Режисер Валерій Ямбурський: «Належу до російськомовних, але кіно хочу знімати українською»

Поділитися
Як відомо, в Україні сьогодні знімається мало художніх фільмів (якщо не враховувати телевізійної кінопродукції)...

Як відомо, в Україні сьогодні знімається мало художніх фільмів (якщо не враховувати телевізійної кінопродукції). І кожна така картина — під особливим прицілом критиків. Нову стрічку молодого режисера Валерія Ямбурського «День переможених» за мотивами роману Володимира Яворівського «Криза» (кіностудія імені О.Довженка) уже побачили на Каннському кіноярмарку й на недавньому Севастопольському кінофестивалі. А ось коли побачить масовий глядач — невідомо. Втім, режисер зізнався «ДТ», що його картина невдовзі потрапить ще на кілька міжнародних форумів.

— Ви почуваєтеся дійовою особою сучасного вітчизняного кінопроцесу — чи, може, «людиною сторонньою»?

— У нас кожен свідомий громадянин України почувається дійовою особою. Результат очевидний. Я лише займаюся улюбленою справою — та й усе. Оцінювати свій внесок або частку рано. А сміятися над собою не буду тільки тому, що впевнений: завжди знайдуться ті, хто із задоволенням це зробить за мене.

— Що визначило ваш вибір матеріалу для повнометражного фільму «День переможених»? Твір Яворівського сподобався? Чи Яворівський шукав режисера-виконавця для екранізації своєї книжки?

— Випадково прочитав книжку Володимира Яворівського «Криза». Історія мене настільки захопила, що за тиждень написав сценарій. Це я вже потім довідався, що Яворівський багатьом пропонував зняти фільм за його книжкою, проте ніхто не брався. Причина — роман дуже складний. Я тільки тепер зрозумів, що для першої повнометражної стрічки це був досить зухвалий вибір. Але, як відомо, у картковій грі щастить дилетанту — він правил не знає. Думаю, саме це мені й допомогло.

— Чи втручався нардеп у знімальний процес?

— «Не кажи, що мені потрібно робити, і я не скажу, куди тобі потрібно піти!» Ні, не втручався, за що окрема йому подяка.

— Чи була фінансова підтримка з боку БЮТ у процесі кіновиробництва, оскільки автор книжки — один із лідерів цієї фракції?

— Ні, не було, але це вже — на жаль. Однак слід зазначити, що Володимир Олександрович допоміг вирішити деякі питання, пов’язані з кіновиробництвом.

— Ваш фільм — як пісня прирече­ним: село має досить занепад­ницький вигляд... Чи є у вас осо­бисто надії на відродження сучасного українського села, кращих його традицій?

— Пісня приреченим? Я не згоден. Мені дуже хотілося передати абсурдність їхнього життя. Як може покоління, що про­йшло через випробування голодом, війною та побудовою комунізму, втративши наприкінці життя свої ідеали, жити так безглуздо! У цьому вся абсурдність. Дивно, але вони по-своєму щасливі. Інше питання — що вони забуті... Чи відродиться село? Час покаже. У віщуваннях найскладніше — це передбачати майбутнє.

— Які українські тексти (крім Яворівського) вас хвилюють у плані можливих кіноінтерпретацій?

— Українські твори, які зацікавили б мене, поки що більше не траплялися. Хоча впевнений: такі існують. Сподіваюся, що знайду. Хочу зауважити, що я належу до так званої російськомовної категорії. Але мені безумно подобається знімати фільми українською мовою. Це не питання патріотизму й не данина моді. Питання особливого колориту та енергетики. Якщо цей фільм перекласти російською, він багато втратить. Висловлюючись образно: італійський мат чудовий лише італійською мовою.

— Як ви взагалі оцінюєте тенденції сучасної української літератури? Чи вирізняєте з цього потоку когось персонально?

— Як і в будь-якому іншому виді мистецтва, в літературі зараз — криза ідей. Хочу підкреслити, що це моя суб’єктивна думка, яка не претендує на абсолютну. З усього, що я читав, мені справді подобається Володимир Яворівський. Це не спроба заробити собі дивіденди. Дуже жаль, що людина з талантом письменника мусить займатися політикою. Талант, як і дурість, — дар Божий. І тим, і іншим потрібно правильно розпоряджатися.

— Що визначило ваш вибір — вибір кіно? Чи цікавий вам ще короткий метр (згадуючи успіх «Приблуди»)?

— Вибір визначив випадок. Уперше потрапив на знімальний майданчик п’ять років тому як адміністратор у фільмі «Дрібний дощ», режисером якого був Геор­гій Делієв. Сам процес настільки мене захопив, що поза кіно я себе вже не уявляв. Отож Жора пев­ною мірою став хрещеним батьком. Поруч із ним я здобув пер­ший досвід. А хрещеною матір’ю став Віктор Степанович Гресь, із подачі якого було екранізовано два мої сценарії, після чого сам отримав можливість дебютувати як режисер. Цій людині я буду вдячний до кінця своїх днів.

Що ж стосується короткого метра, то з великим задоволенням ще попрацював би в такому форматі. У Франції, наприклад, короткометражки дуже популярні. У нас, на жаль, — ні.

— Як вам працювалося на зйомках із місцевим сільським населенням? Чи траплялися випадки відмови з їхнього боку взяти участь у такій роботі?

— Місцеве населення брало активну участь не тільки у зйомках, а й у наданні допомоги в організації знімального процесу. Про відмову навіть не йшлося. Для них це було подією.

Нещодавно ми організували передпрем’єрний показ у селі, в якому знімали. Спочатку вони сміялися на кожну появу своїх односельців на екрані, а потому — втягнулися в події фільму. Реакція була бурхлива.

— Хто із сучасних українських акторів, на ваш погляд, нині недовикористаний кінематографом, телебаченням? Чи ходите ви до театру? Чи шукаєте там героїв своїх майбутніх стрічок?

— Це можна сказати про всіх акторів загалом. Кіно знімається мало, отож їм доводиться задовольнятися, у кращому разі, серіалами. Я б не хотів виділяти когось. Похвалити одних — скривдити інших. Скажу лише, що потенціал величезний. Бага­тьом заважає стереотип, який формувався роками. Мені було цікаво «поламати» акторів, розширяючи рамки їхніх можливостей. І хочу зауважити, що їхні можливості виявилися ширшими за мої рамки.

Якщо трапляється нагода, ходжу в театри. Вишукую, відстежую, беру до уваги. Дивлюся багато фільмів.

— Скільки вам потрібно грошей для повного кінощастя?

— Ми живемо в матеріальному світі. Чуття міри потрібне лише для того, щоб відрізняти художника від ремісника. Без грошей, на жаль, ідея залишається лише ідеєю. Тому режисери, як і інші представники культури, простягають руку дружби долонею догори. Такі реалії життя. Ситуація примушує бути винятком із правил пристойності. У бідності мати добрі манери завжди важко.

Панове заможні, добрим бути зовсім неважко. Потрібно лише уявити себе на місці людини, котрій потрібно щось дати.

Хоча — «якщо в Бога просити багато, він може й послати».

— Якщо в Росії дві біди — дурні і дороги, то яка одна, але головна біда в молодого українського кінематографа?

— Цікаве запитання. Я раніше про це не замислювався. На­пев­но, насамперед — відсутність грошей. Сталін одного разу попро­сив ознайомити його зі статистикою радянського кінематографа. Йому відповіли, що на кожні сто фільмів, які знімають упродовж року, припадає 15—20 серед­ніх, 8—10 — хороших, три-п’ять — дуже хороших. Сталін відразу запропонував знімати тільки три-п’ять дуже хороших фільмів, після чого зменшив фінансування кінематографу. У нас нині схожа ситуація. Ми знімаємо два-три повнометражні фільми на рік і хочемо, щоб усі вони були шедеврами. Такого не буває. Тому наша вища матерія найчастіше нижчої якості. Це не той випадок, коли для отримання якості — потрібно зменшити кількість.

На жаль, єдине, чого вчить нас досвід, то це те, що він нас нічого не вчить. Може, для того, аби звернули увагу на голого короля, поруч просто потрібно поставити голу королеву?

— Чи є «кошти» на вилікування нашого кіно від таких лих?

— Навіть якщо тебе проковт­нули — у тебе є, як мінімум, два виходи. Потрібні гроші і правильні закони для підтримки національного кіновиробництва. Держава повинна розуміти: чим більше вона сьогодні витрачає на культуру, тим менше завтра витрачатиме на в’язниці. Краще відразу заплатити, щоб потім не розплачуватися.

У боротьбі зі здоровим глуздом перемога, на жаль, завжди за нами. Адже жінці для того, щоб бути жіночною, потрібно бути більш мужньою. Так і нашому кіно. А поки що навпаки: з ним відбувається те, що не ввійшло в «Ка­масутру» з етичних міркувань.

Стислий синопсис

Валерій Ямбурський, на думку багатьох українських критиків, сьогодні — один із найталановитіших і найперспективніших режисерів українського кіно. Успіх йому приніс короткометражний фільм «Приблуда». У стрічці йдеться про життя двох немолодих сусідів і пса-дворняги. Причому для зйомок перепробували більше двох тисяч псів. Урешті-решт вибір упав на дворнягу, який знав лише три команди: «знято», «обід» і «старт».

А ось події вже повнометражної стрічки «День переможених» розгортаються в селі Теклівка на Київщині. Герої — сільські мешканці, життя яких складається з драматичних і комедійних епізодів. Попри різноманітні конфлікти й навіть чвари, у цих людей однак є відчуття єдиної сім’ї, хоча долі їхні й понівечені історією та особистими обставинами. У фільмі знімалися місцеві жителі, а також актори Михайло Голубович, Лариса Руснак, Олена Стефанська

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі