ПРОСТІР МІЖ СЛОВАМИ

У проекті циклу поетичних вечорів «Люблю любити любов», які проводить Національна спілка театральних діячів України, у київському Будинку актора показано спектакль Львівського театру
ім. Леся Курбаса «Марко проклятий, або Східна легенда» — драматична симфонія за поезіями Василя Стуса (реж. В.Кучинський).

Величезне полотно з абстракцією геометричних фігур, зображенням уривків текстів і правильним колом посередині позначило місце дії спектаклю — це була сцена, відособлений світ. Окреслений простір, що впустив акторів і потім не дозволив вийти за свої межі, із самого початку наштовхував на асоціації з певними рамками заборон, що існували, будемо сподіватися, у минулому. Повітря було напоєно передчуттям справжнього мистецтва. Коло в центрі полотна, причаровуючи увагу, нагадувало місце приземлення для парашутистів. «Пірнути в долю»... Театр майстерно точно «приземлився» у заданий квадрат творчого пошуку й «пірнув» у долю Василя Стуса. Спектакль не має чіткого сюжету: це тиха, але пристрасна сповідь, у якій просто фізично відчуваються гіркі, проникливі та щасливі рядки поезії.

Четверо акторів (Наталія Половинка, Володимир Кучинський, Олег Стефанов, Андрій Водичев) — як своєрідні іпостасі душі поета, бентежні пілігрими його спраглої до справедливості натури. Вони розповідають історію життя Стуса не тільки його віршами, а також своїм ставленням до них. Трепетне мереживо спектаклю пульсує, лунають не лише слова, оживає простір між ними, виникає аура надзвичайного чуття сьогохвилинного народження мистецтва. Кожен порух акторів, нечисленні атрибути спектаклю символичні й асоціативні. Полум’я свічки, що тремтить за гратами саморобного ліхтаря, пластичний етюд — і під створений ритмічний шум поїзда в уяві постає убога теплушка потяга, що мчить сибірськими просторами. А пісенно-музична тканина спектаклю... Мелодії «рідної чужини» сплітаються наче з повітря, точаться з самого серця, у «якому діра», трагічно ллється незупинна пісня долі. Унікальна поліфонія звучання акторських голосів загалом відмінна риса театру ім. Леся Курбаса. Тут це доречно подвійно. Тихий, інтимний, щемливо-правдивий акапельний спів не ілюструє вірші, він зливається з ними в єдину плоть. Мудрі народні слова пісень, перевірені десятиліттями, підтверджують болісні, трагічні роздуми поета. Їхній загальний надрив хвилює, змушує впокоритися неминучому, і хоч не придумали чогось замість сонця, а все ж таки непоясненний філософський спокій мудрості обіцяє надію.

У своїх роздумах про природу творчості В.Стус писав: «Що таке поет у чистому вигляді? Людина, що виривається з обмежень звичності: поневажає приявним і прагне утраченого й досягненого» (1987р.). Театр ім. Леся Курбаса спектаклем «Марко Проклятий, або Східна легенда» зумів через долю конкретного письменника вийти на художні узагальнення. Розповідь про В.Стуса вилилася в поетичний гімн власне природі творчості, суть якого завжди бунтарська. Пласти мистецтва безмірні, і те, що поезія В.Стуса надихає на народження нового, іншого мистецтва, доводить, що його «гонка чекання» у всесвіті триває.