Режисер Карен Шахназаров: «Ніколи не запросив би політиків до «Палати №6»

На київську прем’єру фільму «Палата №6» (у кінотеатрі «Жовтень») приїхав режисер-постановник Карен Шахназаров. Любителі кіно цінують його картини «Кур’єр», «Ми з джазу», «Зимовий вечір у Гаграх», «Місто Зеро», «Царевбивця», «Вершник на ім’я Смерть». Останнім часом Карен Георгійович багато часу віддає керівній та спрямовуючій роботі: він — генеральний директор кіноконцерну «Мосфільм». Після прем’єри «Палати» режисер розповів «ДТ» про роботу з психічно хворими на знімальному майданчику, а також згадав свого «Царевбивцю», який вийшов на екрани в рік розвалу СРСР.

— Карене Георгійовичу, запитання для вас, напевно, вже заяложене. Та все-таки, як уплинула нинішня криза на економіку кіноконцерну «Мосфільм»? Багато проектів у замороженому стані?

— Виробництво знизилося на 20% порівняно з минулим роком. Та ми зберігаємо рентабельність, робота триває. Не хочу бути надмірним оптимістом, тому що попереду зима. Нині 107 проектів у роботі. Торік у цей час їх було 140. От і рахуйте. Втім, у кіно все досить умовно.

Я загалом до російської статистики ставлюся з сумнівом. Тому суджу не за кількістю проектів, а за кількістю зароблених грошей.

— А як ви ставитеся до російської історії? Маю на увазі ваш фільм «Царевбивця». Чи можливе повернення до цієї складної теми, з огляду на нові матеріали про розстріл царської сім’ї?

— Ви знаєте, я нічого не змінював би в тому фільмі. Ну, може, щось у художній частині... А от із фактологічного боку — нічого нового не додалося б. Та сама записка Юровського, інші документи. Ця тема — драматичне історичне дійство. І я переконаний, що до нього можна повертатися ще не раз. Це як історія Марії Стюарт або страта Людовика XVI — епохальні теми, вони завжди приваблюють.

— Тобто через 20 років у вашій картині немає історичних неточностей?

— З історичного погляду, ніяких радикально нових речей, на мою думку, не з’явилося. На кшталт того, що Микола II був розстріляний не в Єкатеринбурзі, а в Сан-Франциско...

— А як ставитеся до давньої ідеї перепоховання Володимира Ілліча, який нібито дав наказ розстріляти царську сім’ю?

— Але ж це невстановлений факт. Стосовно цього немає документів.

Хоча у фільмі я дав свою версію: Ленін мав знати, що саме це станеться. Про це є історичні свідчення: засідання ЦК, де й був винесений вердикт щодо царської сім’ї. І начебто сам Ленін тоді був проти розстрілу. Та потім його переконали це зробити.

У розстрілі є очевидна історична логіка. Хоча це й величезний злочин.

Коли про щось і шкодую в зв’язку з «Царевбивцею», то лише про те, що не ввів у фільм одну важливу лінію. Під час сходження Романових на престол було скоєне злочинне дітовбивство... Вони віддали наказ повісити на Красних воротах у Москві чотирирічного сина Марини Мнішек. І це, уявіть, зробив предок Миколи II — перший Романов! Виходить, що їхній рід від початку відповідав за царевбивство?

Син Марини Мнішек від Лжедмитрія II реально міг претендувати на престол під час політичної смути. Проте це страшний злочин — повісити дитину!

Що ж до Леніна... Вважаю його однією з найбільших політичних постатей у світовій історії. І коли мавзолей викликає в якоїсь частини людей інтерес, то навіщо це чіпати? Краще шукати можливості примирення. Не потрібно мусирувати важке минуле.

— Як ви оцінюєте ситуацію з недавнім конфліктом у Спілці кінематографістів, а саме історію протистояння Микити Михалкова та Марлена Хуциєва?

— Не можу сказати, що я на чийомусь боці, але підтримав на з’їзді Микиту Михалкова. Власне, саме я і запропонував йому залишитися. Хоча з великою повагою ставлюся до Марлена Хуциєва. Вважаю, їм слід примиритися. У Хуциєва вплив не менший, ніж у Михалкова.

— А чи є світло наприкінці тунелю в цій історії? Марлен Мартинович уже не у ВДІКу...

— Гадаю, його не виганяли з ВДІКу, він сам подав заяву. І потім, розумієте, в Марлена Мартиновича вік поважний — 82 роки. Ми за радянських часів лаяли політбюро за те, що вони не дають дорогу молодим. А їм усім було «лише» по 70 років!

— Наступного року виповнюється 150 років від дня народження Антона Павловича Чехова. Ви спеціально готували свою картину «Палата №6» до ювілею?

— Ні, так збіглося. Просто через двадцять років мені довелося повернутися саме до цієї теми. Думав, ніколи не зроблю цю картину. Вона вийшла великою мірою випадково.

— Чому ж сценарій так довго адаптувався — двадцять років?

— Тому що свого часу сценарій був написаний спеціально для італійців. До речі, це теж випадково сталося, оскільки італійський продюсер, подивившись наші картини, запропонував зробити спільний фільм. Тоді був підписаний контракт із Марчелло Мастроянні. І треба було знайти тему, де для нього була б прописана цікава роль... Ну, природно, відразу на слуху класика — Чехов! Я запропонував «Палату №6». Потужна ж річ. Їм дуже сподобалося.

Ми зі сценаристом Олександром Бородянським уже почали писати сценарій. І перенесли дію в наш час, дещо модернізувавши сюжет. Потім італійці від цієї ідеї відмовилися. І, напевно, мали рацію. Адже для такої зірки, як Марчелло Мастроянні, такий проект був «надто» авангардним.

Спочатку ми сперечалися з італійцями. Вони просили щось переробити, а ми не погоджувалися. Сценарій так і пролежав двадцять років. Я навіть не думав, що колись повернуся до цієї теми.

А у своїй передостанній картині «Зникла імперія» я знімав чудового актора Володю Ільїна. І подумалося: адже переді мною справжній лікар Рагін! Отак «Палата №6» і матеріалізувалася. Щоправда, ми її осучаснили.

— Чому ви перенесли чеховський сюжет у наш час?

— Важливо показати, наскільки все, про що писав Чехов, сучасно. Залишили в картині всі чеховські діалоги, не намагаючись їх адаптувати. Гадаю, нині вони навіть більш сучасні, ніж двадцять років тому. Тим паче що цей фільм — напівдокументальний.

— У вашій картині знімалися справжні психічно хворі?

— Так.

— Чому ви пішли на це?

— Звичайним акторам практично неможливо зіграти шизофреніків. Це можуть зробити тільки такі видатні майстри, як Ільїн. Однак багато таких не знайдеш. Я ж намагався зробити достовірним те, що відбувається.

— А як вдавалося управляти цими людьми на знімальному майданчику?

— Ну а що? Думаєте, вони такі вже дурні? Вони просто «з відхиленнями». Треба зрозуміти: шизофренія — це той світ, у якому може опинитися кожний із нас. Адже ніхто не знає істинних причин шизофренії. Є навіть вірусна теорія, яку, втім, не дуже підтримують. Ця хвороба прогресує, її неможливо вилікувати. У лікарні є палати, де утримуються люди в крайній стадії. Вони мають вигляд напівістот, це жахливе видовище.

Напруга на зйомках була пов’язана з непередбачуваністю: ніколи не знаєш, що може статися за хвилину, як той чи інший «актор» реагуватиме.

А ще енергетика цього закладу вселяє жах. Мимоволі це впливає. Тому мені й хотілося помістити розповідь Чехова в цю реальну атмосферу. Так, можна побудувати павільйон, але все було б штучно! Я сам під час зйомок змінився. А от як — не можу сказати.

Знімали фільм близько місяця. Місце зйомок — психоневрологічний інтернат у місті Рогачові, це за 120 кілометри від Москви. Інтернат розташований у дуже гарному місці — на території монастиря XII століття.

— У вас авторська стрічка, тому на касові збори, напевно, сподіватися не доводиться?

— «Палата № 6» — некомерційне кіно. Тут розказано те, що збіглося з моїми переживаннями.

Знімав стрічку, аж ніяк не намагаючись догодити комусь. Робив усе так, як я це уявляю. Адже «Палата №6» — один із найтрагічніших творів світової літератури.

Природно, фільм не для масового глядача. Та й Чехова читають, напевно, не так уже багато людей. За жанром моя «Палата №6» — драма, а може, й трагедія... Бюджет картини невеликий — близько півмільйона доларів. Знімали частково на цифрову камеру, частково взагалі не побутову.

— З ким важче на зйомках — із талановитими хворими чи не талановитими здоровими акторами?

— Працювати з дієспроможними хворими дуже цікаво. Життя в цих людей безпросвітне, вони приречені до кінця днів своїх залишатися в цьому закладі. У них немає ні паспортів, ні прав. За монастирем є цвинтар, де їх колись поховають... Для багатьох ці зйомки виявилися єдиними позитивними емоціями за досить тривалий період існування.

— Нині знімається чимало фільмів на медичну тему, на кшталт «Лікаря Хауса», де показано надсучасну техніку, догляд за хворими тощо. Чи намагалися ви своєю картиною привернути увагу влади до вбогості російської медицини? Адже видовище жалюгідне: у вашій картині хворі, вони ж артисти, — обірвані, нужденні, скрізь злидні та безпросвітність.

— Я не ставив спеціально такого завдання — розповісти про убогість медицини, як, напевно, й Антон Павлович. Чеховські реалії життя палати №6 справді не набагато відрізняються від наших. Чехов насамперед говорив про смисл і про віру.

Та це важлива тема. Природно, така багата країна, як Росія, могла б створити більш прийнятні умови життя цих людей.

— Ви пішли б на експеримент, запросивши до «Палати №6» замість артистів, скажімо, політиків?

— Ніколи не запрошував би політиків до «Палати №6»! Тоді ця палата набула б кон’юнктурно-політичного відтінку. До речі, воно навіть на краще, що я не зняв «Палату № 6» двадцять років тому. Наприкінці 80-х було б набагато більше політики — адже це розпал перебудови. Дисиденти, психушки. На цю тему дебатували б різні політичні сили. І «Палата №6» набула б образу, який був би чужий Чехову. Антон Павлович казав: «Художник має цікавитися політикою настільки, наскільки він може себе захистити від неї».

Про фільм «Палата №6»

«Палата №6» Карена Шахназарова формально вирішена як документальний телевізійний репортаж про дивного лікаря з провінційної лікарні. Спочатку він захоплювався дискусіями з одним із пацієнтів, далі сам збожеволів, а потім ще й інсульт заробив. Йде низка інтерв’ю, в яких історію лікаря Рагіна (Володимир Ільїн) показують його колеги, друзі. Режисерський задум: «репортажний» стиль має змусити глядача пережити сюжет не як літературний, а цілком реальний. У картині є «декорації» справжньої психушки: божевільні очі людей, їх мимовільні від ліків рухи, обірваний брудний одяг. Камера повсякчас упирається в лікарів, санітарів. Загалом фільм лишає враження дуже важке, але таке, що збурює. Причина — у драматургії (Карен Шахназаров і Олександр Бородянський), яка створена на основі чеховської прози (тексти максимально збережені). Та й актори — як професіонали (Володимир Ільїн, Євген Стичкін, Олексій Вертков, Олександр Панкратов-Чорний, Володимир Соловйов), так і любителі — грають на рівні. Тонка межа в картині — хворий-здоровий, вимисел-реальність — пронизує стрічку наскрізь. Назва чеховської історії, яка стала міжнародною метафорою — «палата номер шість» як щось абсурдне в нашому житті, — набула рис художніх, візуалізувалася.

Про «жовтневу» кінореволюцію

Київська прем’єра картини Карена Шахназарова продовжує низку цікавих ініціатив у кінотеатрі «Жовтень». Тут проходить фестиваль «Мосфільму» — 85». Незабаром розпочнеться новий проект — «OZoneFest» — «Відкрита зона».

— Києву потрібний новий кінофорум, яким і стане «OZoneFest», — розповідає Людмила Горделадзе, директор «Жовтня». — На цьому фесті ми спробуємо розібратися, що ж таке «незалежне кіно»? Адже світова практика демонструє, що національний кінематограф великих країн починався саме з незалежного кіно. Сьогоднішня ситуація з кінематографом України схожа на ситуацію в повоєнній Франції. Розвиток гальмує байдужість держави до цієї галузі. Тому єдиний реальний шлях виходу з кризи — незалежне кіно. Десятки малобюджетних фільмів зніматимуть люди, які захочуть підняти кінематограф. А ми, у свою чергу, постараємося виправдати девіз фестивалю «Буде свіжо!»