Реквієм за мрійливим мисливцем

Поділитися
Серед нас завжди знайдеться певна кількість людей, яких цілком справедливо можна назвати антигероями свого часу...

Серед нас завжди знайдеться певна кількість людей, яких цілком справедливо можна назвати антигероями свого часу. Герої нашого часу — це люди, що народилися занадто рано, а тому вони з потроєною чутливістю реагують на всі несправедливості, зашкарублості і просто тупості своєї епохи, в більшості своїй самотою страждають, будучи нездатними знайти слова порозуміння зі своїми менш софістикованими та тонкими сучасниками, і гинуть у трагікомічній боротьбі з вітряками минулого, значення якої стане зрозумілим лише прийдешнім поколінням.

Якщо такий герой народжується ще й з певною дещицею літературного таланту, ця невлаштованість у світі стає для нього неймовірним стимулом та джерелом натхнення, а тому вони переважно залишають по собі справжні літературні шедеври, які стають бестселерами лише після їхньої смерті. Антигерої натомість — це люди, що мали щастя або були проклятими на народження у час, що найбільше їм відповідав. Вони з неймовірним захватом і самозабуттям поринають у прекрасний і спопеляючий вир своєї епохи, так немов потрапляють під дію надзвичайно сильного галюциногенного наркотику зі щодня збільшуваною толерантністю. Тим краще, якщо сама епоха до непристойності переповнена наркотиками та наркотичним сп’янінням, коли оп’яніння антигероя епохою та впоєність епохи наркотиками сплітається в одну неподільну цілісність. Можна лише уявити всю глибину їхнього розпачу, коли епоха їхнього шаленства раптом, цілком несподівано розвіюється, як оманливий міраж у Каліфорнійській пустелі, і вакхічне сп’яніння перетворюється на важке похмілля.

Гантера Стоктона Томсона, звістка про самогубство якого наче блискавка облетіла всі небайдужі довколалітературні середовища нашої планети, також спіткав щасливий фатум належати до обраної когорти антигероїв. Він народився 18 липня 1937 року в Луїсвілі, штат Кентуккі, на американському середньому заході. Юність Гантера припала на повоєнні п’ятдесяті, які в американській традиції отримали назву мовчазних. Це був час президентства Ейзенхауера, успішного армійського генерала, що зробив кар’єру під час Другої світової війни, та сенатора Джозефа МакКарті з його «полюванням на відьом», мається на увазі параноїдальне вишукування справжніх (хоч у більшості випадків і вигаданих) комуністичних аґентів. Бути хорошим американцем у цей час означало безпринципний конформізм, сіру рутину кар’єрного зростання та беззастережне вболівання за смугасто-зоряну команду в геополітичних ядерних перегонах. Зайве, гадаю, казати, що такий вірнопідданський дух мало приваблював Гантера, молодого і амбітного журналіста, який тепер перебрався на Західне узбережжя, поближче до нової культури комерційного Голлівуду та неонового Лас-Веґаса.

Однак, за іронією долі, саме в непривітну маккартівську еру, спочатку в яслах та дитсадках, а потім в багатотисячних загальноосвітніх школах по всій Америці підростало нове покоління, що було жертвою неймовірного демографічного вибуху перших післявоєнних років, і яке мало твердий намір перетворити, натомість, на жертву своєї непогамовної юної енергії самі підвалини ще доволі традиціоналістської, цнотливо пуританської Америки батьків-засновників. 1961 року на виборах президента переміг енергійний демократ Джон Ф.Кеннеді. Для Гантера Томсона, як і для мільйонів трохи молодших від нього бейбі-бумерів, починався найзахопливіший етап їхнього життя, їхня belle epoch. Американські шістдесяті та міф шістдесятих такою мірою сплелися в один нероздільний клубок, що стверджувати щось напевне про це десятиліття означає свідомо обманювати і себе, і інших. Це епоха-сон, зіткана з пацифістських маршів проти війни у В’єтнамі, розгнузданої сексуальності вудстокського фестивалю, марихуани та LSD, індіансько-буддійської романтики хіппі та народження нової поп-культури з її технократизмом, новим достатком та автомобільним божевіллям. 1972 року, в щойно опублікованому романі «Страх та ненависть у Лас-Веґасі», Гантер Томсон із болісною ностальгією згадуватиме цей час:

«Не було сенсу боротися — з нашого боку чи з їхнього. Нас охопив нестримний рух. Ми підкорили гребінь високої та прекрасної хвилі. Тому зараз, всього неповних п’ять років по тому, все ще можна піднятися на стрімкий пагорб в Лас-Веґасі і поглянути на Захід. І якщо у вас правильний погляд, ви майже зумієте розгледіти ту найвищу лінію, те місце, де хвиля врешті спинилась і покотилась назад».

Ця книга, з підзаголовком «Кровожерна мандрівка в серце американської мрії», розповідає про поїздку двох перерослих infant terrible шістдесятих на федеральну конференцію по боротьбі з наркотиками, які ще перед виїздом запакували багажник орендованого автомобіля всіма мислимими і немислимими наркотичними речовинами. Їхня подорож постає як суцільне марення в сентиментальному пориві віднайти свій втрачений рай. Варто, однак, застерегти, що «Страх і ненависть» лише за неймовірно поверхового прочитання може видатися безвідповідальним уславленням незаконних речовин та антисоціальної поведінки. Насправді це книга про Америку, якою вона стала, та про натужні спроби особистості відшукати хоч якийсь сенс серед навіженого неонового світу, який навіть надпотужну галюцинацію перетворює на щось по-домашньому затишне, особистісне та сповнене сенсу. Недаремно вся дія відбувається в Лас-Веґасі — справді бутафорському серці американської культури. Хто тут бував, той знає. Це ефемерне місто-казка, збудоване посеред пустелі на території індіанської резервації, в кічевих, маньєристичних казино якого поєдналися дві найтиповіші особливості постмодерної Америки — інфантильна розважальність Диснейленду та легкі гроші глобалізованої Волл-стрит.

В 1998 році за цим романом був знятий художній фільм з Джоні Деппом у головній ролі, дія якого відбувається під оригінальний томсонів текст. Збереглася фотографія Гантера Томсона в Лас-Веґасі 1971 року, яка послужила зразком для створення образу головного персонажа. Саме цим пояснюється доволі несподівана для прихильників та фанів Деппа лисина й кумедні лахи. Незважаючи на культовий статус «Страху й ненависті», Гантер Томсон не пішов шляхом Стівена Кінґа та інших масових іменитих письменників, так і залишившись автором одного роману. Інший його ранній твір «Щоденники під ром», написаний ще 1959 року, побачив світ лише 1998, щоб задовольнити підігріті споживацькі апетити. Його екранізація планується найближчим часом.

Іншою іпостассю Томсона і реальним засобом заробітку стала журналістська діяльність для декількох відомих часописів (найзначніший з яких Rolling Stone magazine), яка також принесла йому неабияку популярність. Адже він перестав би бути самим собою, якби не перевернув узвичаєне уявлення про те, якою має бути репортерська робота. Гантер охрестив свій стиль «ґонзо-журналізм», застосовуючи в своїх статтях оригінальну оптику, наповнюючи їх особистісними емоційними відтінками і не надто обтяжуючи себе зайвими ґречностями офіційної та доволі лицемірної, на його думку, політкоректності. Книга нарисів «Страх і ненависть: слідами президентських перегонів ’72-го» стала беззаперечним шедевром «ґонзо-журналізму» та біблією неконвенційного репортерства. Вміння перебирати вирази на догоду політикам та редакторам ніколи не належало до сильних його сторін. Пишучи про кандидата Ніксона, який пізніше став-таки президентом Сполучених Штатів, Гантер з притаманною йому бравурною різкістю запитував: «Господи, і де цьому, врешті, буде покладено край? Як низько треба прогнутися в цій країні, щоб стати президентом?» Відзначився він також і матеріалом, на якому присилав свої статті. Деякі з них були написані мало не на туалетному папері та інших клаптях сумнівного походження. Нині вони виставлені в музеї.

Останніми роками Томсон жив разом зі своєю сім’єю в Аспені, штат Колорадо, ведучи відлюдкувате, спокійне життя, дописуючи час від часу до одного інтернет-видання. На час смерті йому було 67 років. Можна, звісно, сумувати з приводу того, що така неординарна людина покинула наш світ, адже без неї він втратив значну частку своєї строкатості та глибини. Добре, однак, що великі світу цього, що б ця велич не означала, ще мають у собі сили вирушати до зірок за власним бажанням, не чекаючи на офіційне запрошення згори.

На завершення залишається додати, що така завчасна втрата, сподіваюся, врешті зверне увагу наших видавництв на культові постаті як Гантер Томсон, і ми матимемо змогу насолодитися його поетичною мандрівкою в серце американської мрії українською мовою. Хтозна, може вона не така вже й далека від своєї заокеанської сестри — мрії української. А наразі залишається вдовольнятися російськими перекладами на розкладках Петрівки, або вишукувати заблукалі оригінальні примірники по всіляких американських бібліотеках та книжковому секонд-хенду.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі