Птахи гнізда Марії. Про земний і небесний рай Марії Примаченко, актуальне мистецтво Тібора Сильваші і метамову Олега Кришталя

Виставка до сторіччя з дня народження Марії Примаченко була організована дуже нетрадиційно для таких заходів в Україні як перформанс. У величезному залі галереї «Лавра» зібралася сила-силенна народу. Люди заповнили навіть вестибюль. Не менше охочих потрапити до залу юрбилося біля входу. От що значить організувати виставку представника українського мистецтва, яке рідко залучає багато народу, з урахуванням того, що ми живемо в XXI столітті, а не за часів трипільської культури. Респект організаторам!

Показовим є і те, що зібралася переважно молодь. Прийшли найвідоміші представники українського авангарду. Біля картин Примаченко телевізійники навперебій намагалися взяти інтерв’ю у Вадима Пінчука, Тібора Сильваші, Сергія Якутовича. Природно, нарозхват був Юрій Рост, який приїхав зі своїм великим кіно- і фотоархівом.

Працювали ж Ма­рія та її син усе жит­тя не покладаючи рук. Намагалися разом побудувати простору хату, «що була б, як у людей». Аби заробити на хату, вона малювала, вишивала, обшивала півсела. Коли у когось із односельців видавали дочку заміж, наречена бігла до Марії, щоб пошити сукню. Та без приміряння, на око, різала тканину (це особливо дивувало односельців) і шила сукню. Двох схожих суконь ніколи не було, і всі вони чудово сиділи. Її земний рай дуже скидався на той, що злякав її уві сні — ані дня без роботи. Проте вона померла, так і не добудувавши невеличкої цегляної хатки.

Водночас її дім завжди був відкритий для гостей. Тут побували люди з усього світу. Федір вів лік гостям-іноземцям і казав мені, що тільки з В’єтнаму їх не було і ще з якоїсь країни. Особливо запам’ятався Марії Сергій Параджанов, до якого вона ставилася надзвичайно тепло і бачила в ньому споріднену душу. Сама лише поява великого режисера у неї вдома підносила їй настрій.

Гостей тут приймали з богемною широтою, щоправда, на селянський лад — на веранді накривався стіл, з’являлася банка з чудово приготовленими солоними огірками, помідори, цибуля, хліб, сало, банки з рибними консервами і неодмінною козацькою сулією самогону з корком із кукурудзяного качана. Сулію подарував колись київський режисер Володя Савельєв. І починалася задушевна розмова...

— У ній була стихійна моральна фундаментальність, — домалював її портрет Юрій Рост. — Вона гостро відчувала свою українськість, проте коли хтось намагався це незграбно випнути, бентежилася. Вона була гуманістом і підкреслювала, що їй байдуже, якої віри людина (саме віри, а не національності), що правильніше в десять разів.

Для мене вона й сьогодні являє цілий світ: замкнутий свій і загальний — той, у якому ми всі живемо. В ній вражало те, що вона була неосвіченою сільською жінкою і водночас — фантастичним, найглибшим філософом сучасності, морально освіченою людиною. Вона пензлем виражала те, чого не могла висловити...

Мистецтвознавці вже звернули увагу на те, що представникам постмодернізму, актуального мистецтва нерідко вдається висловити глибинні деталі буття, які не вдаються письменникам і кінематографістам. Цьому навіть знайшли пояснення — саме художники сьогодні творять певну метамову, яка дозволить людям спілкуватися на геть іншому рівні.

Приблизно про те ж можна почути і від сучасних учених. Так, нейрофізіолог і найглибший український філософ професор Олег Кришталь уже років десять тому спробував привернути увагу колег до тієї обставини, що «сама особистість людська в нинішньому розумінні має зникнути. Це буде шлях до нової мови — метамови. Вона дедалі більше буде перетворюватися з мови слів на мову зображень, на комбінаторну мову. На цьому етапі наших фантазій містик сказав би, що ми намагаємося створити собі Бога. Але це не Бог. Це новий спосіб існування людства — розчинення особистості в собі подібних».

Прочитавши це філософське пророцтво, вдивіться ще раз у картини-прозріння Марії Примаченко, вчитайтеся в сюрреалістичні підписи під ними, видряпані нею на картоні. Схоже, що вона знала про метамову задовго до того, як про це почали говорити вчені...

Тібора Сильваші спогади про Марію підвели до думки про те, що таке сучасне мистецтво:

— Ми нині переживаємо перехідний період, чимось схожий на те, що переживало людство під час переходу від Середньовіччя до Відродження. Тоді у сакрального мистецтва характер взаємодії
з глядачем був зовсім іншим. Коли ж у новий час мистецтво здобуло автономію, його невдовзі затисли в ще більш щільні стіни. Сучасні торгові доми, галереї, музеї тримають мистецтво в чорній узді, не дають йому зітхнути на повні груди і зрозуміти своє істинне призначення. Мірилом якості мистецтва стали гроші. Маячня якась...

Життя обійшлося з Марією Примаченко жорстоко. Вона народилася інвалідом. Ходила через силу, спираючись на милиці. Повідомлення про смерть чоловіка отримала, коли син Федір ледь народився. Такі випробування могли зламати менш потужний характер. Але в зовсім ранні роки вона відкрила в собі художника, який потрібен людям. Почалося все з того, що вона розмалювала українську піч квітами і небаченими звірятами. Замовникам-односельцям її перша картина на печі дуже сподобалася. Вони нагодували художницю (час був голодний) і дали порося.

Перший гонорар відіграв незвичайну роль у її долі: вона раптом зрозуміла, що може не бути тягарем на шиї у батьків, а здатна заробити собі гроші і навіть підтримати сім’ю, яка статками похвалитися не могла.
Ця віра допомогла Марії Примаченко витримати все, що звалювалося на неї за доволі довге життя. Мені дуже дорогий заключний кадр у фільмі «Птахи гнізда Марії», який ми знімали колись у Болотному.
У ньому Федір, сидячи біля могили матері, розповідає про своє життя, і на моє запитання, чи щасливий він, спочатку упевнено відповідає, що щасливий.
Але раптом замислюється і починає ридма ридати, примовляючи «так, я щасливий, щасливий…»...