Птахи гнізда Марії. Про земний і небесний рай Марії Примаченко, актуальне мистецтво Тібора Сильваші і метамову Олега Кришталя - Культура - dt.ua

Птахи гнізда Марії. Про земний і небесний рай Марії Примаченко, актуальне мистецтво Тібора Сильваші і метамову Олега Кришталя

21 листопада, 2008, 14:05 Роздрукувати Випуск №44, 21 листопада-28 листопада

Виставка до сторіччя з дня народження Марії Примаченко була організована дуже нетрадиційно для таких заходів в Україні як перформанс...

Виставка до сторіччя з дня народження Марії Примаченко була організована дуже нетрадиційно для таких заходів в Україні як перформанс. У величезному залі галереї «Лавра» зібралася сила-силенна народу. Люди заповнили навіть вестибюль. Не менше охочих потрапити до залу юрбилося біля входу. От що значить організувати виставку представника українського мистецтва, яке рідко залучає багато народу, з урахуванням того, що ми живемо в XXI столітті, а не за часів трипільської культури. Респект організаторам!

Показовим є і те, що зібралася переважно молодь. Прийшли найвідоміші представники українського авангарду. Біля картин Примаченко телевізійники навперебій намагалися взяти інтерв’ю у Вадима Пінчука, Тібора Сильваші, Сергія Якутовича. Природно, нарозхват був Юрій Рост, який приїхав зі своїм великим кіно- і фотоархівом.

Юрій Рост Фото: Сергій П’ЯТЕРИКОВ
Юрій Рост Фото: Сергій П’ЯТЕРИКОВ
Творчість Юрія Роста — киянина, котрий зробив собі ім’я в Москві, заслуговує найтепліших слів. Він 30 років їздив у село Болотню, де жила Примаченко, у той час, коли Марія була ще мало знайома широкому колу шанувальників мистецтва. Він зробив нічим не примітне поліське село знаменитим. Його талановитий фотолітопис родини Примаченків багато в чому й відкрив світові геніальну селянську художницю.

…А навколо йшло самостійне життя: люди ходили по залу, щось обговорювали, розглядали картини. На вільну стінку проектувався фільм, заряджений нон-стоп, із життя Марії. На подіумі виступали запрошені. Грав оркестр. Неодмінна учасниця статусних тусовок Катя Осадча в епатажному капелюшку і з мікрофоном загадково всміхалася комусь у простір. Манекенниці низкою виходили на подіум, демонструючи вбрання, навіяні мотивами картин Примаченко. Із їхніх грудей на нас дивилися примаченківські звіролюди-чудовиська...

І все це відбувалося майже одночасно. Галас стояв надзвичайний, але, певне, інакше сьогодні важко уявити важливу подію. Молодь здатна розважатися і сприймати мистецтво лише за таких умов. Справді, у залі ніхто не нудьгував і не поспішав його покинути. Виставка вдалася. Вона ніяк не скидалася на традиційні шароварні заходи. Цікаво, чи сподобалася б така виставка самій Марії?..

Моменти виставки Фото: Сергій П’ЯТЕРИКОВ
Моменти виставки Фото: Сергій П’ЯТЕРИКОВ
Насмілюся припустити, що так. Марія була людиною з фантазією. Дуже чуйно сприй­мала нове, не любила брехні й вульгарного канону. Коли їй щось не подобалося, вона казала про це прямо, її важко було переконати.

Водночас вона була природженим і глибоким філософом із гарним почуттям гумору. У ній явно відчувалося бажання не йти в руслі традиції. Іноді це буквально спантеличувало. Коли вибухнув Чорнобиль, заграву реактора було добре видно вночі з пагорба неподалік хати Марії. Незабаром повз її рідну Болотню помчали машини, вантажівки, бронетранспортери. Тоді вона несподівано і сказала родині: «А ми звідси нікуди не поїдемо. Залишимося тут!» Далі, звернувшись до улюбленого сина Федора, тихо додала: «І скільки картин ми тут намалюємо!..»

Хтось із районних чиновників приніс їй інструкцію, як рятуватися від радіації: потрібно ретельно мити руки, надівати целофанові кульки на ноги, коли ходиш по траві, і робити ще безліч інших кумедних речей. Вона вислухала поради, взяла картон і почала малювати зелений луг із деревцями, на якому паслася корова. Ратиці були... загорнуті в целофан. Однак корівка, ніби нічого й не сталося, жувала траву. Підпис до картини Марія взяла з ін­струкції. Вона довела ситуацію до абсурду, відверто сміючись із протиріч нашого божевільного світу.

Олесь Санін і Василь Вовкун Фото: Сергій П’ЯТЕРИКОВ
Олесь Санін і Василь Вовкун Фото: Сергій П’ЯТЕРИКОВ
У цій родині взагалі цінували гумор. І подеколи кепкували дуже своєрідно. Так, Леонід Кучма, розчулений після сімейної виставки Примаченко (її син і онуки теж малювали), на початку 90-х подарував автомобіль «Запорожець-968».
Її син Федір — цінитель кінної тяги — роздав колеса й інші деталі машини односельцям, а кузов поставив на цеглини й використовував його... як ящик для кінської збруї. Гостям іноді пояснював, ніби між іншим: ця машина — подарунок від президента.

— Я буду писати текст у збірку до сторіччя Примаченко про її творчість, — розповів на виставці художник Тібор Сильваші. — У ньому я хочу проаналізувати головні моделі, з якими працювали художники в ХХ столітті. Адже в цей час домінувала авангардна традиція, у якій була виражена філософія прогресу — рух до комунізму як до раю на землі. І раптом паралельно цьому потужно виявила себе народна традиція у так званому примітивному мистецтві — Ніко Піросмані, Анрі Руссо, Марія Примаченко. Для цієї традиції характерним є те, що митець дивиться назад, звертається до раю як до чогось втраченого, що варто відродити...

— Її уявлення про рай було дуже конкретним і земним, — заперечив Юрій Рост. —
Я тридцять років їздив до неї і фактично вів із нею безперервний діалог усі ці роки. У цілому побував у неї, напевно, сто разів. І вона розповідала мені про своє уявлення про рай. Якось розповіла сон, в якому їй наснилося, що вона тиждень малювала, дуже втомилася, вирішила передихнути і полетіла на неділю до раю. Однак щойно вона там розташувалася, як прилетів бригадир із крилами і каже:

— Ти чого тут розсілася? Ану працюй!

Вона заперечила:

— Та сьогодні ж неділя.

— А в раю й у неділю працюють.

— У нас годиться два вихідні, — відповіла вона й полетіла назад у рідну Болотню...

Моду диктує Примаченко Фото: Сергій П’ЯТЕРИКОВ
Моду диктує Примаченко Фото: Сергій П’ЯТЕРИКОВ
Сон дивовижно точно передає її земне життя. Вона розуміла масштаб своєї особистості, своє місце в культурі і те, що суспільство явно недодає за її труди. Але зла на людей не тримала і якось дивно ставилася до грошей. Нізащо не хотіла брати гроші, пропоновані їй за картини. Я колись писав сценарій до фільму «Птахи гнізда Марії» (режисер — Андрій Рожен, оператор — Володимир Кукоренчук), і мене здивувало, що Федір категорично не хотів укладати договір на оплату за участь у фільмі. Я цю історію розповів Ю.Росту, і він підтвердив: Марія багато разів намагалася подарувати йому картини, а він хотів заплатити їй, проте художниця грошей не брала і дуже ображалася...

Працювали ж Ма­рія та її син усе жит­тя не покладаючи рук. Намагалися разом побудувати простору хату, «що була б, як у людей». Аби заробити на хату, вона малювала, вишивала, обшивала півсела. Коли у когось із односельців видавали дочку заміж, наречена бігла до Марії, щоб пошити сукню. Та без приміряння, на око, різала тканину (це особливо дивувало односельців) і шила сукню. Двох схожих суконь ніколи не було, і всі вони чудово сиділи. Її земний рай дуже скидався на той, що злякав її уві сні — ані дня без роботи. Проте вона померла, так і не добудувавши невеличкої цегляної хатки.

Водночас її дім завжди був відкритий для гостей. Тут побували люди з усього світу. Федір вів лік гостям-іноземцям і казав мені, що тільки з В’єтнаму їх не було і ще з якоїсь країни. Особливо запам’ятався Марії Сергій Параджанов, до якого вона ставилася надзвичайно тепло і бачила в ньому споріднену душу. Сама лише поява великого режисера у неї вдома підносила їй настрій.

Гостей тут приймали з богемною широтою, щоправда, на селянський лад — на веранді накривався стіл, з’являлася банка з чудово приготовленими солоними огірками, помідори, цибуля, хліб, сало, банки з рибними консервами і неодмінною козацькою сулією самогону з корком із кукурудзяного качана. Сулію подарував колись київський режисер Володя Савельєв. І починалася задушевна розмова...

— У ній була стихійна моральна фундаментальність, — домалював її портрет Юрій Рост. — Вона гостро відчувала свою українськість, проте коли хтось намагався це незграбно випнути, бентежилася. Вона була гуманістом і підкреслювала, що їй байдуже, якої віри людина (саме віри, а не національності), що правильніше в десять разів.

Для мене вона й сьогодні являє цілий світ: замкнутий свій і загальний — той, у якому ми всі живемо. В ній вражало те, що вона була неосвіченою сільською жінкою і водночас — фантастичним, найглибшим філософом сучасності, морально освіченою людиною. Вона пензлем виражала те, чого не могла висловити...

Мистецтвознавці вже звернули увагу на те, що представникам постмодернізму, актуального мистецтва нерідко вдається висловити глибинні деталі буття, які не вдаються письменникам і кінематографістам. Цьому навіть знайшли пояснення — саме художники сьогодні творять певну метамову, яка дозволить людям спілкуватися на геть іншому рівні.

Приблизно про те ж можна почути і від сучасних учених. Так, нейрофізіолог і найглибший український філософ професор Олег Кришталь уже років десять тому спробував привернути увагу колег до тієї обставини, що «сама особистість людська в нинішньому розумінні має зникнути. Це буде шлях до нової мови — метамови. Вона дедалі більше буде перетворюватися з мови слів на мову зображень, на комбінаторну мову. На цьому етапі наших фантазій містик сказав би, що ми намагаємося створити собі Бога. Але це не Бог. Це новий спосіб існування людства — розчинення особистості в собі подібних».

Прочитавши це філософське пророцтво, вдивіться ще раз у картини-прозріння Марії Примаченко, вчитайтеся в сюрреалістичні підписи під ними, видряпані нею на картоні. Схоже, що вона знала про метамову задовго до того, як про це почали говорити вчені...

Тібора Сильваші спогади про Марію підвели до думки про те, що таке сучасне мистецтво:

— Ми нині переживаємо перехідний період, чимось схожий на те, що переживало людство під час переходу від Середньовіччя до Відродження. Тоді у сакрального мистецтва характер взаємодії
з глядачем був зовсім іншим. Коли ж у новий час мистецтво здобуло автономію, його невдовзі затисли в ще більш щільні стіни. Сучасні торгові доми, галереї, музеї тримають мистецтво в чорній узді, не дають йому зітхнути на повні груди і зрозуміти своє істинне призначення. Мірилом якості мистецтва стали гроші. Маячня якась...

Життя обійшлося з Марією Примаченко жорстоко. Вона народилася інвалідом. Ходила через силу, спираючись на милиці. Повідомлення про смерть чоловіка отримала, коли син Федір ледь народився. Такі випробування могли зламати менш потужний характер. Але в зовсім ранні роки вона відкрила в собі художника, який потрібен людям. Почалося все з того, що вона розмалювала українську піч квітами і небаченими звірятами. Замовникам-односельцям її перша картина на печі дуже сподобалася. Вони нагодували художницю (час був голодний) і дали порося.

Перший гонорар відіграв незвичайну роль у її долі: вона раптом зрозуміла, що може не бути тягарем на шиї у батьків, а здатна заробити собі гроші і навіть підтримати сім’ю, яка статками похвалитися не могла.
Ця віра допомогла Марії Примаченко витримати все, що звалювалося на неї за доволі довге життя. Мені дуже дорогий заключний кадр у фільмі «Птахи гнізда Марії», який ми знімали колись у Болотному.
У ньому Федір, сидячи біля могили матері, розповідає про своє життя, і на моє запитання, чи щасливий він, спочатку упевнено відповідає, що щасливий.
Але раптом замислюється і починає ридма ридати, примовляючи «так, я щасливий, щасливий…»...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №10, 16 березня-22 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво