестиваль. Гран-прі «Молодості» — «Скіфський олень» із премією 10 000 доларів — Роху Стефанику присудили одностайно й уже навздогін. Приїхати до Києва йому вдалося лише через місяць, вже в ролі тріумфатора.

— Пане Стефаник, почну із запитання, яке вам тут, напевно, ставили не раз: якого ви роду- племені?

— Я стовідсотково впевнений у тому, що в мене російсько-українське походження. Моя бабуся була з України, дід — родом із Тамбова. Зустрілися вони ще до Першої світової війни, в Одесі. Не знаю деталей, але якби це було інакше, я до чотирьох років не розмовляв би російською.

— А кому ви зобов’язані своїм походженням як кінорежисер? Кого вважаєте вчителями?

— Не можу сказати, що в мене є вчитель. Учився сам, коли знімав. Звісно, мені подобалося дуже багато фільмів, але не намагався їх копіювати. Може, і є який вплив, але це ненавмисно.

— Власне, це запитання породила наша специфіка, — старше покоління кінематографістів у нас наполягає на тому, що диплом спеціального інституту необхідний, молоді ж дотримуються іншої думки...

— Залежить, напевно, від характеру. Одні люди почуваються набагато впевненіше, коли їх хтось навчає, а інші самі вчаться, у процесі. Важлива свобода вибору — робити щось чи не робити. Адже кінематограф — не медицина. У медицині треба вчитися. Щодо кінематографу, можна купити на виплат або позичити відеокамеру й знімати. Є друзі-актори, і можна все робити — навіть із дуже маленькою кількістю грошей. Є й ще одна проблема. У Франції, коли вчишся, ти не можеш заробляти. Мені доводилося працювати, щоб якось жити. Може, тут це легше, не знаю. У Франції, щоб учитися, треба мати своє житло й гроші, щоб оплачувати і навчання, і помешкання.

— Який ваш практичний досвід до фільму «Stand by»?

— Кілька короткометражних фільмів, які робив абсолютно сам: писав сценарій, шукав гроші, камеру, людей, згодних працювати без передоплати. Так навчився виходити з усіх складних ситуацій. Ми знаходили декорації практично за копійки. Позичав гроші, потім знімав. І мені пощастило — один фільм здобув приз у конкурсі короткого метра в Канні, тому його купили в дюжині країн. Вдалося повернути всі борги.

— Поклавши руку на серце — наскільки несподіваним для вас був Гран-прі фестивалю «Молодість»?

— Кращий доказ того, що я не очікував здобути приз, — мій від’їзд до завершення фестивалю. Якби знав, що отримаю «Оленя», звісно, залишився б.

— Чому для повнометражного дебюту ви обрали мелодраматичний сюжет?

— Я не ставив за мету зняти драму. Писав, що подобалося. Можна навіть сказати, що фільм був спонтанний. І оскільки я навіть занадто вимогливий, то, напевно, основним гальмом при зйомках і при написанні сценарію був я сам. Сам себе відкидаю назад, сам — переробляю й критикую.

— Що, як ви відчуваєте, легше знімати — серйозне, драматичне кіно чи комедію?

— Це залежить від режисера, але для мене комедія була б важчою. Почуваюся набагато впевненіше у драматичному кіно. Навіть глядачем. Дуже мало комедій мені подобаються.

— Чи не побоюєтеся, що на ваш фільм звернуть пильну увагу феміністські організації?

— Напевно, кожна жінка може впізнати себе в цьому фільмі. Спочатку це, звісно, жінка-жертва, але потім їй вдасться змінити саму себе, зрештою, вона — переможець у цій ситуації, тож це дуже позитивна роль і позитивне кіно. Наскільки я знаю, відгуки саме такі.

— У нас кажуть про хорошого, надійного чоловіка, що з ним — як за кам’яною стіною. Ви показуєте, як ця стіна валиться. У чому ж запорука сімейного щастя, по-вашому?

— Допомога й певна співпраця, якщо так можна назвати, важливі в житті подружжя. Але головне — зберегти свою особистість, живучи з іншою людиною, дивитися на світ власними очима, залишатися собою. І це, напевно, найскладніше. Дуже важко провести межу, за якою починається інша особистість, інше життя, інша людина, де втрачаєш себе і починаєш дивитися на світ через когось іншого й поступатися комусь, де втрачається одна людина і починається інша. Знайти цю рівновагу найскладніше. Багато хто думає — мені вже тридцять, час виходити заміж, — так не можна. Відчуваєш, що настала слушна хвилина, — тоді й одружуйся, народжуй дітей. Це може прийти і в 25 років, і в 38.

— Вам доводилося бувати в ситуації, схожій на ту, в якій опинилася героїня «Stand by»?

— У моєму житті траплялися схожі ситуації. Як і всім, мені доводилося зазнавати розлук, невдач. Я їх пережив складно й темпераментно — може, тому, що в мене слов’янські корені, — все відбувалося дуже емоційно.

— Запитання трохи несподіване — чи погодилися б ви знімати телесеріал, мильну оперу?

— Ні.

— Але досвід Трієра й Лінча свідчить, що можна зняти серійну продукцію високої якості.

— Я сказав «ні» в контексті французькому. Лінч — відомий режисер, він міг дозволити собі таку спробу, і вона вдалася. Що стосується французького ТБ, то люди, які продають ефірний час на тому чи тому каналі, виставляють певні вимоги, і найчастіше це нівелює рівень картини. Мають бути дуже прості, неглибокі за змістом стрічки, щоб зворушити публіку. Я не Лінч, не можу зробити фільм, піднявши його за рахунок власного реноме, власного імені. Наскільки я знаю, у Франції таких прикладів не було.

— Доводилося вам щось бачити з українського кіно?

— На жаль, не зміг подивитися нічого. Трьох днів було надто мало. Вперше опинився в Києві, хотів подивитися місто, відчути атмосферу фестивалю, і навіть якщо йшли українські фільми, не встигав на сеанси. Зараз дуже хочу подивитися «Камінний хрест», зроблений Леонідом Осикою за оповіданням Василя Стефаника. Багато хто говорить, що це один з найкращих фільмів в історії українського кіно. На жаль, у Франції українські й російські режисери не дуже відомі, — пам’ятають Тарковського, Ейзенштейна, а з нових знають Михалкова.

— Що б ви порадили тим, хто збирається зняти свій перший фільм?

— Брати звичайну відеокамеру, знімати будь-які сюжети. Бути щирим, чесним стосовно себе, того, що робиш, і стосовно інших. Це як у сім’ї: не можна жити й чекати, що прийде хтось і все розставить на свої місця. Треба постаратися знайти себе — тоді легше знайти іншого. З першого дня треба бути щирим і не потрапляти під чийсь вплив, імітувати когось. Просто робити те, що любиш...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво