ПРО ОПЕРНУ РЕЖИСУРУ ТА ОКОЗАМИЛЮВАННЯ - Культура - dt.ua

ПРО ОПЕРНУ РЕЖИСУРУ ТА ОКОЗАМИЛЮВАННЯ

28 березня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №12, 28 березня-4 квітня

У новому, але вже овіяному легендами паризькому театрі Опера Бастій мені одного разу довелося слухати «Чарівну флейту»...

У новому, але вже овіяному легендами паризькому театрі Опера Бастій мені одного разу довелося слухати «Чарівну флейту». Події на сцені всіма можливими засобами відвертали увагу від музики Моцарта. Папагено з величезним дзьобом, який чимось скидався на баштовий кран, під час своєї арії методично вставляв цю конструкцію в усі отвори, передбачені хитромудрими сплетіннями геометричних фігур на сцені. Цариця Ночі з’являлася на якихось ходулях заввишки метрів із шість (таке «катування висотою» пережила й Ельза в київському «Лоенгріні» у прочитанні Ф.Ергера). Три дами були винахідливо задрапіровані в один одяг. Проза звучала під фонограму з моторошним завиванням. До всього кожне промовлене або проспіване слово дублювалося французькою мовою в біжучому рядку над сценою. Загалом, техногенний постмодерністський кошмар. Вже потім цю виставу було увічнено на відеокасетах.

І ще один, останній приклад. У досить традиційну постановку «Пікової дами» в празькій Опері імені Сметани було вкраплено одну «знахідку». Під час інтродукції, від якої кров холонула в жилах, перед вами на таких собі широких східцях поставали всі персонажі опери й виконували ритмічні рухи в такт музиці Чайковського.

Тепер визначимося з термінами. У першому випадку, як ми встигли зазначити, йшлося про постмодернізм. У другому — ми мали справу, якщо можна так сказати, з профанацією. І ось запитання. До якого з цих «стрижневих» напрямів світової оперної режисури слід зарахувати те, що з’являється на сцені нашої рідної Національної опери? Виявляється, готової відповіді немає. Її можна лише спробувати знайти.

Починається все з протиріччя. Приїжджає до нас якийсь іноземний турист і з захопленням відзначає, що в афіші нашого театру протягом місяця значиться майже 30 різних назв опер і балетів. Та ще й при копійчаних квитках. Мимоволі створюється ілюзія такого собі «культурного комунізму». Ще б пак, адже в його рідному Парижі (Лондоні, Мілані) впродовж місяця йтиме заледве три опери. Та й ціни на квитки будуть такими, що двічі подумаєш, чи зможеш дозволити собі це задоволення. Чого ж нам ще не вистачає? Ми «досита загодовані» різноманітним репертуаром, який завжди можемо подивитися за символічну ціну...

Однак якщо глянути на це очима людини, приреченої жити в іншому, тобто «нашому» соціокультурному просторі, то все постане не в такому райдужному світлі. У виставах Національної опери культивуються консервативні, гранично спрощені погляди на оперну режисуру. У штаті зараз більше, ніж раніше, режисерів-постановників. До них належить Микола Третяк, який відновив «Богему» Ірини Молостової і «підхопив» у роботу кілька інших вистав поточного репертуару. Загадковий режисер-привид Сергій Архипчук, який у Національній опері десять років тому поставив лише одну оперу «Купало» А.Вахняніна, що витримала всього кілька показів. Анатолій Солов’яненко-молодший, про чий режисерський талант можуть судити лише особливо витончені спеціалісти, до яких себе не зараховую. Микола Гамкало, що недавно прийшов у театр у цій своїй новій іпостасі. Валентина Река — відома оперна співачка, донедавна «помреж», —зараз виконує дуже багато кропіткої постановочної роботи. В.Бегма чомусь геть пасивний, напевно, не з власної волі. З останніх його робіт можна назвати лише монооперу «Ніжність» В.Губаренка. О! Я забув про головного. Режисера тобто. Про Дмитра Михайловича Гнатюка. З цього слід було починати, оскільки лише Гнатюк має право ставити нові вистави. За винятком випадків, коли спеціально запрошуються заїжджі іноземці або коли механічно поновлюються вистави, що йшли раніше (наприклад, постановки тієї ж Молостової). Ось і все. Ось у кому мають бути зосереджені всі наші сподівання щодо виходу на торований шлях європейської театральної культури.

Звідки ми зможемо взяти нових оперних режисерів? Ірина Олександрівна Молостова в останні роки життя ремствувала, що не має можливості підготувати собі гідну заміну. Та й справді — в ідеалі оперний режисер готується не на консерваторській лаві, а в ході практичного наставництва в театрі під орудою майстра. Добре, що зараз у Національній музичній академії є факультет, який готує режисерів музичного театру. Одна з наших солісток, Ірина Даць, навчаючись на цьому факультеті, якось мрійливо зізналася: «О, як би я хотіла поставити якусь цікаву сучасну укра-їнську оперу!» Боюся, не вдасться. З тисячі причин. По-перше, таку оперу ніхто не пустить у репертуар театру. По-друге, є особа, що номінально значиться головною за посадою в цьому театрі. І навряд чи допустить якусь ініціативу «знизу». А також фінансові й інші причини...

Отже, невтішний висновок наразі зводиться до того, що в нас є певна кількість режисерів, вони мало що можуть собі дозволити, і «ні Бог, ні цар і ні герой» не змінять цю ситуацію в досяжному майбутньому. Прийдешні покоління юних режисерів ще не виросли. А гастролери в нашій глушині завжди з’являтимуться лише як тимчасові гості. Тому саме та художня продукція, що є і ставиться зараз, на нашому віку служитиме піком розвитку вітчизняного оперного мистецтва. Це, звісно, сумно, бо ж у сфері оперної режисури ми вже встигли відстати від світу не на якихось тридцять років, а назавжди. Хоча б тому, що із західноєвропейською оперою ХХ століття у нас взагалі працювати не звикли. Ніяк — ні добре, ні погано. І оперна творчість вітчизняних композиторів (щонайменше у столиці) не заохочується вже років п’ятнадцять як мінімум. Про що ж говорити? Про який рух? Про режисуру чого, власне? Вистав, які циркулюють і самоповторюються в зачарованому колі консерватизму?

Та є в нас і постановки особливого роду. Це «замовні» вистави, що їх ставлять зарубіжні режисери з прямим прицілом на «вивезення» того чи іншого спектаклю на гастролі до Західної Європи. Нещодавно одна з моїх колег у своєму есеї про проблеми Національної опери України назвала їх «недоученими або дуже посередніми режисерами з європейських провінцій». Поки що в нашого глядача немає підстав погодитися з цією жорсткою характеристикою. Адже все, що поставлене людиною ззовні, — це унікальний досвід для нашого театру, єдина можливість отримати ковток свіжого повітря «звідти». І будь-який професійний європейський оперний режисер для нас — не провінціал, бо й самі ми — ще не бозна-яка мистецька столиця. Тому, доки, з огляду на якісь незрозумілі комерційні інтереси, ми допускаємо на сцену першого театру країни «чужих» режисерів, ми маємо можливість хоч на щось подивитися і чогось повчитися. Інакше прогноз був би зовсім невтішним. Та й такі роботи, як «Ромео і Джульєтта» Міхаеля Гензеля, не можна не визнати щонайменше художньо життєздатними.

Отож, повертаючись «до наших баранів», як же охарактеризувати стрижневе віяння у вітчизняній оперній режисурі? Зрозуміло, що про постмодернізм говорити не доводиться. Профанація? Ба ні. Традиційність, консерватизм, статика, відсутність новизни — це дуже сумно, та все ж не обов’язково називається профанацією. Гадаю, що, взявши гріх на душу, слід було б зупинитися на терміні «окозамилювання». Нас серйозно запевняють у процвітанні Національної опери, нам повідомляють про нові епохальні постановки пана Гнатюка та майстрів його цеху. Періодично виникають екстатичні тріо тенорів, які намагаються довести, що й ми не гірші. А віз і нині там. Українська опера для Західної Європи — це ніщо. Навіть не два-три імені, що справді творять славу нашій вокальній школі на Заході. Вони там усе одно сходять за «росіян». А нас, у кращому разі, знають купки допитливих меломанів у Людвігсхафені, Вінтертурі, Санкт-Галлені та деяких інших селищах міського типу. Туди ж, окрім нас, ніхто з гастролями не поїде. Механізм запущено, приробіток гарантовано, а що ще треба? Адже престиж Національної опери — це річ ефемерна, її руками не помацаєш. Лишень би на наш вік вистачило Гензелів та привітних імпресаріо. А кому продавати, що й почому — завжди легко визначимо. Тим часом української національної опери вже немає (як музики). Зате залишився театр, іменований Національною оперою. Він — наш останній шанс зберегти для себе реноме висококультурної європейської нації.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво