ПРО ВМІННЯ ПОВТОРЮВАТИ - Культура - dt.ua

ПРО ВМІННЯ ПОВТОРЮВАТИ

25 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 25 жовтня-1 листопада

Коли в минулому сезоні не відбувся, здавалося б, уже традиційний фестиваль «Володимир Крайнєв запрошує...», важко було позбутися відчуття якоїсь недостатності...

Володимир Крайнєв
Ігор Четуєв
Валерія Мірош
Марик Думич і Грегор Котов (квартет ім. Шимановського) дають автограф
Володимир Крайнєв

Коли в минулому сезоні не відбувся, здавалося б, уже традиційний фестиваль «Володимир Крайнєв запрошує...», важко було позбутися відчуття якоїсь недостатності. Здавалося, світ Києва позбавили чогось великого, світлого, не прагматичного, але нескінченно милого серцю. Тепер знову Крайнєв прикрасив столичний простір відповідно до музичного календаря і свого чудового смаку.

Як і колись, структуру крайнєвського фестивалю сформували дати музичної історії. Акція складалася з міні-циклів, присвячених видатним особистостям музичної культури. Перші три концерти проходили під знаком Людвіга ван Бетховена. Цього року відзначають 175-річчя від дня його смерті. Потім були виступи, приурочені 270-річчю від дня народження Йозефа Гайдна, 220-річчю з дня народження Ніколо Паганіні, 120-річчю від дня народження Ігоря Стравінського, 65-річчю з дня смерті Джоржа Гершвіна, 120-річчю з дня народження Кароля Шимановського і, нарешті, 10-річчю Міжнародного конкурсу юних піаністів Володимира Крайнєва. Як і колись, поруч зі знаменитостями грали юні «посвячені», і на багатьох вечорах до рояля виходив сам автор проекту.

Марик Думич і Грегор Котов (квартет ім. Шимановського) дають автограф

На відкритті був аншлаг. На першому вечорі пролунали бетховенські концерти — опус 61, ре-мажор, для скрипки з оркестром (соло виконувала Ліана Ісакадзе, диригент Микола Дядюра) і опус 56, до-мажор, для фортепіано, скрипки та віолончелі з оркестром (солісти Ліана Ісакадзе, Каріне Георгіан і Володимир Крайнєв). Ці два твори представили дві версії художнього образу Бетховена. З відполірованого звучання скрипки Ісакадзе про автора виконуваної музики складалося враження, що це дуже вихований, досить вродливий джентльмен, у яких легко закохувалися дами і якому були близькі салонні розваги. У потрійному концерті звук Володимира Крайнєва протистояв фонічній «красивості» дам. Піаніст відстоював бетховенські імпульсивність, напористість, що цілком відповідало «бунтарській» інтерпретації особистості композитора.

Валерія Мірош

Не менш цікавими виявилися представлені на фестивалі інтерпретації музики «благополучного», але найменше вивченого віденського класика Йозефа Гайдна. Дніпропетровський камерний оркестр «Пори року» під керуванням Дмитра Логвина виконав симфонію № 48 «Марія-Терезія», концерт для фортепіано з оркестром ре-мажор (солістка Валерія Мірош), концерт для віолончелі з оркестром до-мажор (соло Каріне Георгіан) і концерт для скрипки та фортепіано з оркестром (солісти Маріуш Патера і Володимир Крайнєв).

Ігор Четуєв

Барокова назва оркестру, здається, досить точно виражала суть творчого амплуа цього колективу. Жести диригента клубочилися, мов хмари. Крещендо і димінуендо були показані настільки виразно, що й глухий міг зрозуміти, що наразі відбувається в музиці. Гнучка кисть диригента, мов на древку уявлюваного інструмента, примхливо показувала вступ скрипок. Це був справжній театр жестів, цілком у дусі естетики чудацтв і асиметричного простору. З естетикою Гайдна все це сприймалося досить органічно, поки в музиці не з’являлися фрагменти «музичного хуліганства». Так, у третій частині симфонії замість менуету у Гайдна звучить лендлер — стародавній танець, простий, веселий, явно призначений для селян, які після доброго кухля пива зі свинячими ковбасками вирішили трохи розім’ятися. Слухаючи цю музику і дивлячись на манірного Логвина, неважко було розвеселитися. Адже аскетичні, майже бридливі жести диригента, що керують життєрадісною «сільською» музикою, нагадували старання суворого вчителя, котрий намагається вгамувати недоуків, які занадто пустують.

Валерія Мірош виявилася чарівним створінням із зібраним у пучок білявим волоссям. У звуках її фортепіано постав «дитячий Гайдн». Дитячий Гайдн — це не просто явище, це реальність. Не секрет, що цей композитор писав життєрадісну музику і що ця музика технічно доступна дітям. Можна припустити навіть, що Гайдн узагалі писав виключно для них, пробуджуючи в кожному дорослому дитину. Дітям грати Гайдна легко, точніше — легко чути в його музиці дитячі пісеньки, музику до мультфільмів. Такий Гайдн — занадто милий і простий. Нас до нього привчили. Але була б на те моя воля, я не стала б дітей пускати на сцену з такою усім зрозумілою простотою. Адже не можна давати односкладові відповіді на всі запитання, та й дозволяти грати віденців у стилі «Тома і Джеррі» — для юних душ розбещуюча розкіш. (Втім, критики схильні до занудства!)

Кульмінацією гайднівського вечора став віолончельний концерт. Легкий, невимушений і «театральний». Каріне Георгіан доступно показала, чому Гайдна вважають класиком. Солістка разюче структурувала музичний простір — він був лаконічним, продуманим, прості мелодії свідчили не про інфантилізм композитора, а про особливу спорідненість його музики із класицистською архітектурою з її стрункими гармонійними пропорціями. Віолончель була не інструментом просто сольним, а другим оркестром у мініатюрі. Часом солістка ніби виступала за диригента, беручи на себе відповідальність за темпоритм виконання, і чудово підтримувала тонус звучання.

Соло Володимира Крайнєва та Маріуша Патери в подвійному концерті справило дивне враження. Скрипаль добре підтримував ансамбль, продемонстрував уміння слухати інструмент і вразив делікатністю своєї звукової палітри. Але в цілому в його грі та грі Крайнєва виникло стилістичне протиріччя. Оркестр і скрипка йшли в «галантному» стилі епохи рококо, а Крайнєв показував таку «правду життя», до якої тяжів Гайдн, пишучи до весілля дочки м’ясника черговий менует. До речі, піаніст удало «витягував» із гайднівського тексту музичні жарти. Так, наприклад, важко було не впізнати майже штраусівський мотивчик, що нагадує про майбутню музичну славу доброго дотепного Відня.

Після концерту мимоволі напрошувалося запитання: то хто ж мав рацію? У принципі, рацію мали всі. Гайдн і повинен бути інколи наївним, інколи витонченим, а інколи і простим. Мабуть, суть у тому, аби відчути його багатогранність одномоментно. З цієї дзвіниці, мабуть, музика Гайдна стане досить інтелектуальною, вишуканою грою людини, про яку ми практично нічого не знаємо.

На фестивалі був ще ряд ситуацій, які змушували по-новому поглянути на те, що вже стало звичним. У тому числі виконання Національним симфонічним оркестром України під керуванням Володимира Сіренка Картин язичницької Русі Ігоря Стравінського «Весна священна».

«Весна» вийшла просто блискуче. Добре, що до неї Сіренко грав «Вія» Віталія Губаренка, а потім сюїту з балету «Ніч перед Різдвом» Євгена Станковича. Без цих творів нова інтерпретація Стравінського не стала б такою цікавою. На музиці українських авторів диригент ніби відпрацював особливу лірику в міді, демонізм ритму, половецьку знемогу у звучанні дерев’яних духових інструментів. Відтак з’явився оновлений Стравінський. Як у голлівудських фільмах, смерть у його язичницьких картинах приходила на тлі дивного пейзажу, а жертвопринесення трактувалося в дусі мазохізму героїв Поланського.

Найкращим концертом фестивалю стали виступи квартету ім. Кароля Шимановського. Заснований у Варшаві, цей колектив і в Німеччині зберіг особливу витонченість та шарм. Польський інститут у Києві зробив би українцям велику послугу, якби запросив цих музикантів до нас ще раз. Рівень виступу квартету був таким, що навіть професіонали забули про поняття «інтерпретація» і повністю віддалися слуховій насолоді. Це була не просто зіграність, а особливий виконавський драйв, політ, вихід на позаземну орбіту. Описати цього не можна — лише слухати.

Закриття фестивалю скидалося на парад братів царівни Лебеді. У Цунь, Ілля Рашковський, Ігор Четуєв, Михайло Данченко, Денис Прощаєв і, нарешті, сам «дядько їхній морський» — Володимир Крайнєв. Достойна гвардія показувала фрагменти концертів Петра Чайковського, Сергія Рахманінова, Йоганна Брамса, Лева Ревуцького, Сергія Прокоф’єва.

На одній з прес-конференцій Володимир Крайнєв сказав, що головне для вчителя — уміння повторювати. То вчіть же нас, Маестро, вчіть!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво