Про метри короткі закиньте слівце... - Культура - dt.ua

Про метри короткі закиньте слівце...

1 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 1 липня-8 липня

Кіновідеофестиваль «Відкрите небо» — майже ювіляр, наступного року йому виповниться десять років...

Кіновідеофестиваль «Відкрите небо» — майже ювіляр, наступного року йому виповниться десять років. Традиційний майданчик — Андріївський узвіз, кафе «Панорама». Традиційний формат — від заходу до світанку. Традиційна аудиторія — студенти-кіношники, журналісти, режисери та кіномани зі стажем і зв’язками: захід закритий, потрапити на нього можна лише за запрошеннями та акредитацією. Такий собі професіональний міжсобойчик під літнім зоряним небом.

Торік із вуст організаторів пролунала прикра новина — ІХ фестиваль мав усі шанси стати останнім. Однак не став. І ось дубль 9 із половиною (оскільки дев’ятий відбувся в незвичний час — узимку та в незвичному місці — у Києво-Могилянській академії, вирішено було нумерацію не збивати), за одностайною думкою всіх, хто зібрався, — один із найвдаліших за весь час існування фестивалю. Коли й можна було налічити п’ять стрічок за ніч, які викликали гостре бажання піти попити чаю, то це — грандіозний показник для фестивалю, де представлені роботи як маститих екранних метрів, так і студентів із їхніми першими «пробами пера».

Бажання критикувати побачене відпало вже на третій стрічці. Хоча б тому, що практично всі роботи були несподівано серйозними та на рівні, у масі своїй — з родзинкою та авторською лукавинкою. Найприкріше для мене полягало в тому, що поділитися враженнями від побаченого можна було лише з тими, хто на малюсінькому п’ятачку червневої ночі вдивлявся в невеличкий екран і силкувався запам’ятати сюжети, обличчя, прізвища...

У фестивалю безліч номінацій — таким чином, добра третина учасників обростає призами. Оцінюється професіональне, студентське кіно й відео, анімаційні фільми, паралельне кіно. І хоча деякі рішення журі викликають подив, відзначили практично всіх, хто на те заслуговував. Особливо сподобалися анімаційні фільми — усі цікаві, осмислені, одухотворені, але поза конкуренцією, звичайно, «Засипле сніг дороги...» Євгена Сивоконя. Чого вже там скромничати — почерк майстра видно відразу. А ще зворушлива музика Вадима Храпова й щемлива тема спогаду про дитинство літньої людини та її вірного собаку — чесно, сльози напливли на очі. Причому двічі — коли дивилася на показі та вже після нагородження.

Моє серце підкорив фільм, у якому не було нічого надуманого, ніяких особливих новацій. Своєю атмосферою, налаштованістю, афористичністю та образною влучністю ця стрічка запала в душу. Картина Сергія Крутіна «Михайлюки» — те кіно, за яким ми дуже скучили, потонувши у милі та бойовиках. Це добрий сімейний фільм, 26-хвилинний, але цілком самодостатній, завершений і дуже, дуже добрий. В анотації до картини — слова відомого хіта далекого минулого «Мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз!» У цих невигадливих словах — фабула фільму, в якому забавний збіг прізвищ героя та злісного аліментника, який кинув дружину вагітною, призводить до істинно радянського хепі-енду з українським колоритом. До речі, сам режисер — ще навіть не випускник, а студент театрального інституту, вже досить активно знімає кіно, і ця робота — не блискучий дебют, а ще одна перемога в скарбничку автора.

Ігровий фільм Тараса Томенка «Пересохла земля» — кінопритча, знята серйозно про серйозне. Переосмислений сюжет Маркеса протягом півгодини тримав неослабну увагу, залишивши в пам’яті насичену емоцією картинку і дивний, незвичний післясмак.

Зовсім інший формат — у стрічки «Анатомія пострілу», що нагадує дивовижну телепрограму про зброю. Цьому сприяє і присутність безликого ведучого радіопередачі про зброю, який об’єднує інтерв’ю з людиною, «котра знає, коли, чому й як потрібно натискати на курок» і розмірковування про анатомію пострілу... Картина Тараса Кушніра перемогла в номінаціях «Неігрове кіно, Професіональне, Cinema» та за кращу операторську роботу.

Приз глядацьких симпатій дістався стрічці «Гномик» Романа Барабаша. Режисер із легкою усмішкою малює дитячі характери такими, які вони є: серйозна оповідачка страшилок, її невтомні слухачки з закутаним горлом, зав’язаною рукою; вередлива однолітка, яка обзиває нічних розмовників «дитячим садком»; розумна дівчинка, котра вивчає на сон прийдешній «Основи загальної психології». І вічні верховоди.

Перед початком ночі поїдання кінопродукції в не особливо великих розмірах мені вдалося поспілкуватися з Валентином Васяновичем, режисером картин «Старі люди» та «Проти сонця». З останньою пов’язана його гучна перемога на фестивалі короткометражних фільмів у Клермон-Феррані. Цікаво, що на батьківщині з картиною сталося те саме, що і з фільмом «Тир» Тараса Томенка — її спочатку зовсім не визнали й не оцінили. На моє запитання про відмінності українського молодого кіно та західного Валентин переконано зауважив:

— Ми страждаємо не від неповноцінності, а від її комплексу. Це тільки тут думають, що там — космос. Насправді там усе точно так само, як і в нас. Хіба лишень можливостей побільше й техніка краща. Це міф, що в нас не знімають кіно або знімають погане. Останні регулярні перемоги на фестивалях свідчать самі за себе.

— Однак ці стрічки некомерційні?

— Звісно. Орієнтуватися в нас на комерційний ринок — пропаща справа. Там короткометражки так само цінують одиниці, як і в Україні. І бачать теж одиниці. Я, приміром, заробляю не як режисер, а як рекламний фотограф. Тобто в мене професія перетворилася на хобі, а колишнє захоплення фотографією — на професію, яка годує.

Основна відмінність українського кіно в тому, що тут гроші від Міністерства культури на зйомки можна отримати під ідею. На Заході ця схема не працює — там потрібно фільм розписати спочатку на папері, ідею і сценарій зіпсують і покреслять уздовж і поперек усі, хто стоїть вище, і лише потім, можливо, фільм профінансують. Отже, за словами Васяновича, у нас можливостей для молодих режисерів навіть дещо більше, ніж у зарубіжних колег. Та водночас, просуванням свого продукту і його участю в міжнародних фестивалях займаються виключно творці. Інакше — найгеніальніша картина залишиться «за кадром», непобачена, непочута.

Замість епілогу

Дивна річ, але, всупереч чуткам про масову пиятику під студентські кінопотуги, я побачила щось зовсім інше. Втім, кажуть, особливість фестивалю «Відкрите небо» саме і полягає в її непередбачуваності та неоднорідності. Виходить, просто пощастило — цього року дубль дев’ять із половиною виявився особливо вдалим. І знову дозволю собі процитувати чужі слова: «Після таких стрічок хочеться дивитися кіно і знімати кіно». І як було б чудово, коли б панам телевізійникам захотілося, до того ж, і показувати це кіно. Нестандартне, що не підходить для праймової лінійки, нерекламне і нерейтингове. Та — справжнє, щире, живе й потрібне.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво