Простота по-британському - Культура - dt.ua

Простота по-британському

16 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №49, 16 грудня-23 грудня

Розширюється британська експансія в Україні: черговий фестиваль «Нове британське кіно» нинішнього року розтягнувся фактично на місяць і охопив шість міст країни...

Розширюється британська експансія в Україні: черговий фестиваль «Нове британське кіно» нинішнього року розтягнувся фактично на місяць і охопив шість міст країни. Так нам і треба. Така собі масова ін’єкція виснаженому українському кіноорганізму специфічно європейського стилю і способу екранного мислення.

Прямо скажемо, щось як кінська доза антитіл — рішуча протилежність тому, що ми маємо у своєму кіно: їхня педантична достовірність дії vs нашої надто розв’язної театральщини, їхній акторський реалізм vs місцевої школи «представленства» (окрім надзвичайного Ступки) і т.д. Чи для нашого коня паша? Хтозна.

Тим часом зал столичного кінотеатру «Україна» (чудо з чудес!) регулярно був повний, реагував зацікавлено, а іноді навіть намагався аплодувати під завісу. Успіх ТБ-промоушен? Мода на «Европу»? Взагалі, у процесі європеїзації вітчизняних мас, очевидно, крига скресла: рідко музон мобілки долинав до вуха під час перегляду, а одного разу охорона виштовхала з залу якогось піратського відеооператора з професійною камерою, котрий намагався, напевно, стирити привізну новинку. Теж своєрідний знак якості — поганого не крадуть. Та й те сказати, дуже якісна партія кінотовару нині імпортована з Альбіону. Тут і лауреат Венеції-2004, і володар «Сезара» за найкращий європейський фільм 2003 р., і просто добротні штучки, котрі стосуються глобально наболілих тем або, щонайменше, лоскочуть нерви. Ось і звернемося до контенту нового британського кіно, яким воно добралося до нас.

Мусульманські іммігранти, очевидно, не на жарт «дістали» Старий Світ, що й відобразив екран. Щойно Європейська кіноакадемія оголосила свого абсолютного переможця за нинішній рік — фільм «Приховане» австрійця Міхаеля Ханеке, який і справді з рідкісною вражаючою силою тлумачить невловиму загрозу від цивілізації прибульців, що в дедалі більшій пропорції розчиняється у повсякденності, але так і не стає її органічною частиною. Ні прийняти, ні позбутися, ні жити з цим немислимо. Есхатологічний жах! Ось і в новій британській обоймі дві з семи привезених стрічок — «Любов+ненависть» Домініка Сейваджа і «Поцілуємося востаннє» Кена Лоуча — саме про те. Жаль тільки, що в обох випадках автори скористалися випробуваними ромеоджульєттівськими лекалами, які змайстрував ще дідусь Вільям. Тут або білява місцева дівчина згорає від пристрасті до смаглявого партнера, або навпаки. А поза пестощами і освідченнями коханців ми бачимо ксенофобські пароксизми, відповідно, католицьких та ісламських родичів молодят. Ні дати ні взяти — Монтеккі і Капулетті. Або навпаки. Не має значення, оскільки ситуації ніби складені із запчастин і щоразу можуть бути перекомпоновані. Головне — аби фінал залишав якусь «гуманістичну» перспективу, що, власне, й демонструють обидва фільми. Загалом, простота, що гірше, ніж коли б украв, — хоча й не без того. Проте — чиє б гарчало! — українському цінителю кінематографічних фактур навіть тут слід віддати належне англійській школі екранної достовірності. Органіка поведінки молодих акторів і хроніки побуту стабільно такі, що вітчизняні антиподи того кола панів Лаленкова і Засєєва можуть і далі спати спокійно.

Тим часом ще один фільм із показаних акцентує соціокультурні і расові мотиви, хоча й не в таких попсово-лобових зіткненнях, як прокоментовані вище. «Крутий хлопець» Сола Дібба (Bullet Boy я б переклав як «Хлопчик-куля», або «Кульовий хлопець») — це свого роду спрощена «Калина червона». Отож, уявіть, що Василь Шукшин — негр, живе в Сполученому Королівстві й розповідає нам таку історію з життя чорношкірих низів британського суспільства. Прийшов одного разу хлопець із зони додому й вирішив «зав’язати» і жити тихо, ось тільки місцеві бандюги не дають спокійно відійти від справ. Знову в руках героя «ствол», і — що най — він потрапляє в руки нетямущого тінейджера, брата героя. Далі події розвиваються за старим фільмом Хотиненка «Макаров» або за новою роботою Вінтерберга «Дорога Венді»: зброя сама собою прагне застосування і знаходить його. Але фінал знову відсилає до «Калини» — колишній кримінальник, підстрелений колишніми «корешами», агонізує, і в його гаснучому погляді можна прочитати: «Люди, я любив вас! Але іноді помилявся...»

Абсолютно змінює «платівку» й відсилає до зовсім інших традицій фільм «Торкаючись безодні» Кевіна Макдональда. Це документально-ігрова реконструкція реальної альпіністської історії 1985 року. Два англійці штурмують рекордну вершину в перуанських Андах. Один герой зламав ногу, а другий виявився негероєм і залишив друга в горах. (А Висоцький про що співав?!) Проте ціною неймовірних мук та зусиль покинутий доповз-таки до людей. Така ось повість про справжнього британця. Фільм знятий у найкращих традиціях кіномандрівок телеканалу Бі-бі-сі і підкоряє вже самою візуальною величчю показаних гірських стихій. Щоправда, і персонажів у кадрі, і деяких глядачів так і муляє весь час думка: «А чи варті отакі самодостатні ігри підкорювачів гірських вершин тих поминальних свічок, якими все може й закінчитися?». Загалом, краще дивитися кіно. Наприклад — це.

Зате інші три картини нинішнього британського кінофестивалю відправляють нас туди, де найцікавіше, — у світ психологічних хитросплетінь, неоднозначних людських стосунків і хитких ціннісних шкал, по які ні на дно суспільства, ні в гори ходити не треба. Це — у нас самих. Однак якщо «Леді в лаванді» Чарльза Денса — витончений, але не надто вибагливий пасьянс любовних притягань-відштовхувань у камерному середовищі на пленері а-ля Микита Михалков, то «Вічна любов» Роджера Мічелла більш закручена. Він і вона люблять одне одного, але в їхнє життя вривається «воно». Тобто ще один чоловік, котрий любить зовсім не її, а його. Трикутник по-британському не обійшовся, правда, без ножівщини, але чудово розіграний акторами, прикрашений мереживом із супутніх тем (муки сумління, природа шлюбу, свобода і зобов’язання в коханні тощо) і супроводжується чудовими діалогами. Відчувається, напевно, якість першоджерела — популярного роману «Пікнік на руїнах розуму» Яна Мак’юена.

Втім, справжньою перлиною програми стала вже відома «Віра Дрейк» Майка Лі — фільм, що його зневажливо не допустив навіть до конкурсу Кан-2004, зате потім увінчала вищими лаврами Венеція. Це історія простої медсестри і матері родини, яка, здавалося б, сіє навколо саме добро (зокрема й у формі безплатних підпільних абортів), але в результаті ледь не відправляє на той світ одну зі своїх пацієнток, руйнує скромне щастя своєї сім’ї й нівечить власну долю. Деякі київські критики вже встигли прославити фільм як однозначний «гімн» доброті і людяності. Мені ж хотілося б зауважити, що тут, швидше, цінною є неоднозначність, амбівалентність послання. Доброта — справді найвища цінність. Простодушність (м’яко кажучи) насправді буває небезпечною. А як ставитися до поєднання того й іншого в одній людині? Цим і полонить особисто мене образ бідної Віри, воістину геніально виліплений невідомою колись у кіноколах акторкою Імельдою Стонтон.

Отож чим саме примітне «нове британське кіно»? По-моєму, виразним відходом від колишньої настанови на снобістський інтелектуалізм та вибагливість форм, що було характерне для кращих часів Кена Рассела і Пітера Грінуея. Тепер основні герої — прості люди з низів. Головні теми соціально злободенні, а центральна ідея — щонайпростіша, неодмінно «гуманістична» й переважно дидактична. І все це — у формах самого життя. Ось і думається мені ненароком: а чи не обіцяє восторжествувати у британській версії той самий «соцреалізм», який цвів-цвів та й упав у радянському варіанті?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво