Птахи над Венецією - Культура - dt.ua

Птахи над Венецією

12 вересня, 2014, 17:11 Роздрукувати Випуск №32, 12 вересня-19 вересня

Польоти Іньярріту і Кончаловського

Венеціанський міжнародний фестиваль, порівняно з Каннським, розміщується ніби сходинкою нижче в ієрархії світових кінематографічних цінностей. Але й це ще питання! Програма недавнього Венеціанського фесту як ніколи виявилася насиченою та цікавою. 

71-й Венеціанський на відкритті випустив одного птаха — фільм Алехандро Гонсалеса Іньярріту "Бердмен. Несподівана доблесть помилки". А до старту й "Золотого лева" прийшов з іншого боку — шведською картиною "Голуб сидів на гілці, розмірковуючи про життя". Це було компромісне рішення журі на чолі з кінокомпозитором Олександром Депла — "віддати належне гуманістичним принципам та поетичним граням кіно" (цитата з церемонії закриття). Таким чином, найкращим фільмом у Венеції виявилася естетська візіонерська скринька від Роя Андерссона, досить схожа на попередні його прославлені роботи ("Пісні з другого поверху" і "Ти, хто живе"). 

Власне, "Голуб" — завершальна частина трилогії, що повідомлено в початковому титрі, "про те, як бути людиною". Але ж бути нею — ще й змінюватися. 

У цьому сенсі "Бердмен" — набагато більше потрясіння, ніж знайома манера Андерссона жартувати з серйозним обличчям. 

Обидва фільми ріднять щедро перемішані гумор і смуток. Обидва — про спробу розпростерти крила. Тим більше прикро, що журі не помітило пташиного перегуку й залишило без уваги та призів "Бердмена". А глядацький успіх цьому фільму, без жодних застережень, забезпечений. 

Насамперед — за несподівано явлену доблесть таланту: Іньярріту виявився чудовим комедіографом і зачарував серце фестивальної критики. Широкоформатний гумор у діапазоні від ексцентрики до меланхолії — лише дещиця достоїнств цього нового фільму, але й одна з головних передумов до ломки стереотипу. Якщо ви знали Іньярріту автором "Вавилона" або "Б'ютифул", на велике щастя, у нас з'явився інший режисер! "Бердмен" (у тому числі) — і про цю ломку. 

Історія актора-супергероя, який намагається на виході в тираж востаннє злетіти до слави вже не з Голлівудських пагорбів, а з Бродвейської сцени (хай і в камерній п'єсі), бере солістом такого самого заручника кіномаски — знаменитого виконавця Бетмена Майкла Кіттона. Без нього навряд чи була б настільки переконливою ця нескінченна рефлексія в "Бердмені": "Я актор чи суперзірка?", — і що, зрештою, дорожче? Свідомість героя Кіттона двоїться й троїться, дія стрибає з реальності в сон чудовиськ (час від часу на сповідь його закликає величезний птах), а камера оператора Еммануеля Любецьки то метається в темних театральних коридорах, згущуючи клаустрофобію, то виривається у простір Нью-Йорка — недосяжного з дахів хмарочосів і нестерпного у вечірньому натовпі на Таймс-Сквер (особливо якщо ви супергерой і... в трусах). Це несподіваний, але досконалий претендент на місце в кіноісторії 2014-го!

Ще один, не менш значимий для фестивалю досвід, — конкурсний фільм Абеля Феррари "Пазоліні", теж лишився без нагород. Якщо "по верхах", то є прекрасний фізичний портрет Пазоліні у виконанні Вільяма Дефо, чудові великі плани, зрештою — цитати від самого режисера, точніше — з його останніх інтерв'ю під час болісного монтажу "Сало, або 120 днів Содому", оформлені сценаристом Мауріціо Брауччі (співавтором Матео Гарроне) практично в монологи на авансцені. Пазоліні в будинку з матір'ю, з подругою Лаурою Бетті (навіть не зразу зрозумієш, що саме її грає Марія де Медейруш), у ресторані і, нарешті, на тому фатальному пустирі в Остії, де сталася страшна й досі нерозгадана смерть. Все це "зшито" печворком з якоюсь фантазією про двох мандрівників, одного з яких грає пристарілий Нінетто Даволі (один із улюбленців Пазоліні), а іншого — молодий актор, який грає Нінетто Даволі. Обидва бредуть у рай, славлячи дорогою Месію. Яким би "темним" (у буквальному сенсі більше, ніж у переносному, — сутінки життя в сутінкових кадрах) не був фільм Феррари, на звичайний байопик він не схожий. Що вже тішить. 

Несподівана радість приключилася і з фільмом Андрона Кончаловського "Білі ночі листоноші Олексія Тряпіцина", який продемонстрував таку професійну бадьорість автора, що зовсім не дикими здавалися оплески й вигуки "Віват, Кончаловський!" у фестивальному залі. Кончаловський повертається до методу зйомки зразка середини 60-х (!), коли він же знімав "Історію Асі Клячіної". Режисер створює ще одну "сюрреалістичну казку в хронікальній манері". Тільки тепер його герой — не кульгава Клячіна, а відірваний "лапоть" — листоноша Тряпіцин. Не акторка, розчинена в сільському житті, а взятий від землі персонаж, наділений акторськими повноваженнями. Архангельський мужик, який розвозить пенсії та поодинокі листи, стає об'єктом гри Кончаловського з реальністю. 

Здавалося б, двічі в одну й ту саму річку не ввійти, але "Білі ночі" — картина, зроблена від душі і для неї ж, отримала "Срібного лева", що присуджується за режисуру. Адекватнішу нагороду для кінематографіста, який зробив із документальної реальності художню досконалість, на фестивалі, названому Венеціанською виставкою кіномистецтва, уявити важко. 

І остаточно оформляє тріумф Кончаловського факт першого міжнародного визнання тут-таки, у Венеції, 48 років тому, з його дебютом "Перший учитель". 

Фільм Кончаловського закінчується цитатою з шекспірівської "Бурі". Модернізована версія "Цимбеліна" від автора цікавого для свого часу "Гамлета" у Нью-Йорку 90-х і більш класична екранізація Джеймсом Франко Фолкнера "Шум і лють" (як відомо, назва роману — парафраз цитати з "Макбета") — дві амбіційні невдачі, явлені фестивалем. Немає місця висловлюватися про них, але при нагоді — не марнуйте час на цю кон'юнктуру. А ось що й варте уваги, то це повні версії двох частин чудової "Німфоманки", показані у Венеції з усіма вирізаними епізодами. Без головної вирізаної у прокаті сцени — аборту, що його самотужки робить героїня Шарлотти Гінзбур підручними засобами, — Трієр не був би самим собою. Це справді нестерпно дивитися. Але тут не жах заради жаху, а ще одне коло пекла під назвою плоть. І якщо не ми з нею, то сама природа рано чи пізно дає раду. І все-таки найкращий, на мій погляд, фільм Венеції-2014 — позаконкурсна документалка Ульріха Зайдля "У підвалі". Фільм про те, "де" проводять своє дозвілля добропорядні австрійці, що становить якщо не серце домівки, то природне середовище для її мешканця. Напівпідвальний поверх, де зосереджено все найінтимніше — від трофеїв сафарі до портрета Гітлера, подарованого на весілля, від червоного садо-мазо будуару, який використовується за призначенням, до клітки з пітоном, що заковтує у пролозі чергову жертву. Панорама таких собі кунсткамер у центрі благопристойної Європи — найбільш незвичайний документальний екскурс, який шокує своєю буденністю не менше, ніж Ларс фон Трієр мертвим плодом. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1282, 15 лютого-21 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво