Раду іде в небо. ««Київ модерн-балет», один із кращих вітчизняних театрів, може зникнути з культурної карти

Криза боляче вдарила по мистецтву. Особливо по тих прекрасних «відгалуженнях», які залишилися без державного підживлення. Знаменитий «Київ модерн-балет», театр сучасної хореографії, який став візиткою культурного Києва і нашою відповіддю театральній Європі, уже найближчим часом може припинити повноцінне творче існування… Про це повідомив «ДТ» Раду Поклітару, керівник театру, балетмейстер з європейським ім’ям.

Без компліментів на адресу цього театру не обійтися. Комусь він може подобатися. Хтось не сприймає модерну, вишуканої стилістики спектаклів. Але слід визнати: саме ця українська балетна трупа стала для Європи пізнавальним знаком нашої хореографічної культури (нехай не всієї і не відразу, але бодай «маячком»).

«Київ модерн-балет» під керівництвом Поклітару вже близько п’яти років прописаний у столиці. Шум і гам, а також серйозні творчі розбірки супроводжували їхні вистави: «Палата №6», «Шекспірименти», «Кармен. TV», «Дощ і Болеро», «Лускунчик». За цей час колектив став лауреатом численних міжнародних фестивалів і конкурсів. Його радо зустрічають у Європі. «Свій» серед своїх і на престижній російській «Золотій масці». Куди просто так (або «по блату») не покличуть: там інші фільтри (на відміну від нашої містечкової театральної корупції).

Ледь повернувшись із Білокам’яної (після «Маски»), театр тут-таки й засумував: як далі жити?

Взагалі це цікаве питання — в українському контексті...

А в розрізі життя окремого театру ситуація виглядає таким чином.

Через кризу колишня спонсорська підтримка театру тане. І «Київ модерн-балету» незабаром доведеться боротися за своє життя невідомо як, тільки місцевою касою справі не зарадиш... «І що збираєтеся робити, якщо завтра «війна»?» — запитуємо в Раду Поклітару.

— «Звичайно, триматимемося... Наша трупа з 21 особи — без пафосу — справжні патріоти. Але якщо залишимося кинутими напризволяще, звісно, може бути всяке. Якби не криза, то вдалося б зберегти колишню меценатську підтримку. Але майбутнє туманне... Запрошень з інших країн чимало... Але ж запрошують частіше балетмейстера. А от колектив, чудових талановитих артистів шкода кидати. Найпростіше — взяти й закрити цей театр! Але не хочеться йти таким шляхом. І не хочеться думати про гірше. Як завжди, тільки й залишається, що сподіватися на державу — хто ще, як не вона, може допомогти мистецтву?

— Ваш театр хоча й відомий, але елітарний. У вас є свій глядач у столиці? Чи переважно іноземці приходять?

— Так, наш глядач є. Є люди, які приходять на один і той самий спектакль по кілька разів. Щодо цін скажу так: 250 гривень — абсолютна межа київської купівельної спроможності. Більше ми поставити не можемо.

— А ваше робоче місце у стінах Дитячого музичного — це театральна «енергетика, аура»? Чи в цьому будинку залишилося відлуння виставок-продажів нижньої білизни?

— Знаєте, я не езотерик... У цьому театрі чудовий балетний зал: 22 на 13 метрів. Це те місце, де я живу кожного вечора — з 18 до 23.00. Вдома в «несонному» стані проводжу набагато менше часу.

— Яка середня зарплата у ваших танцюристів?

— Це комерційна таємниця. А взагалі — невелика... Можу сказати, що більш ніж удвічі менша, ніж у Нацопері в артиста кордебалету.

— А куди б ви самі поїхали і порадили нам поїхати — близьке чи далеке зарубіжжя, де без особливих труднощів можна знайти справжні взірці сучасної європейської хореографії?

— Ви знаєте, особисто я знову з’їздив би в Голландію. Це країна сучасного танцю під номером один. Наш імпресаріо якось зробив мені міні-тур по танцювальній Голландії. Я приїхав туди на чотири дні. І встиг подивитися п’ять балетних програм — по три спектаклі кожна! Причому для мене спеціально нічого не підлаштовували. А якщо якийсь голландський колектив приїжджає до Москви, то квитків не можна купити за півроку! До Києва, на жаль, ці артисти поки ще не доїхали.

— Що пріоритетно для вас, коли підбираєтеся до того чи іншого балету? Музика? Літературна основа? Несамохіть навіяний образ?

— Якихось зовнішніх спонук, які були б пріоритетними, для мене не існує. Натхнення, певна річ, у музиці. Одна з найяскравіших наших вистав — «Палата №6» (музика Арво Пярта). А також «Андеграунд» (музика Петеріса Васкса). Але в даному випадку, за всієї моєї величезної любові до Пярта, поштовхом до створення «Палати № 6» послужив усе-таки Чехов.

— Київ для вас — комфортне місто (у творчому плані)? Не душить міщанство, «сільпо», те, що страшно далеке від балетної вишуканості?

— Ну, по-перше, я точно знаю, для кого я тут ставлю. Тільки для себе! По-друге, вважаю, якщо мені моя творчість буде цікава, тоді, можливо, й інших це зацікавить.

— І скільки спектаклів у Києві ви зазвичай показуєте за місяць?

— Приблизно три... Могли б більше... Але, на жаль, це залежить тільки від сцени, на якій працюємо. І від театру в цілому, який дав нам притулок, спасибі йому. В Управлінні культури, між іншим, зробили все, щоб наш театр став інтегрованою структурою в Києві. Оренди інших київських театрів, наприклад імені Івана Франка, ми вже не потягнемо. Два роки тому на сцені франківців показували «Лускунчика». І попри те що зал був повний, усе одно виникли фінансові труднощі.

Зараз легше в тому плані, що частина трупи працює в балетах Київського академічного музичного театру для дітей та юнацтва. Тобто вони беруть участь і в спектаклях репертуарного театру.

— Худрук цього театру Олексій Боклан не ревнує вас до паралельного успіху? Усе-таки творчі люди заздрісні...

— Та навпаки, мені здається. Люди творчі — адекватні. Всупереч усьому в мене немає неприємного відчуття двох організмів в одному. А глядач може подивитися не тільки класичне «Лебедине озеро», «Сплячу красуню» чи «Баядерку», а й наші спектаклі.

— Якщо в Києві, не дай Боже звичайно, «Київ модерн-балет» не вціліє, що тоді? Які пропозиції розглянете в першу чергу?

— До заснування «Київ модерн-балету» в мене було життя вільного художника. Ставив три-чотири спектаклі на рік. «Так-сяк» старався не ставити. Тому що люблю, коли є чіткі рамки замовлення. І це стимулює фантазію... Повторю: пропозицій багато. Але я беруся лише за адекватні замовлення. Було свого часу цілком чітке замовлення в Національній опері. Зателефонували і сказали: «Потрібно поставити «Весну священну» і «Картинки з виставки». — «Чудово! Зробимо...». А вже як я це ставитиму — моя творча справа.

— До «Київ модерн-балету» ви запрошуєте артистів за якимось спеціальним професійним принципом? Віддаєте перевагу певній школі?

— Маєте на увазі Київське хореографічне училище? У мене немає жодної людини з цього навчального закладу. Я взагалі не запитую в людей, які приходять на кастинги, на відбори, про диплом, про балетну освіту. Виходить парадокс до закінчення будь-якого кастингу: виявляється, людей, які професійно займаються сучасним танцем і не мають за плечима восьмирічної балетної школи, я в театр беру, а людей із дипломом Київського училища — не беру. Дивно. Скажу, що це особлива порода селекційних танцюристів. Зовнішньо вони настільки відрізняються від звичайних людей поставою, емоційним станом... Через такого актора-танцівника викликати справжнє співпереживання в людей, які сидять у залі, неймовірно важко. А це для мене пріоритетне завдання...

— Ви дуже хвалите балетну Голландію. Але в нас її ніхто не знає. Могли б ці проекти бути затребувані в Києві?

— Цілком... З погляду маркетингу, це буде не дуже виграшно. Але з погляду культурного обміну — цікаво. Киянам здається, що це недосяжні стовпи, олімпійці, вони не хочуть спуститися на грішну київську землю. Але, гадаю, їм усе-таки буде цікаво показати свої здібності. Суджу за нашим театром. Ми однаково охоче їдемо на гастролі в Роттердам і Кишинів. Хоча, здавалося б, Молдова — абсолютно небалетна країна.

— То давайте і Кишинів згадаємо. Часто кажуть про поганий стан тамтешнього оперного театру, де колись виступала легендарна Марія Бієшу...

— Я всього рік працював там керівником балету. Це було десять років тому. Але я вболіваю за цю маленьку країну. І батьки мої живуть там. Саме вони стояли біля витоків створення театру в 1954-му. Мама — після закінчення Пермського хореографічного училища, а батько — після закінчення Ленінградського. На той час вони були першими артистами кишинівської балетної трупи. І тому, природно, я не можу бути байдужим до того, що там коїться. Проте історії, які до мене доходять, змушують сумувати. Але скажу: ніколи в Молдові, особливо в постперебудовний час, мистецтво не було пріоритетним.

— А що там було пріоритетним?

— Як і скрізь: бізнес, кіоски на розі... Це сумно, що відбулася така одіозна переоцінка цінностей, така перестановка акцентів. Але ця хвороба — повсюдна.

— А інтегрувавшись в українське культурне життя, можете сказати, що тут мистецтво пріоритетне?

— Не можу так сказати... Розгорніть будь-яку щоденну газету — і побачите співвідношення мистецтва і бізнесу, політики, економіки, криміналу, світської хроніки.

— А причина? Чому так здичавіли? Хто винен і що робити, по-вашому?

— Я був би щасливий, якби міг показати на когось конкретного пальцем... Ось він винен! Але боюся, проблема серйозніша. Тому що такі настрої в суспільстві формувалися впродовж багатьох років. І нерозумно нині сподіватися, що за один рік усе повернуться до високого й прекрасного, чистого й світлого...

— Все-таки ви говорите з огляду на культурний Радянський Союз, де танцюристів шанували...

— Я мав на увазі період з 1991 року по нинішній... Все-таки 19 років — досить тривалий строк, щоб покоління художників відбулося, але, на жаль, не все в них вийшло...

— Добре, культурні пріоритети... А можете сказати, побувавши в різних країнах, що там серйозне мистецтво — справді пріоритет, а не тягар на шиї в держави?

— Візьмімо ту ж таки Голландію... Вона трохи більша за Київську область. Скільки в Київській області окремо побудованих театральних будівель? Ви знаєте?

— Якщо не рахувати Київ... Тобто один, і той навряд чи добудований крутий театр у Білій Церкві — імені Саксаганського...

— А в маленькій Голландії — 125 театральних будівель!

— Хочете інший приклад? У Франції 80 вищих навчальних закладів, а в Україні 800. Це парадокс і соціальна шизофренія.

— Так, це прикольно...

— Вас радо приймають у Москві, на престижній «Золотій масці». А до Петербурга часом не кличуть — поближче до Валерія Гергієва?

— Дуже серйозна й приваблива пропозиція була під час гастролей. На фестивалі Маріїнського театру «Нові горизонти» маестро Валерія Гергієва ми показували «Андеграунд» і «Палату №6». І керівництво консерваторії офіційно зробило пропозицію... Адже в них є чудова сцена навпроти Маріїнського театру. Уявіть, усьому нашому колективу тоді запропонували переїхати в Пітер і стати базовою трупою в консерваторії! Але ж ми патріоти. Правда! Адже досить дивно буде — «Київ модерн-балет» у санкт-петербурзькій консерваторії.

— Чи можна говорити про самоокупність театру? Чи без допомоги Володимира Філіппова (або держави) театру справді не обійтися?

— Сказати чесно? Без Володимира Вітольдовича все б уже давно закрилося. Сьогодні важкі часи. Але все одно це театр, який створив Володимир Філіппов. Адже початкова ідея належить йому. А я як виконроб це швиденько підхопив. Ми навіть сьогодні на дружніх зустрічах сміємося. Адже всі знають, що в молдаван імідж будівельників... Він і каже: «Знаєш, чому я покликав тебе створювати театр? Тому що завжди чорну роботу доручають молдаванам!». Але це жарти.

Немає жодного репертуарного театру, який би окупався квитками. Большой театр офіційно заробляє 40 млн. доларів на рік на продажу квитків, але це лише половина його бюджету. А наш театр — невеличкий, ми заробляємо гроші на продажу квитків, але до самоокупності далеко. І це театральна даність. Винятком можна вважати бродвейські мюзикли. Але це не репертуарний театр. Там кухня така: спочатку вкладається 2 млн. доларів у створення продукту, який упродовж десяти років іде щодня. Це бізнес чистої води.

Знаєте, що ще мене здивувало під час мого недавнього приїзду до Москви в рамках «Золотої маски»? Я відвідав спектакль «Улісс» за Джойсом, поставлений Є.Каменьковичем у майстерні Фоменка. Не говоритиму про спектакль. Все-таки постановка на шість годин — це серйозне випробування! Хочу сказати про сам театр на березі Москви-ріки. З розкішною сценою! Усе побудовано якісно, зі смаком. Тобто абсолютно європейський театр!

Отже, коли я, сидячи в антракті з чашечкою кави, почав оговтуватися після двогодинного першого акту й поділився захопленням із петербурзькою театральною критикесою, вона сказала: «Та що ви кажете, Раду? А ви були в Калягіна?» — «Ні!» — «Це такий театр! А ви були в Женовача? Йому щойно побудували...»

Я розумію: щось неймовірне відбувається — будуються театри... Виходить, це комусь треба?

— У них — треба. У нас — не треба... Згадаймо вашу роботу в Большому театрі.

— Це було в 2003-му. Я працював лише сезон. Узимку випустили «Ромео і Джульєтту» Прокоф’єва, а в травні того ж сезону було показали мою «Палату №6» — бабусю нашої нинішньої «Палати».

— Не хотіли б повернутися назад у Большой?

— Мені сподобалося там працювати. У них історично так склалося, що, на відміну від академічного Маріїнського, у Большому завжди цікаві акторські індивідууми... І коли ставили «Ромео» і «Палату», я просто купався в артистичній атмосфері. Прем’єру «Ромео і Джульєтти» танцювала Марія Александрова, нині визнана етуаль Большого. А її партнером був тоді 19-річний Денис Савін. Це був його дебют. І сьогодні він теж дуже затребуваний актор...

— Ви кажете актор, а не танцюрист, це навмисне?

— Так, навмисне. Тому що можна танцювати, мати божественне тіло, техніку, але не зачіпати душу глядача. Коли я в тому чи іншому театрі роблю постановки і мене час від часу починає дратувати відсутність наповнення, я емоційно запитую в танцюристів: «Що у вас усіх написано в дипломах?». Відповідають: «Артист балету...». От я й уточнюю: мовляв, «артист» — перше слово, а «балету» — друге. Саме цим славилися колишні балетні генії. Такі як Галина Уланова. Ця прима могла танцювати Джульєтту, навіть коли їй було за сорок. І можна було повірити в те, що відбувається, незалежно від її віку.

Нещодавно я знайшов записи зірок 60-х у класичному танці — Гранд-опера, Рудольф Нурієв, який щойно виїхав за кордон. І це абсолютні тогочасні зірки. За історичними мірками минуло не так багато часу — півстоліття. Але... на зірок цього балету 60-х дивитися неможливо. Це викликає сміх, сльози... Фальш у балеті, як у декоративному виді мистецтва, — видно особливо. Мій батько — колишній провідний соліст балету. І коли я йому показав ці записи геніальних зірок балету 20-х — Катерини Гельцер і Василя Тихомирова, він так сміявся, що ледь не впав... Але ж свого часу це були недосяжні вершини.

— Це була тільки балетна міфологія?

— Є, мабуть, два імені, які дивним чином зберегли актуальність у художньому плані. Це Уланова, котра зовсім не архаїчна. Бо спершу — артистка, а вже потім — техніка. Та й за своїми формами вона була набагато попереду свого часу. І... геніальна Плісецька. Є надзвичайний фільм 1953 року — «Бахчисарайський фонтан», там видно, як вона танцює... Коли я побачив це вперше, зрозумів: сьогодні так не танцюють, це геніально.

— Якщо згадати історію «заборони» однієї вашої постановки на музику Прокоф’єва...

— Хто забороняв? Є фонд Сергія Прокоф’єва, який очолює його онук. Я особисто не знаю цієї людини, з нею не листувався, не спілкувався... Але цікава була історія з іншим балетом Прокоф’єва — «Попелюшка», який я поставив у ризькій опері. Уявіть, за тиждень до прем’єри мені заборонили використовувати музику через «невідповідність авторському задуму». Хоча незрозуміло, яким чином можна було довідатися про цей задум за тиждень до прем’єри. Але, попри заборону, директор Латвійської опери сказав, що граємо два прем’єрні спектаклі... Мовляв, прийде поліція, відбиватимемося! У результаті було два покази на музику Прокоф’єва, потім спектакль заморозили. Але виникла ідея відродити його, оскільки вийшов досить вдалим і мав успіх у публіки. Замовили нову музику на готову хореографію. І білоруський композитор Олег Ходоско працював таким чином: дивився в комп’ютері хореографію моєї «Попелюшки», при цьому музика Прокоф’єва не звучала... Він примудрявся писати свою партитуру за хореографією. У результаті, попри те що постановку зроблено по-технарськи, вийшла чудова музика. І спектакль мав успіх.

— Є сьогодні в СНД справжній моноліт сучасного балету — певний взірець для вас?

— Немає потужнішого хореографа, ніж Борис Ейфман у Росії. Можливо, він десь закільцювався, але всі його спектаклі дуже добре зроблені. І артисти працюють фантастично. Юрій Бурлака — художній керівник Большого. Але в Большому в артистів стільки роботи, що їм однаково, хто в них керівник. Уявіть, що раніше в них було 28 спектаклів на місяць. Чвари в колективі починаються, коли мало роботи.

— Нещодавно в Большой повернувся Юрій Григорович... Як ставитеся до цієї глиби-особистості, до цього балетмейстера?

— Цей великий художник сьогодні дуже затребуваний. В антракті «Спартака» Юрія Миколайовича Григоровича я казав критикам: мені надзвичайно подобається те, що робить Григорович. Вони дивувалися: «Як тобі це може подобатися! Нафталін!». І все одно це шедеври. Большой театр завжди асоціюватиметься з Григоровичем та його спектаклями. Це епоха.