Про своє село - Культура - dt.ua

Про своє село

15 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №14, 15 квітня-22 квітня

Неначебто перемогли — проект «Діти твої, Україно», художник Микола Бабак, Черкаси і я, куратор. «Представлятимемо», але, їй-богу, не в радість...

Неначебто перемогли — проект «Діти твої, Україно», художник Микола Бабак, Черкаси і я, куратор. «Представлятимемо», але, їй-богу, не в радість. У конкурсі брали участь 36 проектів — відповідно отримали 35 злих критиків і порадників із приводу того, що таке «сучасне мистецтво», що не дуже, як і чим треба виставлятися на Венеціанській бієнале тощо. Це як у бородатому анекдоті: «Чому не можна займатися коханням на вулиці — порадами замучать».

Fin de ciecle закінчився, і всі пов’язані з ним настрої кінця століття — кінця культури, деструкції — деконструкції. Час конструкцій. Нас винесло в нові часи — початок століття, початок нової культури. Чуйний Мізіано вже давно пише про нову «сугестивність-медитативність», навіть «гармонія» знову — звичайна річ. Та що Мізіано, ви лише подивіться на цих stars-XXI: Шайрін Нешат — прямо реінкарнація нашого Параджанова; П’єр Х’юдж, Ейя-Ліза Атілла, Мона Хатум, Сейфоллан Самадьян — поезія чистої води. «By», «пост» і «транс» — час жити без префіксів. Має прийти проста людина, котра скаже про небо та про землю. Така, як Микола Бабак — «Бабак хутірський». Роками в черкаських хуторах збирав енергію.

Із приводу надмірної, як декому здається, «українськості» проекту, автентичності.

Кілька разів був глядачем на венеціанських бієнале. Кілометри експозицій, увесь світ (цього року, приміром, 115 країн плюс два величезних міжнародних «кураторських проекти»). Щоб не загубитися в такому Вавилоні, вихід один — бути собою. І аж ніяк не «середньоєвропейським» художником.

Уже не перший рік поспіль мені сниться корейський павільйон 2001 р. — там був просто велетенський штабель колод, корейських таких, вузлуватих, казково-вигнутих, пахучих. Ти протискувався боком і зітхав, і сприймав дотиком, відчував об’єм. (Міхаель Йоо, кореєць, живе в Нью-Йорку й, очевидно, ностальгує щосили.) Індонезія на наступній, 50-й, бієнале — Мейд Віанта — гори рису й дерев’яні тотеми на них. Холодна Ісландія й «Архів ісландських водоспадів» Рурі: тягнеш із стояка метрову голограму водоспаду — лунає його, саме його, шум. Як сказав мій улюблений Мілош Форман: «Не кричи про весь світ — скажи про своє село».

У нас ці слова чарівно світитимуться в першому темному залі. Більше там нічого не буде — і вони впадуть прямо в підсвідомість. Далі те, що Микола Бабак збирав роками: автентичні чорно-білі фотографії дітей 1920—1950-х років його рідного села Воронинці, батьків художника в їхні молоді 1950-ті, хрещень, поховань — усе життя. Це не комп’ютер — Бабак працює з такою самою автентичною фототехнікою тих часів — перезнімає, збільшує, проявляє. Складає з оживлених фоток цілі іконостаси — як це завжди робили «черкаські дядьки». Фотографії в справжніх «сільських» дерев’яних рамах тих часів об’єднуються в асамбляжі з народними картинами, шматочками вишивки — із колекції художника.

Між фотографіями в експозиції — народні ляльки на дерев’яних штирях. «Оце Мара, — показує Бабак, — нею мене за непослух лякала бабуся». У третьому, знову темному залі — відеопроекції прямо на стіни. Потрапляєш у простір Києва листопада—грудня 2004 р. Діти подорослішали, приїхали до Києва та зробили революцію. Серед сотень табличок на Майдані — «Воронинці, Черкащина». Звукове тло — гомін Майдану, музика революції. Із нею й увійдемо в Weltmusik. Наш проект росте як дерево — із минулого в сьогодення.

«Київська тусовка» поводиться ціл-
ком за законами жанру: ну не може бути художника... з Черкас. Я Миколу попереджаю: у розпорядку дня ще надягання торта на голову, два-три суди тощо.

Усе це смішно, мишача метушня. У великій і веселій банді сьогоднішніх stars, котрі заповнюють зали й фуршети у Венеціях—Касселях—Базелях, нікого не хвилюють «київські з’ясувки». Проблема одна: нас, на жаль, наразі практично немає на карті сучасного мистецтва. Нам брати б участь, а не перелаятися так, що черговий чиновник скаже: «Вважаю недоцільним».

Колишній гуманітарний віце-прем’єр Дмитро Табачник видав під завісу свого віце-прем’єрства саме таку резолюцію. Перше, що сказала Оксана Білозір: «Венеція? Обов’язково беремо участь». Ясна річ, із заявкою спізнилися, конкурс оголосили не за півроку. Та ми либонь узагалі не збиралися брати участь! Хоча дуже хотілося. І коли В.Сидоренко, директор Інституту проблем сучасного мистецтва, збирав у листопаді кураторів-галеристів із приводу майбутніх «Нових спрямувань» — усі розуміли, про що йдеться. А вже на відкритті цих самих «Спрямувань» у Будинку художників Є.Мітякіна від імені міністра цілком офіційно оголосила: Україна бере участь у Венеціанській бієнале, «Нові спрямування» треба розглядати як базу для відбору проектів, закликала ці проекти приносити в будь-якому вигляді тощо.

Увесь цей ланцюжок пригадав тому, що преса нескінченно перебріхує. А вектор, як бачите, простий: від «вважаю недоцільним» до «обов’язково беремо участь». Грошей на підготовку проектів не давали? Так де й коли їх дають просто так? Адже далекоглядний Сидоренко і збирав у листопаді, власне, не художників, а кураторів-галеристів — із пропозицією кожній із інституцій готувати свій проект. ЦСМ «Совіарт», із яким я працюю, відповідно й підготував.

Переживаємо хороші часи. Нова країна, нове МК — час робити конструктивні пропозиції.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво