Режисер Андрій Приходько: "Носороги живуть серед нас"

Відомий театральний режисер Андрій Приходько на екваторі липня на сцені Національного театру імені І. Франка випускає прем'єру - "Носороги". П'єса Ежена Йонеско, написана 1959 р., вважається класикою "театру абсурду". Очевидно, саме в цьому творі середини ХХ ст. режисер побачив "віддзеркалення" нашого часу. На сцені франківців Андрій Приходько (учень легендарного Петра Фоменка) завше вибудовував свій творчий світ. На думку критиків, його вистави вирізнялись у репертуарі яскравою театральністю, образністю: "Шякунтала", "Легенда про Фауста", "Райськеє діло". А його львівську "Лісову пісню" деякі рецензенти вважають однією з найкращих українських вистав початку ХХІ ст. В інтерв'ю DT.UA режисер розповів про суспільний діагноз "товстошкірості", про нову українську драму, а також про бажання деяких акторів "убити" його як постановника…

- Пане Андрію, отже "Носороги". Очікуване запитання - чому саме ця п'єса, і чому саме тепер?

- Ну, по-перше, тому, що п'єса дуже цікава. Адже багато хто жанр абсурду взагалі сприймає неправильно. Для багатьох це щось із вивертом, коли все догори дригом. Абсурдна ж ситуація - навпаки, щось дуже тендітне. Коли на крихке людське створіння націлена якась груба безмежна агресія. От убити дитину - справжній абсурд. Поєднання непоєднуваного, небажаного. А дехто думає, що абсурд - тільки дивацтво...

Ну, а по-друге, розвиваючи тему, хочу відзначити, що абсурдистська драматургія ясніше дзвенить тоді, коли більш людяно до неї підходити. Ось така закономірність: чим глибше подаєш тему людську, тим чутливіше сприймається абсурдна ситуація.

- Літературознавці вважають, що "Носороги" - насамперед антитоталітарний твір. Певною мірою він розкриває глибинну злочинну суть і фашизму, і комунізму. Погоджуєтеся?

Справді, "Носороги" сприймають як п'єсу антифашистську. Але, на мій погляд, це п'єса проти товстошкірості. І ця тема може бути розкрита як у політиці, так і в приватному житті, так і на кожному робочому місці.

У нашому житті товстошкірість чавить тонкошкірість. Отже, розчавлюється суто людське - не в сенсі глобалістичне, а саме як Боже створіння. Тобто тонкошкіре...

- Можливо, через "Носорогів" ви хочете підвести майбутнього глядача до думки про ймовірність перетворення людей на стадо?

- Взагалі, цю п'єсу можна роздивлятися з різних ракурсів. У французькому оригіналі використовують термін "товстошкірість", як у нас - "хам", "бидло". Французи не завжди кажуть "носоріг". І це дуже-дуже психологічно звучить. Наприклад, рядок із газетної публікації - "Вчора на церковній площі товстошкірий розчавив кішку". У нас би написали, що кішку розчавила якась "худоба" або "скотина". А там термін "товстошкірий" дуже ходовий.

Цікаво, що насправді назва п'єси Йонеско вжита не у множині, а в однині. "Носоріг", а не "Носороги". Можна взагалі шукати синоніми, аналогії. "Носоріг", як у нас, наприклад, "хам"... Або - "гопник", "тітушка"… Тобто "носороги" - не тільки метафора, це й ті, що живуть серед нас…

- Андрію, наскільки вам взагалі близька драматургія театру абсурду: Йонеско, Беккет, Мрожек?

- Бачите, творчість згаданих вами авторів надзвичайно людяна… Це зачіпає кожного, коли ми самі відчуваємо: так неможливо!

Часто спостерігаємо абсурд і на політичному рівні. Особливо тепер. А зараз дуже непроста ситуація в Україні. І ця напруга торкається кожної нашої родини, наших друзів. Часто не можемо порозумітися. Тобто все це - політичний абсурд. Буває абсурд і в трудовому колективі, коли людина не може порозумітися з колегами. Говорячи про проблеми, ми переважно говоримо про когось. Але психологічно часто буває так, що всі недоліки, які тобі не подобаються в інших людях, - насправді твої, відображені в дзеркалі оточення.

- Вам не здається, що тексти середини ХХ ст., саме театр абсурду, сьогодні майже реальність? Оскільки в наш час абсурд перемагає у повсякденні.

- Так, тексти і реальні, і актуальні. Коли проходять репетиції тут, на сцені театру імені Івана Франка, то певна комічність у цих текстах стає навіть неприємною. На жаль, усьому є аналогії в нашому часі. "Тітушки", "Беркут", який розчавлює людей… Ми все це проходили… І тепер… Наприклад, у мене точиться дуже важкий діалог із московськими друзями. Намагаєшся знайти якесь порозуміння, а наштовхуєшся на товсту шкіру.

Це я можу говорити про "когось". Але як віддзеркалення ситуації це може сказати хтось і про мене!

Взагалі, Йонеско вибудовує дивні питання у своїй п'єсі. І перша дія майбутньої вистави, на мій погляд, про те, "як" можна перетворитися на носорога, "як" можна прилаштуватися. Всі обурюються, коли повз них пробігає носоріг! До речі, часто схожі ситуації бувають не тільки в побутовій, а і в релігійній сфері. Коли люди у своїй релігійності - дуже злі стосовно інших. Тоді як Бог - це любов і життя.

Репетиції "Носорогів" ми розпочали ще взимку. Виявилося, що п'єса надзвичайно римується з подіями, які ми всі переживали в столиці. Коли моральні проблеми вилились у політичну форму. Я навіть шукав правильне жанрове визначення для вистави. Там один із персонажів каже: "Небувальщина! Не може такого бути!" Так у нас жанр вистави й називається: "Небувальщина на дві дії". Але це ще питання: небувальщина чи бувальщина.

- У вашій виставі задіяні переважно 30-літні актори-франківці. Це свідомий режисерський вибір?

- У виставі зайняті 10 акторів. Є такі, що грають декілька контрастних ролей. Ми ділили так: якщо дві ролі, то обов'язково одна роль - товстошкірого, а друга - тонкошкірого. Наприклад, Дмитро Чернов грає і Власника кав'ярні, і Ботара. А Павло Піскун грає і Літнього добродія, і пана Папійона...

Взагалі, театр - це Гра. Дуже важливо, яку "гру" ти пропонуєш акторам. Мені подобається робити цікаві пропозиції виконавцям. І мені здається, що це досить професійно - дві контрастні ролі в одній виставі.

Взагалі, бувають моменти, коли актори і дивують, і розчулюють. Це звичайні миттєвості. Але такі моменти вартують багатьох-багатьох проблем, непорозумінь і складнощів у роботі. Щастя - бути зачарованим разом із цими людьми. Є й складнощі. Як без них? Треба порозумітися, адже кожен із нас дихає по-своєму, а найбільша проблема театру - ансамбль. У художника - свій цілий світ, у музиканта також цілий світ. І режисеру треба посунутися. Є принцип золота і принцип обличчя. Принцип золота: коли й крупинка золота - це золото. А принцип обличчя: коли вухо - не обличчя, і ніс - не обличчя, і губи - не обличчя. Обличчя - це коли і ніс, і вухо, і губи разом. І це найбільший секрет у театрі. Бо кожне вухо хоче сказати, що саме воно і є обличчям.

Я мав щастя працювати в нашому театрі з видатними акторами. З Богданом Ступкою, з Богданом Бенюком… Але театр як родина - багатий різними поколіннями. Отже, тепер працюю з 30-річними. І думаю, що кожен із них - цілий всесвіт.

Взагалі, дуже важко говорити про виставу перед прем'єрою. Якою вона народиться? Загадка. Нам здається, що цей абсурд треба розказати по-людськи. Наприклад, пісні Окуджави в часи прогресивного сталінізму сприймалися як абсурд. Тому орієнтири для нас - інтонації Окуджави, Чапліна.

Мій учитель Петро Фоменко казав, що одна з його найбільш нелюбимих рис у людей - комплекс повноцінності. Є люди, котрі ніколи не потрапляють у халепу. Але жива людина не може повністю уникнути прикрих ситуацій. Як у Чехова - люди і смішні, і неідеальні, і беззахисні у своїй нетямкуватості.

- Ви згадали свого вчителя. Майже два роки як немає на світі видатного російського режисера Петра Фоменка…

- Так, мого вчителя не стало в серпні 2012 р. Єдине, що можу сказати: з ним ніколи не було легко. Він безмежний. Це орієнтир. Із ним як із батьками… Коли виростаєш, то хочеш швидше розірвати пуповину, а коли дорослішаєш - то тішишся батьківськими рисами, які виявляєш у собі. Якщо ж мати на увазі Фому, то це великий комплімент - коли в собі щось знаходиш від нього. Він був людиною не методологічною. Немає "методології" Фоми. Але він постійно брався за нове. Фома часто казав, що деякі провали дорожчі за успіх. Бо успіх - у межах твоїх можливостей. А провал - межа твоїх можливостей. Якщо вийшов на провал - то є можливості розширити межі. Так, неуспіх не в усіх професійних угрупованнях вибачають. Я також не хочу неуспіху. Але у Фоми було щось важливіше за просто успіх.

- 10 років тому в інтерв'ю нашій газеті ви казали: "Київські актори - одні з найкращих, а стосунки між актором і режисером - це акт любові". Щось змінилося за 10 літ? Чи не розчарувались у акторській братії?

- Знаєте, любов буває замішана й на крові. За 10 літ нічого не змінилося. Тому що завжди актор і режисер сходяться зі сподіванням на щастя. Як і в коханні. Але часто потім - трагедія... Бо кімнатні тапці не там стоять! Режисеру треба зробити все, аби актори бавилися, літали на крилах. Фома нам казав: "Я не знаю, чого вас навчити, я можу поділитися лише своїми помилками". Потім за цими всіма речами бачиш, як він мудро і дбайливо чинив. Професія режисера вимагає, щоб усім було добре, затишно. При цьому ще й вийшла вистава. Не можу сказати, що я це вмію сповна.

Спочатку режисер кудись тягне акторів. А потім настає момент, коли вони самі стають господарями і приносять набагато більше. І починається зачаровування. Але це зусилля - зробити так, щоб їхні божественні дари плодоносили.

Під час роботи зі мною, думаю, акторам не солодко. У деяких, гадаю, виникає бажання мене вбити, помстившись за розтоптані індивідуальності.

Ви запитайте в самих акторів… Кажуть, вони часто не розуміють, чого я від них хочу.

Отже, знову ця кармічна школа про товстошкірість…

- Сьогодні в Україні великі сподівання на нову українську драму. З'являється багато талановитих авторів. Чи цікаві вам сучасні українські тексти?

Мені здається, що як для промисловості важлива нафта, так і для існування театру важлива сучасна драматургія. Я радий, що з'являються нові тексти молодих драматургів. І є можливість їх читати, ставити. Колись ми з Недою Нежданою проводили драматургічні читання на сцені театру Франка. І ці читання навіть були внесені в репертуар.

Моя попередня вистава в Театрі імені І.Франка - "Райськеє діло" - це варіації за "Вертепчиками" Івана Малковича. Взагалі, Іван Малкович - божественний поет, перфектний видавець. Складається враження, що ці його тексти можна порівняти з живописом Брейгеля, Босха. В театральному центрі "Пасіка" у Києво-Могилянській академії, яким я також опікуюся, теж працюємо з сучасними українськими драматургами. І, на мій погляд, саме молоді режисери своїм подихом можуть надати рельєфу новим п'єсам… Іноді, звичайно, можуть і роздути з мухи слона!

- Із ФБ аж іскрить ваша пристрасна політична й громадянська гіперактивність. З чим і з ким пов'язуєте свою віру у краще майбутнє?

- Ще взимку ми повірили в можливість щастя, в можливість бути людьми. Пам'ятаю, що взимку в усіх жінок нашого театру були "виплакані" очі. Тоді й сам відчував: уже на межі… Але за людське життя, а не життя "по понятіях", треба боротися. На це ніяких зусиль не шкода.