Ремарки на «Листі». Драматург Олександр Мардань: «У Одесі розмовляють російською, але думають по-українськи»

Одеса цього тижня приймала гостей науково-практичної конференції «Російський театр в Україні». У рамках конференції відбувся і театральний форум «Зустрічі в Одесі», на якому було щедро представлено творчість Олександра Марданя — одеського драматурга, котрий помітно розгорнувся останнім часом. Його твори прописалися в афішах різних країн: від Південної Пальміри до Мертвого моря, від Білокам’янної до Лівого берега Дніпра.

Одна з перших його п’єс — «Лист очікування» — стала справжнім репертуарним шлягером і в Московському театрі імені Маяковського (постановка Андрія Максимова), і в Одесі, і в Ізраїлі. Тема ностальгічно делікатна і двом акторам є що сказати (на сцені). Він і Вона якось зустрілися в Ялті; потім із певною періодичністю протягом тридцяти років їхні зустрічі повторюються то в Сочі, то в Одесі, то у Венеції, змінюються декорації епох; у героїв змінюються супутники життя; але суть стосунків двох незмінна — взаємний потяг — через часи, відстані (майже як у «Там само, тоді ж» Слейда або навіть у «Горбатій горі»). Художнім керівникам кількох московських театрів сподобалась його п’єса «Останній герой», але там — інше: тема розпаду звичного способу життя, оскільки «новоросійська» фірма-загарбник зносить не тільки багатоповерхівку, де десятиліттями «прописані» звички, симпатії — минуле і рідне, а ніби стирає людську гідність; і лише один дивак-сміливець, протестуючи, кидає виклик «загарбникам» — під своїм «розпеченим» дахом. Нещодавно п’єсу Марданя «Черга» у Київському театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра поставив Дмитро Богомазов. Ненавидячи медійну еквілібристику компліментарності, зазначу очевидне: ця постановка, мабуть, одна з найкращих у минулому театральному сезоні. Часто похмурий або есхаталогічно налаштований (у виборі матеріалу) Д.Богомазов раптом відкривається митецьким комедіографом, розцвічуючи драматургічні колізії атракціоном вдалих акторських робіт і режисерських фокусів. Уже разом із драматургом він перетворює анекдотичну ситуацію у п’єсі (у черзі до маститого психотерапевта нудяться і самовиражаються представники наших різних верств — як осколки розбитої суспільної цілісності, які застрягли в чорній дірі лихоліття) — на якусь притчу, на гротескний фотослайд божевільних днів нашого життя.

— Олександре Євгеновичу, ви самі часто в чергах нудитеся?

— У якому сенсі?

— Хоча б у сенсі чекання успіху. Сценічного успіху власних п’єс.

— Якщо говорити про постановку Дмитра Богомазова в Театрі драми і комедії, то, на мій погляд, це успішна робота. Бачив її кілька разів, і враження, ніби післясмак, завжди залишалося чудовим. Але що таке успіх? Ви ж знаєте, у Теннессі Вільямса є прекрасне есе про природу й оманливість успіху. Причому текст і підтекст досить гіркі. Тож...

— Критик Лев Аннінський написав про вас у «Культурі»: от, мовляв, живе тепер славнозвісний драматург Мардань за кордоном, в Одесі, і сумно від цього в Білокам’янній. У якій мірі ви могли б зарахувати себе в «легіонери» української драматургії? Адже дія багатьох ваших п’єс відбувається в якихось топографічно слабко позначених місцях, де виключно «говорят на русском».

— Я російськомовний автор. Хоча п’єси «Лист очікування» й «Останній герой» перекладені українською — цим займався Василь Неволов. У Київському Молодому театрі якийсь час йшов «Лист...» у постановці Олександра Дзекуна, дуже імпульсивної людини... Однак те, про що пишу, у принципі, може відбуватися де завгодно — в Одесі, у Харкові, у Мінську, у Підмосков’ї, в Уфі... Це ті точки на карті, куди вже дісталися «будівельники» із «Останнього героя» — і намагаються «перебудувати» усталені основи життя. Не дуже люблю розмови на тему російсько-українських взаємовідносин. У тому числі й у драматургічному ракурсі. Де краще? У кого гірше? Все це не дуже точні посилання. У тій самій Одесі майже всі розмовляють російською, але, упевнений, думають по-українськи. За 15 років незалежності все одно відбувся певний злам — і люди відчули себе українськими громадянами. Незважаючи на те що в Австрії говорять німецькою мовою, це все одно австрійці, а не німці. І коли озиратися у минуле у пошуках того, що нас і об’єднувало і роз’єднувало, то можу з цього приводу лише процитувати Ібсена: «Теперішній час — то є завжди плата за минуле».

— Ви якось признавалися, що драматургія — не основна ваша діяльність, а так, більше хобі, захоплення.

— Колись писав кіносценарії. Мені було усього 26 років. Правда, не всі з цих текстів потрапили на кіностудію, проте пощастило співпрацювати з «Укртелефільмом». Пам’ятаю, написав сценарій під дивовижною назвою «Плавучий курорт». І, уявіть, на гонорар купив перший у своєму житті меблевий гарнітур. Нині ж розцінки у великому кіно виросли — астрономічно виросли...

— Вілли купують, гектари заміські.

— У цьому плані п’єси для мене — не предмет заробітку. Абсолютно.

— Тоді що стало поштовхом узятися саме за п’єси, а не створювати, скажімо, сценарії для мильних опер? Той-таки Аннінський, рецензуючи «Лист очікування», зауважив, що ви досконало володієте законами мелодрами.

— З цією п’єсою сталася кумедна історія. Кілька років тому був у Театрі Антона Чехова, яким керував Леонід Трушкін...

— Тепер він керує вже театром на Малій Бронній.

— Так. І тоді дивився в нього «Ушанування» за п’єсою Бернарда Слейда. У фойє театру продавали томики п’єс драматурга. Прочитав «Там само, тоді ж» — знамениту п’єсу, яку в Росії з успіхом грали Тетяна Васильєва і Костянтин Райкін. А потім подумав: а що коли взяти за основу ключовий хід цієї п’єси і перенести його на наш грунт? Тим більше що на Заході протягом десятиліть не було особливих соціальних потрясінь, а в нас — вічний період «бурі і натиску». Тобто хід підказаний саме Слейдом. Я навіть хотів спочатку написати «за мотивами» або щось у цьому дусі. Проте знаючі театральні люди зауважили, що хід цей старий як світ. І народилася п’єса «Лист очікування». Про те, як 1975 року Він і Вона перетнулися, далі прихована сила почала притягувати їх протягом трьох десятиліть — у різних містах. Потім уже їхні діти беруть законний шлюб — і, здається, що цей зв’язок окільцьовано провидінням.

— Як ви оцінили постановку цієї п’єси в Маяковці режисером Андрієм Максимовим, відомим ведучим телепрограми «Нічний політ»?

— Цікава робота. Вона мала в Москві хорошу пресу. Андрій вирішив часові «метаморфози» не через сценатрибути, а через звук. Чутно, як відчиняються двері — хоча дверей на сцені немає. Чутно, як наливають вино — хоча немає пляшки. Може, ці прийоми трохи й відволікли глядача від безпосереднього діалогу героїв, але за режисурою — цікаво.

— Ну от, приїжджає одеський драматург у Москву — Маяковка, МХТ, Сатира... Як зазвичай він стукає у ці двері? Адже і своїх-то, російських авторів, там ставлять дуже дозовано, а тут, хоч і не далекий чужоземець, але усе ж таки — закордон.

— Це справді непросто, як ви кажете, достукатися до них. Але через те, що я в Москві буваю часто і дивлюся багато спектаклів, то давно склалося усталене коло спілкування. Хоча спілкування інколи непросте. Відправив, наприклад, художньому керівникові одного з московських театрів «Лист очікування». Він каже: «Ну, розумієш, не моя це тематика.» Не твоя, ну й добре. Пізніше надсилаю «Чергу», «Останнього героя». Остання п’єса сподобалася. Але відразу запитують: «Скільки за неї хочете, тому що йдеться про ексклюзив?» Поки думав, зателефонував Олег Табаков: «Мені дали прочитати, ти молодець!» Проте знаєте, як кажуть в Одесі: «Дає, але з кишені не виймає». Табаков начебто узяв п’єсу, тільки договір не підписав, а через рік дзвонить: «Розумієш, старий, немає у мене поки що режисера. Дав прочитати Кирилу Серебреннікову, але він іншим зайнятий...» — «Олегу Павловичу, тоді, якщо не заперечуєте, нехай у вас поставить Борис Морозов із Театру армії». — «Поговори з ним» Поговорив. Та Морозов сказав, що коли й буде ставити, то в себе. Потім Олександр Ширвіндт мене знайшов: «Ми б хотіли купити у вас «Чергу» — тільки неодмінно з правом ексклюзиву на десять років». Приїхав до нього, підписали договір. Але знову почалися пошуки режисера (планувався Юрій Васильєв), пошуки грошей — і знову застопорилося. Ширвіндт відразу сказав: «Зрозумій, ми ж не такі, як Табаков!» Такий-от кругообіг драматургії в природі. Спочатку немає п’єси, потім вона є, потім немає гарного режисера, потім глядач поганий, потім критики нічого не розуміють — відома театральна історія. Той же «Лист...», коли я вперше показав його Трушкіну, передбачався як бенефіс Геннадія Хазанова. П’єса «майже» підійшла. Але поки це «майже» дозрівало, виникла зацікавленість театру імені Маяковського. Там, правда, не було зірок, а тільки молоді актори Сергій Щедрін і Наталя Корєнна. Але вони, на думку критиків, достойно «прожили» на сцені тридцять років таємницею кохання.

— У вашому «Останньому герої» сюжет наче навіяний газетними репортажами: будинок під знос, у ньому забарикадувалася людина — і під знос ціле життя. Це вигадана історія чи ви зіштовхнулися з цим безпосередньо?

— У одному офісі на цю тему почалася розмова з товаришем, котрий займається будівництвом і відселенням. Він і повідав реальний сюжет. У якомусь будинку на відселення живуть дідусь, бабуся — і нізащо не хочуть виїжджати. Дві зими вони проводять без світла, без газу. І тоді в них розливають ртуть, щоб вижити з будинку. Тож подібні історії не треба вигадувати. Вони поруч. Сюжет п’єси «Дочки-матері» теж виник «із життя». Гортаю якусь газетку, а там оголошення: «Юнак шукає дівчину, дівчина шукає юнака, дівчина шукає дівчину...» И серед цих жадаючих раптом один газетний рядок: «Мати і донька шукають спонсора». Щось мене кольнуло і наштовхнуло на історію, яка стала згодом п’єсою. Коли деякі драматурги кажуть, що сучасність бідна на сюжети, відповідаю: «А ви підіть хоча б у суд, посидьте там кілька днів, — і сюжетів вистачить на десять років уперед.»

— Деякі з цих самих драматургів від початку пишуть «під артиста». У вас є конкретні приціли — можливо, хтось із зірок?

— Можу назвати імена. Але прийде режисер і скаже: «Ну що це він понавигадував собі, а я от бачу інакше й я сам займатимусь розподілом ролей». Хоча є ідея зробити якусь трилогію лише для актрис.

— Щось у стилі Тома — «8 жінок»?

— Питання не в кількості.

— Нині помітна наступальна хвиля чергової нової драматургії на чолі з Пресняковими, Сігарєвим, деякими іншими скандальними авторами. Ви поруч із ними — просто тихий моралізатор із монастиря. Хоча й не порівнюю, звісно.

— Навіть якщо б і порівняли, то міг би відповісти: категорично не сприймаю в драматургії ненормативну лексику! Категорично.

— Тобто матірний монолог майора з «Жертви» Преснякових вас вжахнув?

— Коли кажуть про те, що театр — храм, то нехай цей храм залишиться хоча б на рівні лексики. І потім, напевно, треба пригадати, що слово «хам» староєврейською — це заборона. Храм і хам — несумісні. Не хочу розмірковувати про достоїнства чи недоліки якихось творів названих вами авторів (та й не маю на це права), але знаю точно: дві-три години утримати глядача в залі можна і без нецензурної лайки. Тим більше що в різні часи це вдавалося.

— Тоді чим персонально ви утримуєте або хочете утримати вже свою аудиторію — на будь-якому драматургічному прикладі?

— «Лист очікування», наприклад, ностальгічне посилання. У нас є активна і пасивна пам’ять, яка утримує щось особливе. Чому раніше не можна було продавати горілку біля вокзалу? Чому була мода на кримпленові сукні? Нібито ретро-штрихи. Але в багатьох вони відлунюють спогадами, хвилюючи людей. І потім глядач завжди чекає, який йому запропонують несподіваний вихід із начебто б вочевидь драматургічної ситуації. Це як у старому анекдоті про комбайнера, котрий купив відеомагнітофон разом із касетою порно... І коли той комбайнер повернувся додому, то побачив цілковитий безлад, недоєну корову і спантеличену дружину біля екрана з головним для неї на той момент запитанням: «Так вони одружаться?» Це властиве кожному глядачеві — опинитися в ситуації обманутого. Пам’ятаю, як один київський режисер, прочитавши «Останнього героя», сказав: «П’єса нічого, тільки от у неї фінал трагічний: кров зі стелі капає». — «І де ж там кров?» — «Ну, тож герой піднявся нагору, розрізав вени — вона і капає.» — «Так там просто дах протік!» — «Справді? А я бачу так!» Читає інший режисер: «Знаєш, що мені найбільше сподобалося в «Герої» — життєстверджуючий фінал. От ці краплі... Мовляв, усе тече, усе змінюється — і ці краплі дають віру». Та сама ремарка, але дві цілком різні реакції режисерів, які віддали життя театру. Що говорити про глядачів? Тому, коли запитують, а що для вас найголовніше в театрі...

— Я про це не запитую.

— А я все одно відповім... Головне — чотири складових. Шифр. Пропорції. Дотик. Хвиля. Як-от загадка, форма, залучення і твій емоційний стан.

— Чорний театральний квадрат?

— Гадаю, усе-таки світлий.