Протиотрута від страху - Культура - dt.ua

Протиотрута від страху

11 лютого, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 11 лютого-18 лютого

Кажуть, щоб отримати кваліфікацію критика в Паризькій консерваторії, претендент має написати дві діаметрально протилежні рецензії на один і той самий концерт...

Кажуть, щоб отримати кваліфікацію критика в Паризькій консерваторії, претендент має написати дві діаметрально протилежні рецензії на один і той самий концерт. Причому обидві мають бути об’єктивними й аргументованими; в обох не допускаються підтасовування, пересмикування й натяжки. Кожна з рецензій, безумовно, однобока. Але разом вони, як дволикий Янус, дають об’ємне уявлення про аналізований об’єкт. А критик успішно лавірує між Сциллою догідливої апологетики та Харибдою цинічного скепсису й особистого неприйняття. Більше того — виступає не так виразником суб’єктивних позицій і смаків (своїх чи тієї соціальної групи, представником якої кожен, хто пише, свідомо чи мимоволі є), як голосом часу, що бачить у тексті недоступне наступним поколінням. Спробуємо підійти з таких позицій до психологічного трилера «Иллюзия страха» Олександра Турчинова.

Отже, «негативне». Тут можливі дві градації: суто негативне й радше негативне.

Суто негативною стороною «Иллюзии страха», на моє глибоке переконання, є вкрай слабка редакторська робота. Я не кажу про граматичні помилки; йдеться про культивоване в «Иллюзии страха» просторіччя, замішане на підсвідомих українізмах. Причому це аж ніяк не стилістична гра: автор пише як мислить — а мислить, перебуваючи у специфічному мовному середовищі. Більше того, редактори видавництва «Криниця» перебувають у тому ж самому середовищі і з літературною російською у них, вочевидь, великі проблеми. Звідси — «криминально-процессуальный кодекс» замість «уголовно-процессуального»; звідси — цитування Біблії «за изданием» замість «по изданию»; звідси — біографічні довідки «про автора и про художника» замість «об авторе» і «о художнике». Можливо, ці деталі не заслуговували б спеціального згадування — але ж ідеться про художню літературу, причому позиціювання книжки аж ніяк не передбачає віднесення її до третьорозрядного «чтива», де такі речі можна вибачити. «Иллюзия страха» (зокрема внаслідок культурних діалогів, провокованих текстом) мислиться як література моральної позиції і як така має бути бездоганною в мовному плані. Крім того, йдеться про безумовно талановиту людину, якій саме редакційні працівники мусили б допомогти уникнути таких ляпів.

Радше, негативною видається жанрова сміливість О.Турчинова, який визначив своє дітище як «психологічний трилер». Кілька розлогих діалогів і сцен-замальовок, обрамлених прологом та епілогом гостросюжетного детектива, на трилер, безумовно, тягнуть. Але «психологічний»? Тут автор знову-таки вступає в діалог із традиціями психологічної російської літератури. Контекст (позбутися якого складно) по-особливому висвітлює проповідницький тонус монологів та діалогів «Иллюзии страха», які виглядають, радше, як промови й розмірковування про психологічні проблеми, ніж як психологічно мотивовані висловлювання. Одне з явних підтверджень — проповідницький тон, який вчувається в мові героїв книги і виходить на перший план у п’яти авторських монологах («Сатана», «Страх», «Страшный суд», «Творец и Его творение», «Любовь»).

На цьому критичні інвективи на адресу О.Турчинова вичерпано. На черзі — констатація сильних сторін «Иллюзии страха». Це оригінальна композиція книжки і чіткість моральної позиції автора.

Практично перед нами три тексти — авторський, Біблія та візуальний художній ряд (як ілюстрації використано фрагменти робіт Ієроніма Босха). Триголосся, один із голосів у якому належить О.Турчинову, спочатку може збентежити: до чого ці паралелі? Наскільки самостійний і цінний власне авторський текст? Щоб відповісти на це запитання, придивимося до сюжетної канви «Иллюзии страха». Вона, на перший погляд, ординарна і базується на вітчизняних реаліях, будемо сподіватися, недавнього минулого. Успішний бізнесмен середньої руки потрапляє в м’ясорубку силових структур. Його безпідставно заарештовують, утримують у КПУ, шантажують, з нього знущаються фізично й психологічно, вимагаючи «поділитися», змушуючи підписати незаповнені бланки протоколів, чисті нотаріальні доручення тощо. Спроби знайти замовника «наїзду» безуспішні: у прокуратурі ніяких даних про арешт Олександра Івановича Короба немає. Цей досить банальний сюжет потягнув би на цілком успішний покет-бук, якби фабула не модулювала з реально-матеріалістичної в ірреально-психологічну сферу. Після арешту головний герой помічає за собою дивні речі: деякі співрозмовники виявляються фантомами. Співкамерник-психіатр, посланець рекетирів, друг дитинства — все це не реальні люди, а породження збудженої уяви О.Короба. В остаточному підсумку дематеріалізується і сам герой — м’ячик, кинутий дитиною, пролітає крізь тіло Короба, викликаючи крик розпачу: «Боже, кто я? Галлюцинация умирающего человека? Иллюзия иллюзии? Боже, я реален или нет?..» Віртуозне «переінтонування» прологу/епілогу змінює місцями ілюзію та реальність, сферу можливого та сферу дійсного, уявлюване і здійснюване. Фантомність матеріального, примарність очевидних для банального здорового глузду речей виводить автора на наступне коло розмірковувань — про ілюзію страху. Страх так само ілюзорний і фантомний, як і все інше. Він — не більше ніж плід нашої уяви. І як такий може матеріалізуватися чи дематеріалізуватися — залежно від стану духу конкретної людини.

Резонатором саме цих думок, інтенцій, прагнень і бажань є вставні глави — фрагменти Святого Письма. Вони вступають у діалог із авторським текстом і нагадують, що спочатку було Слово, і це Слово вже сказане. Ми ж можемо лише коментувати його. Візуальний ряд книжки посилює створюваний значеннєвий резонанс. Кошмарні видіння Ієроніма Босха, що посилюють алюзійний ряд «Иллюзии страха», видаються не так ілюстраціями конкретних сюжетних положень психологічного трилера, як метафорами-знаками станів жаху, безвиході та приреченості.

Однак векторність сюжету виявляється не лише в розчиненні матеріального тіла головного героя. Повертаючись «на круги своя», до початку зовнішньої колізії (аеропорт, арешт), він уже не той, що був спочатку: за його плечима духовний досвід усвідомлення ілюзорності світу матеріального і пройдений шлях, відзначений авторськими рефлексіями-проповідями (від Сатани — до Любові). Любов врятує світ (чи то реальний матеріальний світ, чи віртуальний світ нашої уяви), вона — протиотрута від страху, який катує душу; саме до такого висновку підводить читача О.Турчинов. Банально? Як і все в цьому світі. Але — морально. І це надзвичайно важливо, особливо в проекції на особистість автора.

Олександр Турчинов — персона широко відома, що постає перед нами в різних вимірах-проекціях: як політик, донедавна помітний своєю діяльністю в Блоці Юлії Тимошенко, народний депутат, нині — глава СБУ; як доктор наук, один із перших на території колишнього СРСР дослідник тіньової економіки; як яскравий публіцист, який розмірковує про проблеми морального вибору, вищого призначення людини, Правди та Брехні. Тепер же він занурився у сферу художньої літератури (ще один спосіб самореалізації талановитої людини? Інтелектуальні вправи на дозвіллі? Бажання довести чи навпаки — сказати, донести?)

Найменше хотілося б створити ілюзію появи нового шедевра вітчизняної літератури. Сказано Слово — наскільки воно щире? Як воно відгукнеться? І чи буде друге? Час покаже...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво