РЕКВІЄМ НА ОСТАННІЙ ТЕРИТОРІЇ, АБО ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЯК ЕСЕЇ АНДРУХОВИЧА Б’ЮТЬ РЕКОРДИ ПОПУЛЯРНОСТІ У ПОЛЬЩІ - Культура - dt.ua

РЕКВІЄМ НА ОСТАННІЙ ТЕРИТОРІЇ, АБО ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЯК ЕСЕЇ АНДРУХОВИЧА Б’ЮТЬ РЕКОРДИ ПОПУЛЯРНОСТІ У ПОЛЬЩІ

9 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 9 серпня-16 серпня

«Шевченко — це все, що ми маємо», — сказав Андрухович і підписав собі смертний вирок, адже ще трохи і про нього самого хтось скаже: «Андрухович — це все, що ми маємо після Шевченка»...

«Шевченко — це все, що ми маємо», — сказав Андрухович і підписав собі смертний вирок, адже ще трохи і про нього самого хтось скаже: «Андрухович — це все, що ми маємо після Шевченка». Або після братів Кличків, чи якої-небудь іншої Йовович. Але нехай це скаже хтось інший, не я, бо я не можу уявити собі життя письменника після такого твердження.

Єдине, що залишається після цього — це вокзал на останнім пероні, повна дезорієнтація, відсутність часу і місця, не кажучи вже про метод, карнавал на останній території, остаточна перверзія, спотворена географія, спаплюжена історія, самотність серед мавп, екскременти екзотичних птахів і засушений гербарій не менш екзотичних рослин, безодня між безодень і повна неможливість рекреацій. Важко уявити собі Андруховича у ролі патріарха, не стьобового, не бубабістського, не несподіваного, не парадоксального, а «справжнього» — із респектабельним черевцем під панциром дорогого костюма, зі схильністю до патетики у підтексті вітальних промов з нагоди чергового ювілею, із Нобелівською премією на конто якогось швейцарського банку, що має спеціальну філію у Станіславові, із почесним значком VIP, який дозволяє головувати на всіх засіданнях ради банку, а одночасно бути і кумиром тінейджерів, які вважатимуть письменника одним із героїв майбутніх серій популярного телесеріалу.

Я намагаюся поставити себе на місце автора одного із бестселерів, яких, без сумніву, чимало з’явиться у книгарнях за якихось 5—10 років. Їхні назви будуть перегукуватися: «Бу-Ба-Бу, або смерть від оргазму», «Інопланетяни на Крейслері «Імперіал», «Літаюча голова-5. Імперія завдає удару у відповідь». Основним елементом касового успіху таких романів буде наявність у назві хоча б одного слова, пов’язаного із Небораком, Ірванцем, і насамперед Андруховичем, а іменем останнього буде названо на той час більшість гуманітарних закладів, що вивчатимуть основи теорії бубабістики, як це буває із голлівудськими фільмами, долю яких визначає бодай одна зірка першої величини у кастинґу. Так от, я думаю, що у більшості таких романів жоден із бубабістів не доживатиме навіть до 40, як це зробили, точніше, як цього не зробили ні Франсуа Війон, ні Артюр Рембо, не кажучи вже про Михаїла Лєрмонтова. Або назавжди застигатиме у якомусь невизначеному віці Джеймса Бонда, з яким виросло вже не одне покоління, а він все ще здатен врятувати світ від будь-якої небезпеки всього за півтори години, і єдине, що йому для цього потрібно — достатньо вродлива подруга і бездоганний англійський костюм.

Справжнім героям не можна старіти. Адже герої творять міф, а міф — категорія вічна. А крім того, у віці більш зрілому вже якось незручно робити революції в літературі, тим більше, вводити у її слововжиток такі вульгаризми, як… самі знаєте. Тим більше, що аналізуючи темпи розвитку лексики нецензурної і порівнюючи їх із темпами розвитку всього решти, спостерігаємо сумну тенденцію, яка наводить на підозру, що лексика цензурна скоро вживатиметься тільки і виключно у літературі, не рахуючи масової і бубабістської. У всіх решти місцях цензурну лексику з кожним роком розуміє все менша частина електорату.

Але хочеться якось уникнути цієї сумної розв’язки, і тому необхідно шукати інші варіанти. Залишається припустити, що Андруховича насправді не існує. Це такий собі Козьма Прутков, якого вигадали Неборак із Ірванцем, щоб заповнити цю лакуну в рідній літературі і більше не відставати з цим від росіян. Якщо подумати логічно, то ніякого Андруховича і не може існувати у літературі на зразок української. Український письменник повинен бути постаттю трагічною, зображеною у смушевій шапці на тлі незмінної національної символіки та вишиванки і готовою за Україну в буквальному сенсі на все — і на Соловки, і в парламент. Український письменник не може бути пофігістом, пацифістом, каратистом, флейтистом, програмістом, серфінгістом, бобслеїстом, феміністом, комуністом, ненаціоналістом, з чого логічно припустити, що бубабіст теж не може бути українським письменником.

Якщо український письменник має стати символом нації (української), то мусить ще й померти молодим. Символ нації — це ще і секс-символ, а тут суворі вікові обмеження. Такі закони піару та іміджмейкерства, звиняйте.

Український письменник не має права бути успішним. Мається на увазі — прижиттєво. Його твори мусять забороняти, палити, переслідувати, цензурувати, не друкувати. Бо за що ж інакше його канонізувати після смерті?

Український письменник не повинен володіти іноземними мовами, окрім російської, а останнє повинен старанно приховувати. Вже за однією цією ознакою Андрухович, який не приховує володіння жодною із щонайменше п’яти мов, повинен викликати підозру. І викликає.

Так уже склалося, що українська література не призначена для читання. Ви знаєте когось, хто добровільно перечитав усі томи Франка чи Лесі Українки, всі романи Павла Загребельного, чи обидвох Романів — і Федоріва, й Іваничука, — не кажучи вже про Вадима Собка чи пізню творчість Павла Тичини? Я теж не знаю. Українську літературу можна цитувати, за неї можна страждати, її можна віддано любити і боротися за неї теж можна. Її можна навіть знати і успішно це доводити словом і ділом. Але для читання ця література надто болісна, надто трагічна, надто класична, надто багатовимірна, надто консервативна, надто елітарна, тому все менше знаходиться таких, хто готовий витримати цей віковічний тягар історичної поразки, особливо висловлений у метафорі завдовжки у 600 сторінок.

Крім того, українську літературу не можна критикувати, як і все українське, адже основна його заслуга в тому, що воно є.

Андрухович — один із небагатьох «живих» авторів сучукрліту, але не в сенсі біографічному, а в такому, що твори його наразі не мають шансів стати мертвим вантажем класики, яку з пафосом пригортає до вишиванок діаспора і з якої старанно витирають пилюку у порядних національно свідомих, переважно галицьких, родинах. Твори Андруховича читаються, обговорюються, перекладаються, перевидаються, і це тільки підтверджує гіпотезу про те, що ніякого Андруховича в природі не існує. Остаточним доведенням цієї гіпотези могла б стати тільки поява якогось нового твору, підписаного прізвищем цього фантома, і публікація невдовзі після цього в якому-небудь «Книжнику-ревю», «Літературі-Плюс», чи іншій, такій самій фантомній (всі читали, ніхто не має) пресі негативної, навіть нищівної рецензії на цей твір авторства якого-небудь Бриниха. Такого просто не може бути в літературі українській, у якій завжди наперед відомо, хто автор хороший, а хто — поганий. Тому хороших треба хвалити, а поганих просто не існує, або ж вони несправжні українці.

Але все це насправді не так важливо. Важливим є те, що провокація Неборака з Ірванцем виявилася вдалою, і їм повірили. Більше того, їхню гру підхопили. І тепер деякі твори Андруховича з’являються спершу польською, а потім їх похапцем перекладають українською і швиденько десь друкують, аби містифікацію не було викрито. Більше того, ці нові твори стають супербестселерами. Наприклад, нещодавно видана у польському видавництві Czarne книга есеїв «Остання територія», підписана все тим же Андруховичем. Майже 44,5% опублікованих у ній творів не друкувалися в Україні. І вже через кілька тижнів після виходу наклад книги було розпродано. З есеями такого не бувало давно. Тим більше з есеями українськими. Той, хто видає себе за Андруховича на різноманітних презентаціях і творчих вечорах, непереконливо бурмоче з цього приводу щось про видавничу стратегію, маркетингові прийоми і те, що насправді все не так і райдужно. Але його можна зрозуміти, він мусить виправдовуватися, усвідомлюючи, що з кожним новим витком популярності до нього наближається невблаганна карма, і рано чи пізно він змушений буде стати українським письменником, тобто дати себе канонізувати. І тоді хтось обов’язково напише: «Шевченко — це все, що ми маємо після Андруховича», і коректор не зауважить неточності.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво