«РЕЖИСЕР», АБО ХЛЄСТАКОВЩИНА МИКОЛА ЗАСЄЄВ ЯК ДЗЕРКАЛЬЦЕ УКРАЇНСЬКИХ РЕФОРМАЦІЙ

Поділитися
Мені до рук — цілком випадково, запевняю вас, — потрапили два тексти. Обидва на аудіокасеті, самі розумієте, чим тут пахне...

Мені до рук — цілком випадково, запевняю вас, — потрапили два тексти. Обидва на аудіокасеті, самі розумієте, чим тут пахне. Але я не скандаліст, чужої слави не потребую. Тому обережно, делікатно навіть, спробую нарізати з обох касет шматочки, аби потім їх змонтувати. І відтворити щось, приховане усередині.

Отже, фрагмент перший... Подаю мовою оригіналу.

Гор — й: До сих пор не могу прийти в себя. Вот, подлинно, если Бог хочет наказать, так отнимет прежде разум. Ну что было в этом вертопрахе похожего на режиссера? Ничего не было! Вот просто ни на полмизинца не было похожего, и вдруг все: режиссер! режиссер! Ну кто первый выпустил, что он режиссер? Отвечайте!

Артемий Филиппович (розводячи руками): Уж как это случилось, хоть убей не могу объяснить. Точно туман какой-то ошеломил, черт попутал.

Аммос Федорович: Да кто-то выпустил!

Так воно завжди і відбувається. Хтось та й випустить. Ну, це я відтворив фрагментик із касети «А». А тепер дещо з касети «Б». Можливо, не впізнаний мною голос належить саме тому, хто «першим випустив». Однозначно можна сказати тільки одне: тембр левітанівський, на зведення Совінформбюро з Другого Українського фронту тягне. Послухаймо, і теж мовою оригіналу:

О нем много пишут. Он много снимает. Говорит о себе: «Я не останавливаюсь с 1980 года, снимаю без остановки». Сейчас делает свой пятнадцатый фильм.

После телепремьеры 10-серийной картины «Чорна Рада» на него обрушился шквал уничижительной критики, причем оголтелой и самозабвенной, как это у нас принято. Ему, конечно, было больно... Но, полный энергии и оптимизма, он снова окунулся с головой в осуществление нового проекта. И никакой депрессии, никакой хандры. Его стойкости можно позавидовать.

Действительно, скольких талантливых людей у нас травили и затравили в конце концов! Скольких заругали, отлучили от работы, отправили в изгнание, довели до инфаркта. Менялись режимы, правители, а история повторялась. Поэтому его позиция самая правильная: работать и работать, пока есть возможность, не обращая внимания на критиканов. Бог и время рассудят...

Кто же все-таки такой Николай Засеев-Руденко? Украинец. Родился и вырос в Киеве(...). Народный артист СССР. Лауреат Государственной премии Советского Союза и Государственной премии Украины имени Александра Довженко. Режиссер-постановщик высшей категории. Известный любитель и ценитель женщин.

Такий от «випускаючий» і, треба визнати, життєствердний текст — який же батько міста або міністр навіть не повірять після цього, що Засєєв-Руденко не тільки українець (взагалі-то це для мене приємний сюрприз, досі я про це й гадки не мав) і любитель жіночої статі, а ще й режисер, котрий зазнав, як усі видатні люди в нашій країні, стількох лих? Втім, якщо ви дуже злякалися, поспішу заспокоїти: нічого страшного з паном Засєєвим ніколи, ні в які часи не траплялося. Так само, як ніколи не був він народним артистом СРСР, не одержував Державної премії СРСР. Хоча не зовсім так — одержував, у середині 90-х, коли вже Радянський Союз наказав довго жити. Відома депутатка союзного парламенту Сажі Умалатова і справді вирішила подовжити його віртуальне життя, виписавши Миколі Вікторовичу заповітні грамотки. Хіба шкода? З таким самим успіхом могла намалювати йому папірець на мільйон доларів. Але в крамницю з такою зеленушкою не підеш, а от грамотку можна тикати навсібіч, та ще й сердитися, коли не іменують по всій формі. До речі, якщо серед читачів є бажаючі стати народним СРСР — приходьте, випишемо й вам.

Це тепер Засєєв за Україну горло кому завгодно перегризе («Не нужно, — патетично вигукує він,— падать ниц перед Востоком и Западом. Мы — государство, созданное великим Богданом Хмельницким, с которым считалась вся Европа. Какая у нас история! Какой пласт!»). Але якось сумнівно, щоб Умалатова, несамовита поборниця реанімації СРСР, присудила вищі звання за любов до неньки України. Думаю, тоді М.В. демонстрував прямо протилежні погляди. Гнучка людина, що приємно і надзвичайно корисно в цьому мінливому світі. Втім, це тільки версія, яку Засєєв може з обуренням відкинути. У кожному разі мені симпатичніші люди, що знімали про Україну фільми і любили її й раніше, а не тоді, коли це стало вигідним.

Втім, це все такі дрібниці... Краще я продовжу свої цитації — тепер з касети «А».

Х: Литераторов часто вижу. С Пушкиным на дружеской ноге. Бывало, часто говорю ему: «Ну что, брат Пушкин?» — «Да так, брат,— отвечает, бывало, —так как-то все...» Большой оригинал... А еще я всякий день на балах. Там у нас и вист свой составился: министр иностранных дел, французский посланник и я. И уж так уморишься играя, что просто ни на что не похоже..

Гор — й: Конечно, прилгнул немного. Да ведь, не прилгнувши, не говорится никакая речь. С министрами играет и во дворец ездит...

Тепер тільки я помітив, що касетка «А» — із давніх. Хоча й сьогодні «політтехнологія» та сама — велика й цинічна брехня якогось тарганиська може наполохати і носорогів з тиграми. Одначе ще раз до тексту «Б» — за часом значно ближчого до нас:

Засеев: Элину Быстрицкую я пригласил на главную роль... С Леонидом Даниловичем я как-то — н а к о р о- т к е — встретился в Оперном театре... Подарили мы Президенту Леониду Кучме ко дню рождения кассеты с записью картины «Чорна Рада» — от чистого сердца. Потому что он из нее может почерпнуть для себя много полезного... А Юлия Тимошенко... мне глубоко симпатична. Как-то возле светофора наши машины остановились рядом, и она, увидев меня, подарила моей жене букетик ландышей... Виктора Ющенко я встретил однажды на Сенном рынке. Он, еще будучи премьер-министром, ходил с водителем среди простых людей — одетый очень неброско. Мы столкнулись, заговорили...

З Анатолієм Солов’яненком Засєєв чомусь не був знайомий, проте обурюється: замордували. Цитую далі: «И человек не выдержал. Ударили в самое уязвимое место! И кто это сделал! Те, с кем учился, с кем был на стажировке в Италии. Те, кому верил! И тут — «Чорна Рада»! «Хай у мене нічого не буде, аби тільки у сусіда корова здохла». Когда Соловьяненко получил Ленинскую премию, многих падлюк отливали водой. Они в обморок падали».

Присягаюсь, точно відтворюю — до останньої літери. Ви оцінили? Трагедія Солов’яненка і критика засєєвського фільму ставляться на одну дошку, сплітаються ненав’язливо в одній монтажній фразі (з чужої смерті хоча б шерстинку). А що, і той, і другий — народні артисти СРСР. Довели до смерті геніального співака, і тут бац — Засєєв розродився геніальною «Чорною Радою». Зрозуміло, полчища заздрісників уже тут як тут — із косами чатують, миттю переключившись на видатного творця. Ну правда, як пережити їм тріумф Засєєва, сяйво такого таланту? Багатьох довелося відливати — кого вже чим.

А ще ж ці смердючі критики. І хто їх придумав, звідкіля і навіщо поналазили? Усе їм не так. Ну, пригадаймо, — цитую знову касету «Б» із засєєвським текстом,— на кіностудії імені Довженка творили видатні люди, і всім довелося піти. «Здесь морально расправились с великим Довженко… А как глумились над Юрой Ильенко! Да того же Колю Мащенко распинали… Вот Ильенко еще только готовит проект «Мазепа»… а уже пошел обсер стопроцентный!».

Ставитися до критиканів можна тільки з гумором — такою є концепція Засєєва на противагу «стопроцентному». І правда, чого йому боятися, коли самого себе поставив у такий ряд — Довженко, Параджанов, Іллєнко, Мащенко… А «все эти критики искусства, оценщики, эксперты — тримбачи, череватенки, кривоноговы, кипоносы, бузины — исходят желчью, пишут хреновину, питаются, как говорил Никита Михалков, собственным дерьмом, задыхаются от него и от своих грязных вонючих носков» (це отак Засєєв «не звертає уваги на критиканів»; важко уявити навіть, що буде, коли почне звертати, — напевно, примусить їх щодень прати свої шкарпетки).

І таки ж страшно. Ну, дихали б у свої ганчірочки, цур їм пек, але ж на найсвятіше руку піднімають — на Батьківщину, культуру. Бо яка в отих тримбачів мета? А «уничтожить все, что делается в украинском кино. Ведь если у нас все будет хорошо, зачем тогда покупать полову на Западе и гнать сюда? Критика обслуживает дельцов от кинобизнеса, выполняет их заказы...»

Хоч і народився Микола Вікторович у 33-му, але повітря 30-х устиг хапнути. Не влаштовує тебе хтось, покритикував, зробив зауваження — так діставай звинувачення у зраді Батьківщини. Уявляєте, вбивають наше кіно — критикують самого Засєєва. А він «накороткє» з великими, він в одному ряду з геніями — тож він і є наша кінокультура, «наше все», як сказано колись з іншого величного приводу.

Прикро тільки, що не завжди послідовний. Бо ж одразу проголошує, що західне кіно і телебачення нам «никогда не догнать. Ни по каким статьям: ни по оснащению, ни по финансам. Нам надо свое творить и свое поддерживать». Тобто виходить, що ми другосортні — і то назавжди. Такий от своєрідний патріотизм. Скрутний стан вітчизняної кіноіндустрії Засєєва нітрохи не гнітить. А справді — чого засмучуватися? Навіщо нам чужа «полова», коли є своя і є свій визначний спеціаліст із її виробництва, пан Засєєв? Відтак хочете ви, чи ні, а треба це діло підтримувати, добродії. Тим більше що Засєєв — людина роботяща, полови наробить стільки, що дай Боже вітру — рознесе по всьому світі. Вистачить і Америці (в обмін на «Оскара», звичайно), і малорозвинутим країнам також. Вічний стахановець, він виконає будь-які плани партії (бракоробів) і «правительства» (тільки б дістатися до нього). Не те що критики в невипраних шкарпетках, котрі мляво обслуговують інтереси західних монополій...

Але тут я ще покручу касету «А» — раптом вистрибне щось на тему. Еге ж, є. Слухайте:

Г: Чему смеетесь? Над собой смеетесь!.. Эх, вы! (грюкає зі злості ногами об підлогу). Я бы всех этих бумагомарак! У, щелкоперы, либералы проклятые! чертово семя! Узлом бы вас всех завязал, в муку бы стер вас всех, да черту в подкладку! В шапку туды ему!.. До сих пор не могу прийти в себя».

Одначе у позаминулому столітті висловлювалися витонченіше, ніж нині Засєєв-Руденко. Хоча гарячі були і горді так само. От ще з касетки «А», від пана Х. текстик:

— О! я шутить не люблю. Я им всем задал острастку. Меня сам государственный совет боится. Да что в самом деле? Я такой! Я не посмотрю ни на кого... я говорю всем: «Я сам себя знаю, сам». Я везде, везде. Во дворец всякий день езжу. Меня завтра же произведут сейчас в фельдмарш... (послизнувся і заледве не гепнувся на підлогу)...

А тепер слово знову Засєєву:

— Они думают, что уничтожили картину? Как бы не так! Я, Засеев-Руденко, не утихомирился и сделал к 10-летию независимой Украины прокатный вариант фильма «Чорна Рада»: с английскими субтитрами — для Запада, с русским переводом — для России. Скоро состоится его премьера.

Но это еще не все.

Мы «Чорну Раду» повезем на Каннский фестиваль (уже есть приглашение), выдвинем на «Оскара»! Не переживайте, панове... Выдвинем! Это моих недругов снова будоражит, злит и взрывает! Не дай Бог фильм отметят, дадут какую-то премию. Как это можно будет пережить? Давайте-ка Николая Засеева-Руденко обос...м в очередной раз.

Як бачимо, процес пішов — вітчизняна полова готова летіти у світи. Раніше це називалося контрпропагандою.

P. S. Читача так просто не підманути — касетка «А», звісно ж, із записами гоголівської п’єси «Ревізор» (з маленькими корективами). Ну а касета «Б» — одна з київських газет, личко якої ми рекламувати не будемо.

Чому Гоголь, сподіваюся, зрозуміло. Магістральний сюжет у нього — як нікчема, порожнє місце розростається до космічно-комічних масштабів. Саме так відбувається з Хлєстаковим — за лічені години. І хто ж його створив? А ми з вами, добчинські-бобчинські, сприйнявши за важливого ревізора...

Щоправда, Засєєв живе в іншу епоху, тому його хлєстаковщина має цілком модерний вигляд. Ніхто, ніколи його не те що до Довженків—Параджанових, а навіть до посередніх режисерів не зараховував. Не сприймав за приїжджого генія, видатну особу. У радянські часи клепав собі телевізійні картини, які мало хто помічав (ну справді, вам що-небудь скажуть такі назви, як «Без року тиждень», «Слухати у відсіках», «Зброя Зевса» і подібна сірість?).

А потім надійшли 90-ті. Гроші спочатку посипалися в кіно — чому так відбувалося, то окрема розмова. Отоді Засєєв і заходився майструвати фільми уже на кіноплівці — один від одного бракоробніші: «Браві хлопці», «Постріл у труні»... Пам’ятаю, як вразила остання картина — з Георгієм Віциним, Спартаком Мішуліним та іншими чудовими акторами Засєєв примудрився зробити щось безформне й тупоумне (хоча претензія була — на комедію).

Ну і «Москаль-чарівник» за п’єсою Івана Котляревського. На сірому тлі засєєвської «творчості» це хоч якось виділялося — спасибі класику, а також Богданові Бенюку і Руслані Писанці. Через три роки картину висунули на здобуття Державної премії імені Олександра Довженка. Об тій порі я був членом преміального комітету, який і оголосив, зрештою, переможцем Засєєва. Хоча було занадто очевидним: його картина найслабша з усіх висунутих. Підсобили новоявлені Добчинський із Бобчинським — перший захищав інтереси рідної студії, другий — переживав у загальнонаціональному масштабі. Саме останній кричав мені, відповідаючи на заперечення, що не дозволить перервати традицію, розпочату ще Котляревським. Вона вже напевно перерветься, якщо ми присудимо премію нездарі, — заперечував я. Проте тиск був сильним, і ті, кому було все одно, піддалися…

Відразу ж по цьому я і ще кілька членів довженківського комітету написали заяву про свій вихід із нього. Саме ім’я великого художника було принижено. Вже у новому складі комітетчики відзначилися ще раз — через рік вони не присудили премію ні Кірі Муратовій, ні В’ячеславу Криштофовичу, найдостойнішим режисерам нашого кіно (зрозуміло, в компанію з Засєєвим не вписувалися). Чи ж дивно, що нині доводиться за цю, безперечно, потрібну премію боротися, доводячи її необхідність. Грішити легко, замолювати гріхи довго й важко.

Потім був дев’ятисерійний телефільм «Чорна Рада» за повістю Пантелеймона Куліша. Безпомічність картини була очевидна для всіх — і професіоналів, і простих глядачів. Останні в розмовах незмінно запитували: невже в українському кіно справи настільки погані, що, окрім нездари, нікому доручити постановку? Ну як пояснити, що в нездари міцні лікті, гучний голос і впевненість хама, що все зійде з рук.

І сходить! Зробив одну із найслабших картин в історії вітчизняного кіно, а лякає Канном і «Оскаром» (тут навіть сміятися не хочеться). Зараз розповідає, що вже повним ходом іде робота над фільмом «Елеонора» про трагедію Бабиного Яру. Незрозуміло, щоправда, хто саме фінансує проект. «Знайшлися люди, які обіцяють допомогти», — напускає туману «режисер». Через неясність ситуації Засєєв готовий назватися Шмєєрзоном — гутаперчевість, то гутаперчевість у всьому. І — войовниче нахабство: нехай бояться, нехай знають, з ким мають справу.

У січні нинішнього року Засєєв вибухнув скандальним інтерв’ю, де обізвав журналістів комахами певного виду, що приємно лоскочуть його геніталії (це я даю інтелігентний переклад безпрецедентного за дикістю пасажу; і ця людина нібито переживає за нашу «духовну основу»!). І нічого — втерлися. Той самий друкований «орган» знову надає дві полоси засєєвським «размишлізмам». Утремося знову?

Швидше за все, так воно й буде. Самі журналісти погано розуміють, що нас відстрілюють не тільки кулями, а й такою ось базарною лайкою, агресивним неприйняттям будь-якої, навіть боязкої, критики. Озирнімось — хлєстакових—засєєвих навколо «тьми і тьми». Занюхані технікуми поназивалися академіями, недоінститути — університетами. Вчорашній директор картоплесховища мало не щовечора коментує, а інколи і спрямовує політику держави. Люди, котрі з натугою укладають слова в речення, нині професори й академіки. Злодії тепер не просто в законі, вони ще ці закони і створюють...

І ось — нездару не можна назвати нездарою, вона огидно верещить, плюється й сякається просто на газетній сторінці, оголошуючи себе мучеником ідеї розвитку національного кіно, митцем світового, оскароносного масштабу. Тільки лексикон жлоба і хама не вміє ще мікширувати, видно пана по халявах. Та завтра він навчиться висловлюватися інтелігентніше, і вже тоді з його віртуальною величчю нічого не вдієш. Тим більше що навколо стільки побратимів. Незабаром вони зжеруть нас усіх, сіра маса остаточно перефарбує Україну в мишачий колір.

Ми цього хочемо? Завтра нас будуть уже відстрілювати не по одному, а масово. І ми — заткнемося, як це було вже не раз у нашій історії. Дехто вже задихнувся від страху. Та й як не злякатися — отакенні тарганища. Тільки не забудемо: саме страх паралізує, позбавляє можливості розгледіти в ідолищі жалюгідну комаху. Чекатимемо пришестя хороброго горобчика?

P.P.S. Цікаво, що серед наполеонівських планів пана Засєєва є й такий — зняти гоголівського «Ревізора». Думаю, він чудово зіграв Хлєстакова в самому житті. Кращого годі й чекати. У нездар теж трапляються удачі — це коли вони із захопленням грають роззолочене порожнє місце. Чого тут дивуватися — близький, рідний матеріал.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі