Режисер-документаліст Антон Каттін: «На зйомках у Германа я почував себе як Штірліц»

В Україні стартує V Міжнародний фестиваль документальних фільмів із прав людини Docudays.ua. Фільм «Мати», який відкрив цей форум, — робота режисера-документаліста Антона Каттіна, що набула досить широкого розголосу. Картина була визнана найкращою в конкурсі «Кіно без кіноплівки» на фестивалі «Кіншок» у 2007-му й нагороджена призом кінопреси. «Мати» стала фаворитом фестивалю документального кіно в Єкатеринбурзі (Гран-прі). Історія самого постановника — також привід зняти якийсь документальний фільм про нього ж... Свого часу він приїхав до Росії зі Швейцарії (там він був Антуан Каттен). У себе на батьківщині Антон-Антуан працював кінокритиком, редактором журналу «За кадром». А на пострадянському просторі «обрусів», дещо змінив прізвище. І захопився документальним кіно.

«З Олексієм Германом ми пропрацювали шість років»

— Антоне, які обставини все ж таки закинули вас на безкрайній пострадянський простір? Невже незатишно було працювати вдома, у Швейцарії?

— Під час навчання на гуманітарному факультеті в Лозанн­ському університеті потрібно було вибрати три предмети. Я вирішив вивчати загальну історію, історію та естетику кіно, а з мов узяв російську. Коли справа дійшла до дипломного проекту, вирішив схрестити свої знання й написати про історію радянського кіно. Під цей проект я дістав подвійну стипендію, щоб цілий рік навчатися в Санкт-Петербурзі. Потім вирішив повернутися до Швейцарії з валізою касет і ксерокопій із бібліотек, практично непідйомною. Через кілька років, у 2002-му, випала нагода поїхати до Росії за державним грантом. У мене не було конкретного плану стосовно того, що я буду робити. Але після приїзду життя в Пітері мене так затягло, що до Швейцарії я навідувався лише на канікули. Я добре оволодів російською, пізніше «збагатив» мову матом — під час спілкування з кіношниками й на зйомках нашого останнього документального фільму «Мати».

— Чим ви займалися спочатку в Петербурзі?

— Я знав, що на «Ленфільмі» знімає Олексій Герман. Я познайомився з Олексієм 1998 року на «Осінньому фестивалі» в Парижі. Тоді він представляв ретроспективу своїх картин. Я взяв у Германа інтерв’ю для журналу. Приїхавши до Пітера, пішов до нього на «Ленфільм», він мене впізнав чи зробив вигляд, що впізнав. Я попросився щось робити на його зйомках. Але він відмовив, мовляв, вибач, милий, у мене й студентів вистачає. Зате дозволив приходити й спостерігати. Не думаючи довго, я вирішив дістати камеру і все це знімати. Потім зробив маленький ролик, сподіваючись отримати під майбутній фільм фінансування на Заході. Це виявилося болісно складно. Пітчинги та форуми, де рекомендувався проект, показали, що на Заході це нікому не потрібно. По-перше, тому, що Герман невідомий у широких глядацьких колах. Він популярний серед серйозних любителів кіно, адже його фільми — елітні. По-друге, західні копродюсери відразу бачать заїжджений слот: кіно про кіно. Цього є вже багато. Та я не здаюся.

— А ви пробували попросити фінансування в Національного комітету з кінематографії РФ, у телеканалу «Культура»? Вони, звісно ж, захочуть свій продукт, але ж ви можете зробити авторську версію.

— Звичайно, це могло бути варіантом. Але до Германа приїжджало чимало телевізійників, які швидко робили про нього поверхневі фільми. А мені він довіряв як нікому. Це складний момент. Я був як Штірліц на майданчику, робив що хотів. Кілька разів він мене навіть послав. І у фільмі буде мат, тільки це буде не героїня фільму «Мати» Люба із села, а Олексій Герман на знімальному майданчику.

— А Герман виявляє цікавість до картини про себе?

— Не дуже. Він заклопотаний власним фільмом, що вже наполовину змонтований. Мені ще не зовсім зрозуміло, якою буде моя документальна картина, можливо, короткий метр на 26 хвилин. Коли зважити, що «Мати» ми знімали три роки й матеріал затягнув на 180 годин, то з Германом ми знімали шість років, а отримали всього 60 годин, причому досить одноманітних. Паралельно я їздив на зйомки інших фільмів. А останній рік я практично не з’являвся в Германа.

«Герої фільмів знаходилися самі»

— У ваших фільмах (разом із Павлом Костомаровим) ви корис­туєтеся методом спостереження, життя тече, як тече. Чи намагаєтеся шукати інших методів... звернутися, припустімо, до провокації?

— Спостереження — основний метод. Хоча ми зрозуміли, що це глухий кут. Нам самим дуже цікаво експериментувати. Нині ми в пошуку.

— А ніколи не думали перейти до ігрових фільмів?

— Поки відчуваємо себе неготовими. Та й немає яскравих ідей, які хотілося б втілити.

— Як ви знаходите своїх героїв і розумієте, що оце вже історія, яка тягне на цілий документальний фільм?

— Здебільшого випадково. Ми не ходили на полювання — от, хочеться знайти багатодітну супербабу для фільму «Мати». Або знайти чеченця, котрий живе в російському селі, як у нашому фільмі «Мирне життя». Ці герої зустрічалися нам самі. Якось ми працювали на зйомках фільму «Портрет» відомого документаліста Сергія Лозниці. Картину знімав Паша Костомаров як оператор. Ідея в тому, що різні люди, персонажі дивляться в об’єктив камери, передаючи собою стан сучасної Росії. Фільм відкривав чеченець Султан. Ми поспілкувалися до та після зйомок, а через кілька років поїхали на пошуки Султана в російське село. І виявилося, що мирне життя в Росії тяжче й незрозуміліше для кавказців, ніж у Чечні. Тому голов­ний герой повертається до себе на батьківщину.

— Ви з Павлом Костомаровим в усіх фільмах значитеся як режисери. Як ви розділяєте роботу на майданчику?

— Ми все робимо разом: ведемо кіноспостереження, думаємо, обговорюємо, монтуємо, от і вирішили, що буде без поділу. Коли ми перебуваємо в одному приміщенні й знімаємо, то знаками показуємо одне одному: в мене загальний, а в мене крупний план, щоб двічі те саме не знімати. Шукати іншу точку, не потрапляючи одне одному в кадр. Коли видно, що один зайвий, то другий іде до іншої кімнати. І ще момент — неправильний, але він урятував нас під час зйомок «Матері». Коли хтось не може поїхати на зйомку, то другий їде сам. Ми робили так тричі. В результаті весілля доньки героїні фільму «Мати» зняте без мене. Зате на мою долю випали зйомки УЗД, пологовий будинок і закриття колгоспу (останній епізод не ввійшов до фільму). Самому було дуже важко. Адже вдвох можна техніку налагодити, звук поправити, та й просто психологічно відчуваєш себе комфортніше.

«Правду життя не можна причісувати»

— Антоне, у вас вигляд «іноземного інтелігента». Як ви працювали над іміджем, щоб призвичаїтися до середовища російської глибинки?

— Просто попрацював над собою! Від мого міського стилю одягу залишилися тільки окуляри. Мені аж соромно, здається, я був гірше вдягнений, ніж наші герої фільму «Мати». Вони навіть не зрозуміли, що я іноземець. У кожнім разі ми з Павлом були як інопланетяни з камерою. Герої нас полюбили, щоразу зустрічають як родичів, котрі на дачу приїхали відпочити. Напевно в них є й матеріальний інтерес. Ми на зйомки привозили величезні пакети з їжею. Але в сім’ї, де дев’ятеро дітей, за два дні нічого не залишалося. Це завжди свято таке. Діти просто стрибають на пакети... Якби про Любу робили фільм журналісти, то все б мало вигляд безнадійний, чорнушний. Адже в телебачення завжди проблеми з підходом і любов’ю до героїв. Нам шкода, що ми, за великим рахунком, не допомогли героїні. Страшно думати, що коли Люба піде з життя, адже вона хвора і це може трапитися дуже скоро, тоді її діти потраплять до дитбудинку.

— А як ви вважаєте, де закінчується професія і починається людина? Коли настає мить, що документалісту потрібно втрутитися? У фільмі «Мирне життя» чеченець намагається покінчити життя самогубством, і ви це знімали...

— Безумовно, межа гарячих моментів, які відбуваються перед камерою, для кожної людини різна. Буває, просто не вловлюєш, коли щось коїться неправильне. У випадку епізоду самогубства це було вночі, ми лежали по своїх ліжках. Павло встановив камеру собі на живіт і у такий спосіб «підглядав» за шарудінням у передбаннику. Ми зовсім не бачили, що відбувалося. Якби наш герой убив себе і ми це знімали, тоді цього не показали б у фільмі. Але якби ми явно почули й зрозуміли, що відбувається, то обов’язково втрутилися б. Але так сталося, що ситуація вирішилася сама собою, і ніхто не постраждав.

Нас часто запитують, чому у фіналі «Матері» ми не допомогли тягти торби героїні Любі, яка гналася по вокзалу за сином, як їй здалося. Або чому ми не відібрали сигарету в маленького хлопчика Саші, котрого вчить курити товаришка по службі його матері.

Але ж це правда життя. Ми не маємо права її причісувати. Як іще показати, що життя цих людей трагічне? Ми знімаємо «прозорою» камерою: розповідь іде сама собою. І у виниклому почутті відстороненості — філософія.

— Документальне кіно — мистецтво елітарне. Чи можливо сьогодні заробити собі на життя, займаючись виключно документалістикою?

— Нині я практично більше нічим і не займаюся. Трохи пишу в кіножурнал «За кадром», який створив у Швейцарії. А так, живемо із призових грошей, частково продовжуємо на них знімати. Звісно ж, ми відвідуємо документальні форуми, пітчингуємося. Навіть розробили схему, за якою легше зацікавити копродюсерів. Спочатку максимально знімаємо героїв, докладно описуємо їх, кожного сторінок на двадцять, а потім робимо презентацію на кілька хвилин. Так нам вдалося знайти 200 тис. євро на фільм «Мати». Та коли розтягнули ці гроші на три роки роботи, виявилося, це досить скромна сума. Якщо мені знадобляться гроші, я уявляю собі заробіток у зовсім іншій галузі. Знаю точно, що не піду на телебачення. Думаю, мені буде важко працювати на когось. Я — людина розбалувана, завжди робив, що хотів.

З досьє «ДТ»

Антуан Каттен (Антон Каттін) народився 1975 року в Швейцарії. У 2001 закінчив Лозаннський університет (історичний, кінознавчий і слов’янський факультети). У 2005-му навчався в Discovery Campus. Автор ідеї і редактор кіножурналу «За кадром» (Hors-Camp). В Росії працював асистентом режисера Сергія Лозниці. Як режисер дебютував у 2003-му. Його фільми, зняті разом із Павлом Костомаровим, здобули безліч призів різноманітних кінофестивалів. Живе в Санкт-Петербурзі.