Рідня. Києву показали «Націю»

Сакральна поява нашої, так званої, опозиції (власними персонами: Ю.Тимошенко, А.Яценюк) на обласній виставі «Нація» (гастролі проходили у театрі Б.Ступки) може боком вилізти івано-франківському театру… Якщо зважати на специфіку нинішньої - вельми грайливої - і занадто есхатологічної політичної боротьби: «Лупи своїх і чужих, аби усі разом боялись!»

…Трохи розгублений режисер цієї «Нації», на якого в Києві несподівано впала важка ноша суспільного резонансу, вже в себе вдома, на Галичині, вимушено дає «пояснення» місцевій владі: мовляв, невинні ми, «вони» ж самі до нас прийшли, попередньо придбавши квитки за 150 гривень, але ж ми і «Регіони» до залу запрошували, зокрема Ю.Мірошниченка та інших діячів, однак не прийшли…

…І на підтримку новопризначеного «дисидента» на захід реактивно летить авторка «Нації», письменниця М.Матіос. Котрій, як відомо, МВС і прокуратура захоплено вигадують надзвичайно бурхливу «біографію» (як Й.Бродському колись, лишень у інших історичних «декораціях»).

Отже, «все йде за планом»?

Лишень невідомо «ким» і поготів «для чого» так дурненько спланованим?

Утім, ну її до біса ту завше продажну «політику», поговоримо ліпше - виключно про «поетику» (постановки). Свідомо не торкаючись ні її плюсів, а ні мінусів, не зважаючи на компліменти, на «дисидентів»…

В основі вистави декілька відомих новел. Вельми різних за хронометражем та поетичним настроєм. Але об’єднаних внутрішніми артеріями: життя-смерть, людина-історія, село і люди, свої як чужі, чужі як свої.

Доволі різні персонажі - бандерівці і комуністи, гуцули чи румуни (або ж євреї), сільські баби і такі собі міські інквізитори - та що там казати, всі вони, вважайте, ніби пилинки, які підніс до неба скажений вітер історії.

Власне, «історії», яка чимось нагадує пилову бурю.

Іноді так кружляє, так лихоносить, що, відразу поет пригадується: «лицом к лицу - лица не увидать».

Режисер Ростислав Держипільський взяв до інсценізації оповідання «Юр’яна і Довгопол», «Прощай мене», «Вставайте, мамко», де на першому плані - ніби-то побутове. Ніби-то - щоденне. І шалені дні (героїв) пролітають зі свистом (куль) на календарі екватору ХХ століття. Коли Західна Україна «кровоточить»… Кровію саме тих - і своїх, і чужих. Далеких, близьких. А все одно - рідних. Комунар Довгопол залицявся до багатодітної доярки; а її поранений чоловік десь «у лісах»; а сама ненароджене дитя втратила; а потім, коли лиха доля затягла у криваву петлю обох, то у крові своїй вони й об’єднають ті самі любові: адже «кров не має національності», і від себе додам… ніяк не передбачає «партійної» приналежності. Вже потім - коли обоє потонуть посеред кривавих сутінків життя, зовсім інші герої, з іншого оповідання, у шепотінні-маренні, будуть очікувати світанок життя нового… Таке життя дійсно стукає грайливим кулачком в дівочому животі; нібито вимагає «перепустки» до нас, на світ Божий (знав би, бідолашний, що тут чекатиме, то, може, і не стукав би?..). А ці двоє, несамовито закохані, самі ще діти, не посеред раю, звісно, а в череві пекельного «андеґраунду» (в схроні); вони прощають один одного, прощаються: благословляють іще одне життя… І…

…І нарешті третій сюжет у мереживі. Сім’я вечеря коло хати, вечірня зіронька встає, дочка вечерять подає, а мати… Лишень матері у цій історії передбачена трагічна роль. Велику родину несподівано «замовили» до Сибіру. І щоби не виривати з корінням усю сім’ю із рідного грунту, та матір і вдає із себе мертву: лягає у домовину. І ледве «гості дорогі» (вони таки змилостивилися над великою ріднею під час «похорону») за поріг - а мати більше і не встануть з труни...

Лейтмотивом між трьома сценічними етюдами протікає колоритний і скорботний монолог сільської бабці (з оповідання «Не плачте за мною ніколи!»). Бо ж у закутку сценмайданчика для неї вже облаштовують чи то домовину, чи колиску? (У виставі ці образи проростають один в одному.) Бабуся, здається, на той світ зібралась, а все ж - весела, грайлива. Смерть незворотню вона сприймає не як «кінець» всього сущого, а ніби-то початок чогось нового, ще не баченого… Її голосіння та наставляння - ніби завчасна епітафія на могилі - створюють важливий для вистави композиційний «шов». Який голочкою-ниточкою прошиває структуру постановки, її філософію. Через демонстративне прощання, гуморне очікування смерті - до… народження життя нового… Поки туманного. Але все ж таки воно спалахне… Десь там - у іншому животі жіночому… Коли міріади таких от «вогників» - життів - містеріальним хороводом і з’являться на сцені. У вигляді старовинних ляльок-мотанок (з ганчір’я, ниток). Розміром - з людину! Їх пісні та молитви - заворожують і пригнічують. Занурюють в гіпнотичний транс. Буцімто це не ляльки зовсім, а «посланці» - з інших світів. І їх потойбічна місія, а також завдання земне - бути ПОСЕРЕДНИКАМИ між світом живих, простором мертвих і аурою тих, хто поки не народився…

Таке «роздвоєння» - в структурі вистави, - коли «на кордоні» життя-смерті вартують не люди, а ляльки («людиська хижі», за словами Лесі Українки, стали перевертнями, натягли на себе чортові маски лицемірства, самоїдства, братовбивства) відчутно доповнює побутову мозаїку історій М.Матіос. Надає їм метафізичного осяяння. І ще - язичницького колориту.

Крізь ляльку-мотанку (ця метафора, до речі, і визначила ідеологію, а також форму вистави) нібито крізь вушко голки проходять - нитки-нитки-нитки… життя-життя-життя… Котрі, здійснивши печальне коло свого руху, то спалахують, то гаснуть. То міцно зав’язуються у вузол історії, то обриваються - миттєво. Потягнеш за якусь ниточку у такій от ляльці-мотанці - і, здається, все?

Нитки-життя або ж життя-нитки, сплетені в один клубок, у єдину РІДНЮ, вдивляються вологими очима через риштування товарняка, який тягне їх на каторгу…

Інші очі – вже на світлинах - у фіналі вистави, коли викладають «козирну карту» постановки. Це… сучасні обличчя-обличчя-обличчя українців. Із заходу, зі сходу. Обличчя великої нації. Обличчя рідні.

Велику сцену-аеродром під час камерної вистави наповнює «струм» трагічної інтимності. Оскільки розповідь - не про всіх, тут, скоріш, про кожного. Хоча постановку, на мій погляд, краще сприймати все ж таки в оригіналі, на рідній сцені, коли актори й глядачі у «колі» одного сценпростору; і ледве сценічне коло з вагонними риштуваннями рушить з місця, ніби той потяг з платформи, здається, і земля тікає з-під твоїх ніг…

Під час символічної і надпобутової вистави, вочевидь, може постати питання: чия ж то рука постійно тягне нитки з «клубка»: життя за життям, долю за долею? Червоні? Білі? Блакитні? Або ж помаранчеві?

У виставі не існує резонерської відповіді на такі запитання. І немає ніякого натяку виключно на Небо (з киванням на Нього).

На подібні «питання» нехай відповідають ті, хто не на небі, а поки що - на землі. Чужі і свої, далекі і близькі. Одне слово - РІДНЯ. За єдиним столом. У спільному напівзруйнованому «ляльковому» домі.