Радісне і сумне. Богодар Которович: «П’ятнадцять відсотків учнів нашої консерваторії варто було б вигнати»

Богодар Которович нещодавно відзначив своє 65-річчя. Нинішнього року маестро був удостоєний премії благодійного фонду «Російське виконавське мистецтво», що присуджується на конкурсній основі найкращим педагогам вищих музичних закладів країн СНД. І, відповідно до одного з журнальних рейтингів, потрапив у десятку найуспішніших українських діячів культури.

— Богодаре Антоновичу, можна почати прямо, без викрутасів? А вийміть-но й покладіть секрети вашої виконавської школи...

— Я не прихильник системи «натаскування». Вона чим небезпечна – всі учні одного класу починають танцювати під одну дудку (якщо не сказати – палицю) — що ікс, що ігрек, що Іваненко, що Петренко. І педагог страшенно задоволений, що виконуються його настанови. На концертах або іспитах часто достатньо буває почути кілька тактів, щоб зрозуміти, хто чий учень. А це дуже зле — це смерть індивідуальності.

Мій шеф у Московській консерваторії, професор Янкелевич, свого часу навчив мене дуже простих істин (на жаль, саме ці найсправедливіші аксіоми багато хто найчастіше й ігнорує у практичній діяльності). Постулат перший такий: на уроці учень має грати. Адже, хоч як це дивно, у середовищі педагогів знайдеться чимало любителів після перших двох тактів зупиняти студента і читати йому лекцію на тему «як би він зіграв, якби зумів»... Тепер щодо самої гри: що добре — не чіпай. Багато наставників, особливо початківців, грішать яскраво вираженим радикалізмом, революційною патетикою: «до основанья мы разрушим, а затем». Прагнуть починати все з нуля, змінювати ази, ламати постановку. Це абсолютно хибний шлях, недолуга ідея, яка на практиці не дозволяє досягнути мети. Учні починають грати тільки гірше або взагалі перестають. Акуратно, коректно втручатися педагогу потрібно лише в тому випадку, коли студент стоїть на перепутті. Я даю їм велику свободу, стимулюю до подальших пошуків, відкриття нових ідей. Це дуже важко, дуже ризиковано. Такий процес має базуватися на повній довірі між двома суб’єктами творчого процесу. Адже, воістину, важливо не що говорять, а хто говорить: у нашій виконавській практиці як ніде багато важить особистість педагога. Потрібно, щоб студенти йому беззастережно вірили і визнавали його авторитет. А педагог, у свою чергу, має ним дуже обережно користуватися.

— Збоку здається, що ви дедалі більше схиляєтеся у бік творчого керування старшими учнями. Рутина вас уже не приваблює?

— З рутинним насправді я чудово можу впоратися. Коли тільки починав свою викладацьку діяльність, усе це проходив — мене тоді ще ніхто не знав, і потрібно було утверджуватися як педагогу. Сидів із учнями щодня з 10 ранку до 8 вечора — і здібності розвивав, і постановку робив. Усе це я вмію і знаю. Проте тепер мені просто шкода свого часу — нехай цим займаються інші. Як на мене, останнім часом я став прихильником теорії Дарвіна: виживають найсильніші. Хто недотягує, тому й не треба допомагати... Тоді як у нас збереглася звичка проштовхувати посередностей, які на жодному концерті не принесуть задоволення слухачам. Це шлях у нікуди. Найслабші повинні звільняти дорогу.

— Цікаво, але ваші міркування майже повністю збігаються з думкою Михайла Плетньова. В одному зі своїх інтерв’ю він сказав, що таланти взагалі не потрібно підтримувати — їм треба давати в руки лома, щоб вони самі собі прокладали шлях... Що ж до посередностей, то в нашій недавній розмові ви згадали, наскільки засмучені результатами літніх іспитів...

— Просто я завжди раніше думав, що в нас дві консерваторії в одній: справжні особистості — обличчя навчального закладу і середнячки, які не роблять погоди, але старанно виконують свої завдання і благополучно закінчують цей вуз. Виявляється, є ще й третя консерваторія — люди абсолютно ні на що не здатні. Раніше їх від мене приховували, щоб я не чув усієї цієї кримінальщини. Нинішнього року на прохання ректора я побував на всіх без винятку іспитах, і в мене склалася, на жаль, невтішна картина: п’ятнадцять відсотків учнів нашої консерваторії варто було б вигнати.

— Чи можна назвати це новим явищем?

— Як на мене, це ще відрижка старих часів, коли брали всіх підряд, гуртом переводили з контракту на безплатну форму навчання, а також широко практикувалися переведення з інших навчальних закладів (до нас свого часу проникла група абсолютних посередностей з Університету культури). Ну що з того, що він іноземець і заплатив? Все одно гнати треба! Мені здається, що курс на оздоровлення студентського складу консерваторії, який нині взяв наш ректор, абсолютно правильний. Наступний піврічний іспит для цих людей буде дуже суворий — аж до того, що не допустимо їх до держіспитів.

— Яким ви бачите місце кафедри скрипки серед інших підрозділів Національної музичної академії?

— Це непросте запитання. Недавно, скажімо, на вченій раді виступав один піаніст. Договорився до того, що їхня кафедра найкраща в консерваторії. Видавалося це, щонайменше, несолідно і відразу викликало опір іншої, не менш відомої кафедри, професор якої, Герой України (яка по слово далеко не ходить), прямим текстом сказала все, що про це думає. Я не хочу повторювати їхній шлях. Краще спокійно мовчати, але робити свою справу.

— Чи плануєте ви продовжувати Бріттенівський фестиваль?

— Примітно, що саме українці в особі мого учня Дмитра Ткаченка запропонували англійцям ідею популяризації їхнього ж композитора. Британцям знадобився поштовх збоку, щоб цей проект ожив, і тепер вони вже сприймають його як питомо свій. Насправді цей меч двосічний. Адже одночасно з популяризацією творчості Бріттена пропагуються й українські виконавці. У грудні ми виконуватимемо різдвяну кантату Бріттена з дитячим хором. Гадаю, не за горами і повторення «Військового реквієму». Адже виконати таку грандіозну роботу і показати лише один раз — це як із гармати по горобцях стрельнути. Тож наберемося сил, терпіння, спонсорів і повторимо.

— У спілці з Василем Вовкуном, певна річ?

— Вовкун — дуже цікавий, яскравий режисер, який має оригінальне бачення і йде своїм шляхом. Він перший ухопився за ідею вивести у цьому творі на сцену балет і здолав усіх скептиків, які вважали, що таку музику треба виконувати лише в метеликах, смокінгах і без жодних рухів. Ми тоді довели протилежне. Як на мене, майбутнє взагалі тепер за синтетичними видами мистецтва. Важливою віхою для нас була і постановка Бріттенової опери «Поворот гвинта». Чудово співали англійські солісти, чудово впорався наш консерваторський оркестр.

— Диригентська діяльність повною мірою замінила вам скрипку?

— У певний момент музикант відчуває, що переростає рамки свого інструмента. Свого часу це сталося з піаністом Володимиром Ашкеназі. Практично не грає вже й Володимир Співаков — настільки грандіозні його плани і сильний менеджерський талант. Заняття на скрипці вимагають колосального часу: щоб бути справжнім професіоналом, ти маєш, принаймні, півдня витрачати на свій інструмент. Інакше буде тільки деградація. У певний момент я відчув: або-або. І обрав диригентську діяльність — вона різноманітніша, масштабніша. Звісно, інколи жалкую за скрипкою, але продовжувати кар’єру виконавця тільки заради того, щоб люди, йдучи з концертів, говорили: «Так, колись він добре грав», — це не для мене. Принаймні на мою адресу сказати таку фразу собі ніхто не дозволить.

— Можна запитати про найближчі плани і перспективи «Київських солістів»?

— Плани прості — вийти на світову арену. Але по-серйозному, не так, як інші наші колективи: хапаються за будь-які пропозиції, трясуться в автобусах, ночують у дешевих готелях, погоджуються на мізерні гонорари — аби вирватися, поїхати за кордон, а потім відрапортувати, що були у Франції або Італії. Наш шлях складніший, але ми планомірно рухаємося до мети. Зараз активно зайнялися рекламною роботою, дискографією. Вже кілька промоутерських фірм, які займаються розповсюдженням дисків, чекають на нас. Наприкінці серпня мають бути гастролі в Естонії. У вересні — тур по містах України. У середині жовтня — Відень: там нас уже визнають як провідний колектив. Ми запропонували австрійцям «Метаморфози» Ріхарда Штрауса — дуже складний твір, який навіть у Європі виконується рідко. Вони також дуже цікавляться українською музикою. Але тут ситуація така: я ледве набрав чотири партитури українських авторів, які, на мою думку, справді гідні міжнародного філармонічного показу. Наші композитори, дай їм Боже здоров’я, пишуть дуже багато. Але коли мова заходить про світовий рівень і світову якість — перелічити можна на пальцях однієї руки.

— Хто ж ці щасливці, корифеї, обранці?

— Не секрет — це київські композитори Євген Станкович, Мирослав Скорик, львів’янин Юрій Ланюк. Валентина Сильвестрова ми не граємо — поки що це прогалина в нашому репертуарі, і незабаром, сподіваюся, ми її заповнимо... Що ж до наших фестивалів сучасної музики — це все величезна кількість мало кому потрібних концертів у якихось сумнівних залах. Упевнений, що і з публікою там не все гаразд. Коли я чую вислів «фестиваль — це творча лабораторія», мені стає зле. На концертну естраду має виноситися найкраще, а не все підряд. Мені здається, що «Київ М’юзик Фест», який готується зараз, нарешті взяв правильний напрям — лише шість днів, і найкращі проекти.

— Які основні досягнення оркестру і ваші як його керівника?

— Головне, чого справді вдалося досягти на сьогодні, — це стабілізація колективу. Див не буває: таке можливо зробити лише тривалим селекційним добором, коли ніхто не жене в шию і кадри добираються по крупинках. Це ж поштучна робота — спочатку одну людину знайшов, через місяць – другу... Мені свого часу пропонували: давай, оголошуй конкурс, забивай місця і вперед. Я не погодився — на будь-яке прослуховування приходить до 80 відсотків випадкових людей. Перші кілька років нам допомагали артисти оперного театру, а навколо них почали гуртуватися молоді музиканти. На яких, власне, я тепер і роблю ставку — із першого складу «Київських солістів» жодної людини вже не залишилося. Торік «Київські солісти» святкували десятиріччя їх створення. Нинішнього року відзначатимемо дві дати: радісну — 10-річчя початку концертної діяльності колективу (перший рік ми займалися суто організаційними питаннями і на концертну естраду не виходили) і сумну — ювілей його керівника. Святковий концерт у нас так і називатиметься — «Радісне і сумне».

Деталі

Про Которовича, яким він був (точніше навіть – про малесеньку мить його доленосної кар’єри скрипаля) свідчать досі живі у пам’яті меломанів бенефісні концерти маестро на інструменті Паганіні. Про Которовича, яким він є тепер, у всьому розмаїтті свого педагогічного і диригентського, творчого і батьківського таланту, говорити, мабуть, можна ще довше. Серед учнів — донька маестро Мирослава Которович, автор блискучих музично-театральних новел, яка об’їздила півсвіту з оркестром Гідона Кремера. Натхненник Міжнародного Бріттенівського фестивалю і конкурсу імені Бріттена Дмитро Ткаченко, який викладає зараз у Великобританії. Безперечно, майбутні фаворити конкурсу імені Лисенка Кирило Шарапов і Тарас Яропуд, які у складі струнного квартету вже перемогли на дуже складному конкурсі Володимира Ашкеназі у Швейцарії. Майбутня зірка Антон Скакун. Серед досягнень — відреставрована кафедра скрипки. Державний камерний ансамбль «Київські солісти», який за десять років свого існування встиг прокреслити солідний маршрут на карті міжнародних гастролей...