ПРО СКЛАДНІСТЬ КОЛЬОРУ ТА НІЖНІСТЬ СВІТУ

Серед пізніх робіт Ольги Отрощенко (виставка її живопису з 02.11 відкрита в Спілці художників) одна особливо впадає в око своєю дивовижністю, що полягає в невипадковій випадковості зображеного. Смислом, що непомітно прокрадається в нього — смислом неминучої самітності існування. Саме таким, що «прокрадається», оскільки будь-який об’єкт лише спонукав Ольгу до живопису. Більш байдужого до всяких навмисних вигадувань художника знайти важко. Але для смислу це звичайна справа — опинятися там, де на нього «не чекали». Чиєї самітності — людини, живопису?.. Назвемо його метафізичним. Опудало броненосця «позує» на дерев’яному стільці. Закований у важку броню дивовижний гостромордий звір-потвора, спершись лапами об край свого крихітного незаселеного острова, начебто б із побоюванням заглядає в темне провалля, що лежить перед ним. Ольга Отрощенко просто писала, згущуючи похмуру насиченість червонуватих тонів, а вийшов — реквієм живопису.

Втім, драматичних інтонацій, пов’язаних із тим, що це посмертна виставка художниці, яка померла в 1999-му, а її покоління, покоління 70—80-х, не природним шляхом залишило художню сцену, а було кинуте в забуття через радикальну переоцінку цінностей у мистецтві, спробуємо уникнути. Адже рукописи не горять, картини не вмирають, а живопис Ольги Отрощенко вирує вітальністю — і такою залишиться назавжди. Так, трохи сумно від того, що класна реалістична вишколеність викликає ностальгійні, якщо не археологічні почуття. Щоб гідно її оцінити, доводиться переключати регістр сприйняття. Ми автоматично очікуємо на інше — актуальне за сьогоднішніми чи, ще краще, за завтрашніми мірками мистецтво, мистецтво одноденне, динамічне, насичене ідеями. Чути не хочемо про щось тотальне та «вічне». Майстерність, технічна досконалість знецінилися остаточно й безповоротно — такі реалії часу. Модерністському мистецтву ідей — нібито позитиву, і прокласичної орієнтації мистецтву без ідей (абсолютно ідеологічно стерильного мистецтва не буває, скажемо так — не зараженого концептуалізмом) — начебто негативу, не існувати в ньому на рівних. Здійснився, на жаль, черговий жорстокий факт «природного» добору — за Дарвіним, чи батьковбивства — за Фрейдом. Той, хто переміг у цій боротьбі, не завжди правий, проте з його статусом доводиться рахуватися...

Тому й не варто сподіватися, що всі без винятку зможуть насолоджуватися тонкими нюансами гри зближених тонів у живописі Ольги Отрощенко, на яку здатна рука майстра. Та й чи потрібно? Чи всім потрібно любити класику? Залишимо це тим «ретроградам», які все ще цінують слово «якість». Щоб відчути красу професіонального живопису, потрібно хоча б трохи розбиратися в ньому як фахівець, що, до речі, для пересічного знавця сучасного мистецтва буває важко. Залишимо це тим життєлюбам, які ще бачать красу реального світу. Адже довіряти своїм почуттям, які повідомляють, що життя в епоху розуречевленої прискореними темпами реальності, прекрасне, якось не заведено... Усі ці чудесні ліричні пейзажі й натюрморти — уже минуле, сторінка історії мистецтва. І для свого часу — як живописець Ольга сформувалася в 1970-х і суттєво не змінювалася відтоді — вони значимі. Значимі своєю камерністю. Відсутністю кар’єристських реверансів перед ідеологією. Шляхетною відфільтрованістю пріоритетів: ніякі побічні теми не відволікали художницю від основної — досягнення гармонійного співзвуччя фарб на полотні.

Дар живописця в Ольги був, у буквальному значенні слова, в крові. І добре це чи погано, але доля її була визначена від народження — проблема вибору життєвого шляху в дочки Тетяни Яблонської — жінки-легенди радянських часів — навряд чи виникала. Ольга сконцентрувала в собі сімейну талановитість. Відчувала колір так само природно, як і дихала.. Вона щедро ділилася цим унікальним даром. У 70-х, після чергового періоду декоративізму у своїй творчості Тетяна Нилівна намагалася повернутися до благородної складності багатошарового живопису, але не могла. Переборола цю кризу за допомогою Ольги. «Мамо, ти фарбуєш, а потрібно писати», — не втомлювалася нагадувати дочка. На її полотнах живе, вібрує колір, а не фарба, щодо цього Ольга була сувора до себе, часом навіть надмірно.

Не тільки цим, звичайно, приваблює її живопис, а сполученням уміння бачити складність кольору з умінням бачити та відчувати простоту, ніжність світу, який огортає тебе. «Боже, за що ми так любимо все це?» — дивується одна з героїнь Вірджінії Вульф, не має значення хто, просто — Жінка. Бачимо, відчуваємо, любимо — абсолютно безкорисливо. «Ольга була сама жіночність, м’яка й непрактична, — розповідає її сестра Гаяне, — їй і на думку не спадало прагнути до успіху». Можливо, тому віхи її біографії такі прості. Навчалася в Москві, у Строгановці, на відділенні монументально- декоративного живопису. 1967-го вийшла заміж за Валерія Ласкаржевського, 1973-го народила дочку Сашу, брала участь у групових виставках... Можливо, та ж відсутність практицизму так благотворно позначалася в живописі — вона зображувала світ обережно, не вбиваючи деталей, не порушуючи тканини буття. Вишукувала окремі шматки неестетизованої, уперше побаченої лише нею реальності, що підкуповує випадковістю фокуса. Сонце, яке купається в Снові, літній луг після дощу, будиночок біля річки... Допоки все це з нами — про Ольгу Отрощенко пам’ятатимемо.