Рита Кіндлерова: Переклад як виклик і як… магія - Культура - dt.ua

Рита Кіндлерова: Переклад як виклик і як… магія

12 квітня, 2013, 00:00 Роздрукувати Випуск №14, 12 квітня-19 квітня

Кожна література має писатись перш за все для свого читача. І якщо в ній з'явиться твір, який виходить за рамки національної літератури, тоді добре: є що перекладати. Але дев'яносто відсотків продукції не має на це претендувати.

Довідка DT.UA: Рита Кіндлерова чеська перекладачка з української мови. Мешкає у Празі. В її перекладі чеською вийшли твори Оксани Забужко "Польові дослідження українського сексу" (2001), "Сестро, сестро" (2006), "Музей покинутих секретів" (2013 р.), а також збірка казок і повістей "Помста Олекси Довбуша" (2005), "Легенди Львова" (2002) і "Ги-ги-и" (2009) Юрія Винничука, антологія сучасного українського оповідання "Експрес Україна" (2009), "Колекція пристрастей" (2011) Наталки Сняданко.

Торік Рита Кіндлерова стала лауреаткою міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди "Сад божественних пісень".

— Що для вас є труднощі перекладу?

— Передусім, це — виклик. Можна порівняти з почуттям, яке мене охоплює, коли стою під горою чи вежею, звідки має відкриватися дуже гарний краєвид. Тоді хочу туди полізти й насолодитися. Торік я була у Сванетії. Я не альпіністка, але шалено люблю природу, особливо гори (три роки тому відвідала Ємен і Сокотру). І те, що відчуваю, — надзвичайне, як політ, і схоже на відчуття, які мене охоплюють, коли, перекладаючи, знаходжу відповідне слово, фразу, образ... 

— Ви — ініціаторка перекладацького конкурсу для молодих українських богемістів. Нинішнього року вдруге відзначили її переможців. Ваші міркування з приводу цієї культурницької події?

— Коли щиро, мушу погодитись із Галиною Петросаняк, яка нинішнього року теж була членом журі: мене дивує погане знання української мови, рідної для багатьох, і значне нерозуміння реалій, фраз чеською.

Маю уточнити: ініціатор конкурсу не я, а чеська консул у Львові пані Мартіна Павлітова-Мухова, яка на мінімум коштів здатна організувати неймовірні речі. Їй величезна подяка за все, бо без її підтримки культурних акцій, які вона організовує у Львові, важко було би все з Праги координувати. Треба наголосити, що пані Мартіна за стислий час чудово опанувала українську мову, це має бути викликом для багатьох українців: якщо іноземка здатна за два роки вивчити українську, то чому українці не можуть? 

Але повернімось до конкурсу. 2011 року ми з пані консул взагалі не мали уявлення, скільки людей може взяти участь. Отримали всього двадцять чотири переклади: вісім — одного оповідання Яна Балабана та шістнадцять — п'єси Вацлава Гавела. А торік уже мали чотирнадцять перекладів віршів Ладіслава Дворжака та шістнадцять — одного оповідання Ірени Доускової. Я дуже рада, що серед нагороджених є кілька тих, хто відзначений 2011 р. Це тішить, що участь беруть знову ті ж самі молоді перекладачі і здобувають найкращі місця. До речі, цей рік дуже добре почався, бо Ганна Величко, яка торік здобула перше місце за переклад оповідання Я.Балабана, переклала цілу його книжку, що вийшла друком у видавництві "Астролябія". А п'єсу В.Гавела "Вернісаж" у перекладі Віталія Марковича вже поставили у Львівському театрі імені Заньковецької. Теж я дуже рада, що часопис "Кур'єр Кривбасу" погодився друкувати найкращі переклади з нашого конкурсу. Щодо якості перекладів — насправді я трохи розчарована. Найчастіше трапляються помилки не суто перекладацькі (невміння відтворити реалії, назви, фразеологізми), а передусім синтаксичні, стилістичні, навіть орфографічні. Дуже часто відчувається, що людина навіть не прочитала свій "переклад", усе робиться швидко, без глибшого опрацювання. Як приклад, можу навести слово bázeň (укр. тривога, страх), де зрозуміло й з контексту, про що у вірші йдеться. І "перекладач" спокійно перекладе слово як басейн чи як вірш, бо чеською вірш — báseň... 

— Знаю вас як надзвичайну, сказати б, уболівальницю за українську культуру, й водночас у вас чимало скепсису щодо її певною мірою провінційності. Що на це скажете?

Не думаю, що сама українська література провінційна. Провінційно поводяться чимало письменників і майже всі українські видавці. Мене дивує (хоча воно історично зрозуміле) бажання українців мати все зразу. Зразу отримувати премії, зразу бути нобеліатами, щоб весь світ зразу читав їхні шедеври. Ні, українська література — звичайна література однієї з європейських країн. Кожна література має писатись перш за все для свого читача. І якщо в ній з'явиться твір, який виходить за рамки національної літератури, тоді добре: є що перекладати. Але дев'яносто відсотків продукції не має на це претендувати.

— Складається враження, що Чехії (у вашій особі) більше йдеться про популяризацію української культури в цій країні, ніж відповідним українським "державним мужам". Ви писали: "...дипломати й політики мусять докладати зусиль, підтримуючи культурні заходи поза Україною, але так воно, на жаль, не є. Тож культурні зв'язки й далі залишаються в межах тих чи тих суто особистих контактів". Чи щось змінилося в цьому плані?

Ні, на жаль, нічого не змінилося.

— Чи мав виступ Оксани Забужко у Слов'янській книгозбірні Національної бібліотеки в Празі минулого року широкий розголос, який би поглибив інтерес до нашої сучасної літератури? 

Оксана Забужко була в Празі гостем німецького літературного дому як перший не німецькомовний письменник. Її виступ у Слов'янській бібліотеці був поза межами її стажування тут. І який розголос маєте на увазі? Чи прийшло телебачення або президент? Ні. Прийшли зацікавлені як чехи, так і українці. Який розголос між чеськими українцями? Треби їх спитати, не мене. Прошу вже нарешті зрозуміти, що в нас письменники не виступають про політику, вони займаються творчістю. Це, між іншим, величезна різниця між постколоніальними суспільствами і більш-менш здоровими країнами, коли від письменника не очікується політична заанґажованість. До речі, під час жодного виступу О.Забужко в Празі не прозвучало жодного запитання на політичну тему, хоча українців було на виступах досить!

— Українцям доводиться — і це на початку ХХІ ст.! — агітувати за власну мову. Що на це скажете?

— Я раджу робити те, що робили чеські відродженці (з яких багато були німецькомовні!) — намагатись не бути лінивими. Як приклад завжди наводжу приятельство Мирослава Тирша та Їндржіха Фиґнера(засновники організації "Сокіл"). Вони говорили й листувалися німецькою, і вже як дорослі, старші чоловіки домовились — і в один момент перейшли на чеську. Уявіть собі двох сучасних зрілих чоловіків, які таке зроблять! Фиґнер писав листи жахливою чеською своїй дочці, яка нею володіла краще. Це величезна смиренність, перед якою я глибоко схиляюсь. Між іншим, мої предки теж були богемізовані німці й австрійці.

Кілька років тому ви сказали, що українським письменникам бракує почуття гумору. Чи з тих пір сталися, на вашу думку, певні позитивні зміни?

Ні, поки що мені бракує сердечного й невимушеного гумору. Але він, здається, буде лише тоді, коли українці без проблем сприйматимуть самоіронію, не ображатимуться на чийсь здоровий сміх із себе. Це, до речі, ознака душевного здоров'я: вміти розрізняти здоровий гумор і висміювання. Це навіть помітно на побутовому рівні; з моїх українських приятелів тільки декілька сприймають гумор без підозри на сторонній намір. Гарний гумор бачу в творах Ю.Винничука і зовсім чудовий гумор був у Ю.Шевельова (етнічний німець!)

Вважаєте себе людиною достатньо раціональною і водночас процес перекладу визначаєте як магію. Ваш коментар. 

Раціональний підхід до життя не означає закритість перед творчістю. Музиці та малюванню завдячую вмінням прислухатися до того, що називаєте магією. Як на мене, то мені якийсь вид магії потрібен для перекладання віршів, поезію я не здатна перекладати "на замовлення" чи терміново. Для кожного мистецтва потрібне поєднання ремесла й талант, якщо людина доцього відкрита. Недавно яперекладала оповідання Івана Франка і спостерігала — водночас із жахом і подивом, — як мої пальці самі "бігають" по клавіатурі лептопа, і з голови вибігали цілі речення чеською мовою, вже готові... Це був один із тих моментів (свого роду диво), коли автор і його перекладач якось поєднуються, і автор (хоча давно мертвий) через перекладача може сказати власними словами чужою мовою свій текст. Я тут, власне, тільки як посередник. Але треба бути до цього відкритим. Якби я самого Франка не хотіла "пустити до себе", звичайно, з цього б нічого не вийшло. Гадаю, існують якісь "магічні lay lines", які, активізуючись, можуть допомогти перекладачеві зжитися з автором чи запропонувати йому свої серце й пальці. Це, звичайно, не є якийсь спіритичний сеанс, ні, це проста відкритість до писання іншого і покора перед словом, бо на початку (і не тільки) було і є саме Слово...

— Чи змінилося ваше світовідчуття після того, як стали активно перекладати? 

Я змінюю чи не змінюю своє світовідчуття не у зв'язку з перекладанням. Це для мене як хобі, так само як спів чи перебування на природі. Думаю, що змогла б жити без перекладання, але без природи — ні. Вважаю себе пішотуристкою. Українська мова навіть не має слова для ходіння в природі. Чеською це výlet, найближче українське слово — похід. Це не означає екскурсію чи споглядання з вікна машини, це є ходіння туристичними маршрутами (знаєте, що Чехія — найбільш позначена туристичними маршрутами країна у світі?) попри села, ліси, гори, міста, поля... Оце мене з-поміж усього найбільше надихає, і якщо змінюється світовідчуття, то під впливом саме природи. Тут можу цитувати одного з наших найкращих популяризаторів науки та поета й філософа душею Вацлава Цілека, чиї есеї про краєвиди рекомендую: "Мене не цікавить річ, яка не змінить мене і частину мого світу одночасно".

— На своєму блозі у Фейсбуці виставляєте чимало матеріалів про україністику в Слов'янській книгозбірні, де нині працюєте, пишете про мандрівки по Чехії та інших країнах, також подаєте рецензії на літературні сайти. Активно опікуєтеся покинутими тваринами. Коли ж, власне, перекладаєте?

Найчастіше — ввечері та у вихідні. Я менеджер часу, вмію собі зорганізувати та спланувати все до останньої хвилини. Тому мене дуже дратують люди, які "розхитані в повітрі", які взагалі неорганізовані. Але їх більшість, і треба з цим миритись, однак часто це для мене буває випробуванням (зокрема в Україні). Завдяки способу мислення, успадкованому від батька, можу зробити вдесятеро більше, ніж хтось інший, і це мене не нервує, бо знаю свої можливості. Це величезний дар, за який майже щоденно дякую Богові.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво