Прокатний тупик - Культура - dt.ua

Прокатний тупик

28 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №42, 28 жовтня-4 листопада

На шпальтах «ДТ» останнім часом неодноразово йшла мова про метаморфози вітчизняного кінопрокату,...

На шпальтах «ДТ» останнім часом неодноразово йшла мова про метаморфози вітчизняного кінопрокату, про «наступальні» тенденції нового російського кіно на наших екранах… Шалений прокатний успіх «Дев’ятої роти» (створеної з участю продюсерів «1+1») став приводом для роздумів на тему: коли ж нарешті і українські фільми займуть чільне місце на екранах вітчизняних кінотеатрів?

Кінотеатри, відеоринок, телебачення у нас багато років віддані іноземному кіновиробнику. Українського фільму там немає. І хоч би як ви доводили, що фільми в Україні, хоч і нечисленні, все ж виходять, ніхто не вірить, оскільки глядачі їх не бачать.

В Україні проблема кінопрокату стала не тільки проблемою культури, а й показником державної спроможності навести лад у своєму домі, показником сили (чи безсилля) держави. Всі громадяни, в тому числі владні структури, неозброєним оком бачать, що кіно, яке безроздільно панує на наших екранах, чуже нам не тільки територіально, а й тим, що призводить до деградації людини. Те, що воно приносить, а це насамперед агресивність і жорстокість, — заходить у суперечність із базовими цінностями, й насамперед цінностями духовними. Не примножує воно патріотів своєї країни, не сприяє єдності й порозумінню, не засвітяться від нього добротою очі маленьких глядачів. У нас є багато чудових міністерств — сім’ї та молоді, охорони здоров’я, освіти, культури, але проблемою морального здоров’я дитини не переймається жодне з цих міністерств. Та навіть якщо підходити до кінематографа з позицій економіки, то й тут держава мала б підтримати свого кіновиробника, а підтримавши, вкласти бодай якісь кошти у розгортання державної кіномережі, аби українські фільми потрапляли до глядача і тим самим реанімувала б колись прибуткову галузь.

Після війни було укладено кабальну для французької кінематографії Угоду Блюма-Бірнса, згідно з якою частка голівудських стрічок у Франції збільшувалась удвічі, порівняно з довоєнною (більше половини зборів у ці роки припадало на американські фільми). Скрутне становище французької кінематографії викликало протести у глядачів. Було організовано Комітет захисту французького кіно, під тиском якого уряд у 1948 році прийняв «Закон про допомогу», що трохи поліпшив становище кіновиробництва (якщо 1947 року створено 75 фільмів, то 1948-го — 100). Послідовно захищала своє кіно Великобританія.

А чому українці — від рядових громадян до найвищих чиновників уряду — не захищають власний кінематограф?

Після помаранчевої революції з’явилась упевненість: Україна відродилася як країна сучасної демократії, тож має відродитися і її національна культура, в тому числі й кіно, яке акумулює в собі реальне життя країни, передає внутрішній стан людини і яке здатне, зрештою, явити духовний потенціал суспільства та впливати на культурну атмосферу в цілому. Кіно з найбільшою повнотою могло б розповісти світові про Україну. Адже розповідало у 20-х і в 60-х, правда, режим щоразу холоднокровно нищив творчий потенціал, знецінював здобутки. Відгомоном тієї влади, останньою розправою над українським кіно став указ 1992 року щойно призначеного прем’єра України Л.Кучми про ліквідацію «Укрдержкінофонду». Після цього кінематограф як галузь економіки та культури фактично перестав існувати для влади, українські фільми остаточно зникли з екранів. Держава, перевівши кіно на мінімальне фінансування, не створила правових механізмів його підтримки, тобто іноземний товар правив бал, а податки з його реалізації не спрямовувались на користь вітчизняного кіно. На провідній кіностудії України повним ходом розгорнулося виробництво російських телесеріалів. Кінематограф, як і багато чого в економіці України, став придатком до російського виробництва, поглинувши кращих наших фахівців.

Це становище в будь-який момент можна легко виправити, за прикладом тих-таки французів. Для цього треба ухвалити давно підготовлений закон «Про збір на розвиток українського кіно». Про те, що ситуація в нашому кіно може швидко нормалізуватися, свідчить короткий період 2000 року, коли держава виконала і профінансувала повністю кіно згідно з державним бюджетом. З’явилися фільми «Нескорений», «Молитва за гетьмана Мазепу», «Мамай», «Богдан Зиновій Хмельницький», «Другорядні люди»… З’явилися й міжнародні нагороди.

Щоправда, це ніяк не позначилося на політиці прокатників. Члени Американської кіноакадемії проявили значно більше прихильності до нашого фільму «Мамай», аніж українські прокатники, які не пустили його на великий екран. В Україні на рік 180—200 іноземних фільмів одержують прокатні посвідчення, і, щоб цей товар продати, створено не тільки мережу приватних кінозалів, а й мережу реклами на телебаченні, в метро, у глянцевих журналах. Звичайно, як бізнесові структури вони сплачують податки, і держава мусила б розпоряджатися ними розумно та з вигодою для власної культури, в інтересах своїх громадян. Але державної волі на це не виявилось ні у Верховної Ради, ні в представників «помаранчевого» уряду.

Сьогодні уряд змінився, але знову чуємо: інтереси бізнесу понад усе. Отже, і власники кіномережі, і власники телеканалів зберігають статус-кво, а державна ідеологія, національна культура остаточно зникають зі сфери інтересів влади.

Ще кілька слів про презентаційну місію кіно. Колись британець-документаліст Джон Грірсон слушно сказав: американці кожен кінотеатр за кордоном зробили своїм консульством. Українські кінематографісти, як бачимо, не знайшли притулку у своїй державі, у своїх кінотеатрах. То, може, за кордоном ми щось показуємо? Ще до нинішнього року, хоча й скупо, але показували: «Тир», «Молитва за гетьмана Мазепу», «Йшов трамвай №9» на Берлінале, де останній отримав «Срібного ведмедя», «Шум вітру» нагороджено в Каїрі, «Мамай» номінувався на «Оскара» — вперше в історії України. «Проти сонця» нагороджено в Клемон-Феррані, «Подорожні» — найвища нагорода в номінації короткого метру в Канах. Три роки тому у найбільших містах США було проведено ретроспективу О.Довженка, минулої осені — фестиваль українського кіно в Бостоні. Це не всі факти, але так чи інакше вони свідчили: всупереч культурній політиці влади, українське кіно живе і пробивається на світові обшири.

Являти світові Україну — мав би новий уряд, особливо враховуючи підвищений інтерес до України. Нічого такого не сталося. Навпаки, кіногалузь, як найупослідженіша сирота, залишилась без фахового керівника. Зате Міністерство культури за вісім місяців діяльності спромоглося видати дивний наказ про об’єднання всіх кіностудій Києва у концерн «Довженко-фільм». Навіщо? А пояснювати, навіщо, автори ідеї не вважали за потрібне...

Нинішнього року за підтримки держави випущено мінімальну кількість повнометражних фільмів. Трохи більше короткометражних, у тому числі студентських, тож офіційно фігурують цифри виробництва неймовірно цікаві — 60—70 фільмів. Насправді це означало, що українське кіно виштовхнули на територію короткого метра. Отже, маючи цифру «три», можна згадати їх поіменно: один фільм як кіноваріант телесеріалу («Украдене щастя») та два повнометражних фільми («Татарський триптих» і «Секонд-хенд»), що в художньому плані залишають бажати кращого, а щодо останнього — то з ним навіть незручно виходити до глядача…

Чим же пояснити таку немічність? А тим, що могло бути значно більше фільмів. Тільки екс-директор провідної кіностудії країни взявся був за модернізацію студії, але забракнуло хисту це зробити. Він каже, що не вистачило грошей. Тому в кінематографічних колах версії про пропажу з його «легкої руки» 15 державних мільйонів не повторює тільки ледачий. І, що цікаво, ставляться до цього без обурення. Наче це й не гроші. А ось коли 10 мільйонів (фактично шість) пішли на «Молитву за гетьмана Мазепу», то багато хто аж кипів від обурення. Такий-от рівень розуміння справедливості... У той час, коли тривала ота безперспективна реконструкція, чи модернізація, чи, якщо бути точним, — руйнація кіностудії, кінорежисери — Юрій та Михайло Іллєнки, Віктор Гресь, Сергій Маслобойщиков, Олесь Санін, Олесь Янчук, Юрій Ляшенко — ходили із давно виношеними сценаріями, але без роботи. Та що казати… Навіть багаторічний директор цієї студії Микола Мащенко за ці два роки не зміг завершити багатостраждального «Богдана Зиновія Хмельницького», хоча залишилося дозняти менше третини фільму. Олесь Янчук, зібравши кошти на постановку фільму про Андрея Шептицького, не може почати виробництво, бо студія ім. О.Довженка, як відомо, не повернулась до робочого стану.

Це ж треба було вихлюпнути стільки енергії на Майдані, плекати стільки сподівань на реальні зміни, щоб усе, принаймні в кіно, закінчилося нічим!

Не менша проблема — безпорадність кінематографістів, буквально зачаклованих злими силами. Після того, як у квітні кіногалузь залишилась без керівника, Спілка не змогла домогтися, щоб було призначено керівника, запропонованого нею. Те саме зі структурою кіно, яка мала би бути незалежною від Міністерства культури. Те саме і з фінансуванням кіногалузі. На перше місце у вимогах кінематографістів до влади вийшло питання авторського права. Безперечно, воно важливе, але, по-перше, як вирішити цю проблему, не маючи ніякого економічного та юридичного грунту? Ілюзії — явище амбівалентне, з одного боку — втішають, а з другого — завдають багато шкоди. Виходить, що немовби авторське право стане чинником кіновиробництва і прокату українських фільмів. Зрештою, невже вимоги вдосконалити авторське право — це все, що може запропонувати своєму суспільству Спілка кінематографістів?

Українське кіно опинилося в ролі того нещасного дерева, яке ось-ось спиляють забудовники: їм потрібні нові й нові площі в Києві. Але це дерево з останніх сил захищає невідома жінка-киянка, чий будинок поруч із цим деревом, — адже воно давало тінь мешканцям у спекотні дні й очищало повітря від вихлопних газів. Тільки в один прекрасний день воно стало на перешкоді будівництву нової споруди, несамовиту пристрасть до яких (новобудов) переживає нова українська буржуазія.

Час літа — продуктивного періоду для зйомок фільмів, минув, нічого нового не додавши. Режисери у простої, а «культурні» урядовці так і не спростували імідж найбільш бездіяльних міністра і віце-прем’єра. Тим часом комерційні структури за їх сприяння перехопили ініціативу в черговому «реформуванні» кіно.

Молоді ж кінематографісти в ситуації естрадоцентризму продовжують знімати кліпи й анонси на телеканалах, обслуговуючи так званих поп- і рок- «зірок». Так уже склалася культурна (а точніше — антикультурна) політика в нашій країні…

Що бере «напрокат» світова кіноаудиторія?

За даними на середину жовтня 2005 року, десятка найкасовіших у світі кінокартин включає в себе фільми розважального «попкорнівського» напряму. Наразі пальму фінансової першості в Америці й у світі утримують «Зоряні війни: Епізод III — Помста ситхів». За бюджету 113 мільйонів доларів, касові збори в Америці — 380 млн. доларів, а касові збори на планеті — 8 млн. Далі — «Війна світів» (в Америці — 3, 9 млн., у світі — 7, 2 млн.), «Весіллєпорушники» (7 млн., 5 млн.), «Чарлі й шоколадна фабрика» (5, 4 млн., 8, 8 млн.), «Бетмен: Початок» (5,3 млн., 1,8 млн.), «Містер і місіс Сміт» (0 млн., 8,4 млн.), «Правила знімання: Метод Хітча» (9,5 млн., 8 млн.). Із цього випливають очевидні жанрові переваги масової аудиторії — фантастика, молодіжні комедії, культові казки, екшн. Це саме те, про що вітчизняний кінематограф (із прицілом на великий прокат) поки навіть мріяти собі не дозволяє. Хоча водночас із величезним успіхом на українських екранах демонструється «9 рота» Федора Бондарчука (продюсери Олена Яцура й Олександр Роднянський). Технологічна, добре зроблена картина має не лише касовий, а й громадський резонанс, її називають навіть «апеляцією до покоління нинішніх 40-річних». Відповідно до статистики, за цей тиждень збори фільму Бондарчука-молодшого в Україні становили 1 млн. 830 тис. доларів. Важко сказати, який останній вітчизняний фільм зміг би дотягтися до такої касової планки...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво