Рецепти та інгредієнти. Кого нагодує Мінкульт «культурним продуктом»

В Україні потреба системної підтримки творчих індустрій назріла давно. По-своєму розв’язати цю непосильну для кількох поколінь вітчизняних політиків проблему взялося Міністерство культури і туризму, очолюване В.Вовкуном. Проект Закону України «Про національний культурний продукт», підготований Інститутом культурних досліджень є складова відповідної доктрини. З цієї теми в ЗМІ висловлювалися різні думки. І крок цей, звісно, ризикований з огляду на те, що в нашій державі ще не прижилися сучасні практики культурного менеджменту, немає чіткої картини культурної сфери в цілому, а не лише «базової мережі закладів культури».

Словосполучення «культурний продукт» та ще й у поєднані з «національний» для певного контингенту наших співвітчизників звучить мало не оксюмороном. Резони чиновників і бізнесменів: яка, мовляв, продуктивність від культури, що завжди була витратною сферою діяльності? Не готова вона для ринкових відносин і все. Аргументи інтелектуалів дещо інші: не треба плутати Божий дар з яєчнею! Голос мистецького бомонду: «ну що може бути доброго з Мінкультури?!»

Значна частка правди у цих резонах є. Значна, але не вся. Почнімо з «найінтелектуальнішого» — про «яєчню» і Божий дар. Справді, в теперішньому комерціалізованому світі культура стає товаром. Це факт. Отже, важливо знайти спосіб використати механізм товарно-грошових відносин для поширення тих цінностей, що їх несе в собі «висока» культура. Без каналів і мереж поширення цих цінностей не вибудувати ланцюжок культурного самовідтворення суспільства, коли цінності стають нормою, закріпленою ментально і на підсвідомому рівні, що проникає у повсякдення. Зближення «високої» культури і повсякденних культурних практик стає одним із пріоритетів культурної політики постіндустріальної доби. Саме тому для розвинених країн, особливо Євросоюзу, притаманна тенденція економізації культури і культуризації економіки, що відбито в програмі Ради Європи «Створення культурного капіталу».

У цьому сенсі й з витратністю культури не все однозначно. Скажімо, у Великобританії сектор творчих індустрій (саме в ньому виробляється культурний продукт) щороку генерує доходи на суму в середньому 115 млрд. фунтів стерлінгів, що становить близько 9% національного ВВП. Це середній показник для розвинутих країн, де творчі індустрії нині є найдинамічнішим сектором економіки. Наприклад, у Німеччині сукупний обіг творчої сфери протягом 1999 — 2004 рр. зріс на 20%, сягнувши майже 80 млн. євро.

Звісно, ці процеси відбуваються не стихійно, а цілком планомірно, супроводжувані відповідними теоретичними дослідженнями і законодавчим регулюванням. Скажімо, у тетчерівській Британії свідомо «перекрили кисень» ресурсовитратній важкій промисловості, щоби простимулювати розвиток малого і середнього бізнесу. Тоді ж, наприкінці 1990-х, була розроблена державна програма розвитку творчих індустрій.

Отже, за умови грамотного державного протекціонізму культурні індустрії можуть стати реальним джерелом наповнення бюджету країни і дійовим каналом промоції культури.

Не виключено, проект Закону України «Про національний культурний продукт» (НКП) цінний навіть не так своїми юридичними, як комунікативними і промоційними аспектами. Принаймні про це свідчить його суспільний резонанс.

Як і слід було очікувати, скептиків у згаданої мінкультівської ініціативи виявилося багато. Законопроект про НКП є за що критикувати, але, зрештою, подолавши неминучу фазу дискусій, конфлікту інтересів, можна спільними зусиллями досягнути результату. Можливе навіть внесення суттєвих змін, не виключено — шляхом виділення проблеми Національного інноваційного фонду української культури в окремий закон . Саме з таких позицій і пропоную подивитися на згаданий законопроект.

Заходи, пропоновані у проекті Закону «Про національний культурний продукт», запевняють розробники, спираються на світовий досвід — але переважно канадський. При цьому розробники законопроекту вирішили використовувати цей досвід максимально адаптивно до українських реалій. Ідеологія законопроекту спрямована на зміцнення культурної ідентичності, забезпечення «цілісності національного інформаційно-культурного простору та повноструктурності національної культури, через підтримку розвитку національних культурних індустрій та сприяння творчості українських митців і діячів культури». Такі аспекти, як культурне розмаїття, розширення участі громадян у культурних процесах, реалізація творчого потенціалу, яким багато уваги приділяють у Європі з різних причин на даному етапі не увійшли до пріоритетів законотворців (можливо — як риторичні і декларативні для «українських реалій»).

Принцип державного протекціонізму у нинішній версії проекту закону про НКП спирається на тезу, що національний культурний продукт створюється на основі національних творів. Відповідно прописаний і механізм підтримки національних творів та підтримка національного культурного виробника: передбачено і бюджетне фінансування всеукраїнських творчих спілок, і закупівля за кошти держбюджету як самих творів, так і альбомів, аудіоальбомів, відеофільмів, створених на їх основі, а також «запровадження знижених або нульових ставок ПДВ на операції, пов’язані зі створенням та виробництвом (виготовленням, тиражуванням) національного культурного продукту». Щоправда, податкові пільги поширюватимуть лише на ті товари і послуги, які будуть сертифіковані як національний культурний продукт. Сертифікацією ж опікуватиметься спеціальна служба сертифікації, що діятиме у складі Національного інноваційного фонду культури. Основних критеріїв сертифікації товарів і послуг як національного продукту є два: наявність українського громадянства у ключових персоналій (продюсерів, режисерів, виконавців головних ролей, композиторів, видавців тощо), задіяних у його створенні, та україномовність виконання — якщо йдеться про фільми, книжки, аудіопродукію.

З огляду на масштаби відтоку творчого потенціалу з України, без методу «позитивної дискримінації», що його планується застосувати до національного культуровиробника, — не обійтися. Однак є і зворотний бік медалі — такий підхід явно не стимулює конкурентоспроможності виробників культурного продукту у відкритому ринку. Наразі нам доводиться боротися за те, щоб український культурний продукт опанував внутрішній ринок. Але цього ніколи не добитися, якщо задовольнятися товаром для внутрішнього вжитку, адже саме на глобальний ринок орієнтована більшість вітчизняних споживачів.

У формулі, яка закріплює жорстку послідовність твір — продукт, крім економічних, варто взяти до уваги і деякі культурологічні нюанси. Зокрема — сектор творчих індустрій, в якому працюють виробники культурного продукту, за визначенням є творчим, креативним. І саме тут досить часто створюються явища, які мають самодостатню смислову (а отже — культурну) цінність: концепції, методики, ноу-хау, візуальні ідеї. Очевидно, що одним із критеріїв сертифікації культурного продукту і присвоєння йому тієї чи іншої категорії також має стати його інноваційність.

Отож незайве розібратися з дефініціями. Передусім йдеться про визначення культурного продукту, яке міститься у нинішній версії законопроекту: «Товари та послуги, що виробляються (тиражуються) в процесі культурної діяльності на основі творів і служать для задоволення громадянами своїх творчих, духовних, дозвіллєвих потреб (видання, фільми, та їх демонстрація, аудіо-продукти (фонограми, аудіо-альбоми), вироби ужиткового мистецтва, театральні та циркові вистави, концерти тощо)». У наведеній формулі не враховано «доданої вартості» інтелектуальних і організаторських зусиль, яких має докласти виробник для того щоби «твір» став «продуктом». Якщо спиратися на європейську практику, то визначення культурного продукту повинне мати такий вигляд: «це товари і послуги, економічна вартість яких напряму залежить від інтелектуальної та естетичної складової». Але тут знову ж таки підступні українські реалії. Візьмімо для прикладу вітчизняну книжку. Коли підрахувати, який відсоток її ціни становить авторський гонорар, то вийде, що, купуючи видання, ми справді платимо за папір і фарбу. Втім, можна піти і «від зворотного» — методом нормативно-правового регулювання закріпити на практиці цю атрибутивну рису культурного продукту і, до речі, змусити виробників не просто створювати товари і послуги на основі національних творів, але й реально оцінювати вартість авторської праці.

Другий аспект, на якому хочеться зупинитися — це набір інструментів, якими держава збирається захищати національний культурний продукт. Прямі державні закупівлі та податкові пільги — то є потужний, але пасивний інструмент. Простимулювати динаміку зростання у секторі культурних індустрій можуть пільгові банківські кредити, гранти на розробку і запуск пілотних проектів, інформаційно-консультаційна допомога через державні агенції розвитку або мережу «бізнес-інкубаторів». Крім того, експерти наголошують на потребі підтримки виробника через підтримку споживання культурних благ, як приклад наводячи книжкові бони, що діють у Нідерландах.

Третій аспект — це база підтримки. В проекті закону ставка зроблена на ті галузі, які в нашій країні вже відіграють більш-менш помітну роль у суспільному виробництві: книговидання, створення теле- і радіопрограм, музичне продюсування й індустрія звукозапису. Хочеться сподіватися, що невключення до цього переліку таких галузей, як індустрія моди, дизайн інтер’єрів і середовищний (ландшафтний) дизайн, культурний туризм є тимчасовим непорозумінням, що буде усунуте в остаточній версії документа. Тим більше, що представники згаданих галузей давно й органічно відчувають і позиціонують себе частиною націокультурного простору й очікують на те, що невдовзі державні мужі це помітять.

Особлива думка

Ірина ДАНІЛЕВСЬКА, голова організаційного комітету «Українського тижня моди»

— З 1997 року, коли світу моди в Україні надали чіткого формату завдяки створенню Тижня прет-а-порте, дизайнери стали активними «гравцями» національного культурного простору. Дизайнерський український одяг несе в собі як ознаки світових модних трендів, так і яскраву творчу складову індивідуального дизайнерського стилю. Одяг українських дизайнерів не тільки яскравий, емоційний, а ще й часто є віддзеркаленням українських традицій народного костюма: дехто з дизайнерів використовує прямі цитати, як-от декор, впізнаване поєднання кольорів, дехто вдається до наслідування конструктивних ідей. Але найголовніше — всі дизайнери є учасниками творення сучасного українського мистецтва. Мода — вид сучасного мистецтва, зрозумілий без перекладу. І Україні пощастило, що їй є чим і ким пишатися в цій галузі. Є більш розвинені європейські країни, де не сформовано модного простору. Для України мода є важливою як внутрішньою, так і «експортною» складовою сучасної культури.

Згідно з проектом закону про НКП складовими цього КП вже названі кіно, театр, музика, телебачення. Так от, Роман Балаян і Кіра Муратова творили свої фільми у співпраці з українськими дизайнерами. В чиїх костюмах перемогла Руслана на Євробаченні? Чиї ліхтарики коментували під час першої прем’єріади Тимошенко? Чи на китайському ринку вдягались учасники телепроектів «Шанс», «Танці з зірками», герої популярних новорічних мюзиклів? І це, крім самого Тижня моди, який виник найпершим на теренах СРСР і РЕВ. Тиждень, який уже другий десяток років стабільно проходить двічі на рік і збирає багатотисячну аудиторію, на якому акредитується понад 250 ЗМІ з усього світу.

Культурний простір завжди містив у собі доброчинну складову. Так от, українські дизайнери і продюсери проводили в США і Канаді покази з метою зібрати кошти для онкологічних клінік в Україні. Славнозвісний проект Українського тижня моди та Фонду «АнтиСНІД» за участю наших модельєрів дозволив зібрати кілька мільйонів гривень на боротьбу з цим всепланетним лихом, яке не оминуло й наших громадян…

Як вам здається, Шанель, Сен-Лоран, Лагерфельд, Гальяно, Армані, Каваллі, Вествуд та інші є активними гравцями культурної політики своїх країн? Обходяться культурні проекти світового значення без участі таланту цих дизайнерів?

Що стосується лобіювання. Цей процес у нашій країні пов’язаний із солідними коштами. Тому лобі по кишені тютюновим, горілчаним, автомобільним, нафтовим групам. На сьогодні в індустрії моди обертаються не такі вагомі кошти, щоб серйозно говорити про професійне лобіювання. Втім, більшість дизайнерів є патріотами своєї країни, і вони хочуть творити саме тут. Відповідно їхня готовність у певний спосіб лобіювати свої інтереси і своє право посісти гідне місце у культурному образі України, безперечно, є стовідсотковою.

На мою думку, сама спроба створення такого закону є кроком уперед. На сьогодні я бачу в ньому досить багато туманних місць. Наприклад, хотілося б чіткіше прописати підтримку україномовних творів: книжки, кіно, періодика, музика тощо.

Складним уявляється момент сертифікації, та ще й за категоріями. У країні, де не відбулося жодного корупційного судового процесу, розширюється поле для нових метастазів цієї хвороби.

Крім того, культура завжди потерпала від браку коштів з державного бюджету, але ж відроджується інституція меценатства і спонсорства, потрібно водночас із законом про НКП розробляти низку нормативних актів для регуляції меценатства і спонсорства. Насамперед це стосуватиметься податкових пільг. Можна було б і додати, приміром, такий момент, який колись був у Канаді: якщо, скажімо, приватна особа давала на створення публічної бібліотеки чи культурного центру 100 доларів, то держава зобов’язувалась додати теж 100 доларів. Зрозуміло, що реально йшлося про значно більші кошти.