Про «маленьку людину» за великим рахунком - Культура - dt.ua

Про «маленьку людину» за великим рахунком

22 січня, 2010, 14:41 Роздрукувати Випуск №2, 22 січня-29 січня

Не судите никогда о литературе, моя добрая милая маменька… Знаете ли вы, в какой можно попасть просак… Итак, не говорите о ней...

Не судите никогда о литературе, моя добрая милая маменька… Знаете ли вы, в какой можно попасть просак…

Итак, не говорите о ней. Если вас спросят — отвечайте, но отвечайте односложно и переменяйте тотчас разговоры на другое.

Н.В. Гоголь

Чого тільки не шукали у заячому кожушку кондової нашої пострадянської літератури за останні «революційні» десятиліття! Яких тільки «національних» бліх не виловлювали на безкрайніх просторах СНД, якій доморощеній «правді життя» не раділи, і в який задушливий рукав ура-патріотизму не запихали шапку місцевих «літературних» істин. На зразок тієї, що література, суто за Розановим, може бути і абияка, і місце їй, можливо, на задвірках літературного процесу, а от «живеживе» регіональне життя — це ж, дорогі товариші, ми із вами, і тому прожити його треба так, щоб не було потім боляче і т.д.

У принципі, прожили, заваливши «залізну» завісу, зруйнувавши берлінський мур і засипавши постмодерністські рови свіжим пісочком постінтелектуального безкультур’я. І лише той самий народ, з якого виходять не лише полум’яні публіцисти-правдолюби та інші ведучі ток-шоу, а й «звичайні читачі», як і раніше, грізно мугикає, спостерігаючи наші маніпуляції з безуспішного перетворення його знову в «найбільш читаючий у світі народ». Адже цьому народові, який живе за нехитрими законами телевізійної реклами, давно вистачає кільчика ковбаски під недільні сто грам, а ми йому все «велику літературу великої країни» в пику тицяємо, немов нечищеного оселедця імені чеховського героя Ваньки Жукова.

Адже нас як учили писати, пригадуєте? І то не на дисидентських кухнях під гітару з портвейном, а в радянських і пострадянських вишах з демократичним пивом по всіх кутках гуртожитської недолі. Правильно писати, казали, треба тільки «по-большому». Ну, себто за великим рахунком. Мовляв, до вітру дрібною некультурною слиною нехай, мовляв, ходять темні недоуки, а ми, «незалежні» літератори, повинні допомогти їм піднятися з колін, давши зрозуміти, що «людина» — це бодай звучить гордо (а не хрипить прокуреним горлом). Наприклад, на початку ХХ століття відома харківська просвітителька Христина Алчевська з тих-таки гуманних міркувань видавала за гроші свого «маленького» малоруського чоловіка для всієї «великої» Росії грубезні збірники «Що читати народу». Вже на початку наступного століття московський літератор Дмітрій Биков узявся видавати не менш лікнепівський журнал «Что почитать?». Чим не тенденція, що свідчить про марність будь-яких інтелектуальних потуг, і в той самий час — про непохитну безпросвітність нашого народу? Аналогій тут напрошується чимало, але самій літературі від цього не легше. Народові ж, як мовилося вище, взагалі начхати.

А ще ж, окрім Алчевської і Бикова, дбайливцю Льву Пирогову з російської «Литературной газеты», не все одно, який у нього читач, що саме сьогодні на парканах пишуть, і як слово наше, відповідно, відгукнеться. Про долю «маленької людини» турбується він у тамтешній рубриці «У пошуках героя», за її сіреньке безкультурне життя, а також за підлу елітну халтуру клопочеться. «Ви уявляєте собі іншу «літературу для читання»? — махає він кулаками після бійки вже у своєму щоденнику в ЖЖ. — Можете накидати її фоторобот? Знайти щось схоже в потоці текстів, витягнути на світло, обігріти й роздути в тенденцію? Ось, напевно, завдання для «критика», а не з примарами вітряних улицьких битися».

Ну, по-перше, в Україні, де автор цих рядків б’ється з не менш «вітряними» містечковими примарами, роздувати будь-що набагато легше, бо всі національні «нові пани» давно вже або в Парижі (себто в місцевих румунських відрядженнях), або в парламенті засідають. Така доля досі залишається для українського письменника заповітною мрією і програмою максимум — потрапити в обойму і підсісти на спецпайок, якомога швидше відбувши перед цим кислу карму «національного» пророка. І недарма вважається, що теперішня літературна богема — від Олеся Ульяненка до Сергія Жадана — це не кредо, не позиція і не стиль буття, а всього лише скрутний, недовгий період злиденного життя. Сьогодні взагалі все якось прискорилося, ви помітили? Особливо вирощування місцевих пророків у пробірці національних чвар, а також «маленької людини» в каламутній водиці конкурсної літератури. В Україні, повторюю, це особливо помітно. Тут не надто переймаються згаданим вище фотороботом «іншої літератури для читання», на якого чекає Лев Пирогов з «ЛГ», а просто беруть і називають чергову літературну формацію саме так — «Інша література». І що з того, що на Русі семантика цієї словосполуки завжди означала гомо-еротичний характер продукту? Адже Україна — не Росія, чи не так? Чужі тут не ходять, підтекстами сороміцькими не смітять, і тому малі правди, підглянуті за сусідським парканом, перелицьовуються на глобально-національні доктрини.

До речі, саме «Інша література», виникнувши у стольному граді Києві, проголосила себе панацеєю від засилля масового глянсового чтива. «Живої літератури» — технологічного об’єднання, вигаданого в Харкові автором цих рядків тринадцять років тому, нинішнім охоронцям національної моралі в сучасній літературі виявилося не досить. Згадане харківське об’єднання дбало про «живеживе» життя, що стоїть над «неживою», чи пак номенклатурною, літературою. Але ж київські неофіти нібито про те саме й клопочуться, як і Лев Пирогов з «Литературной газеты»! Ну, щоби було що почитати всерйоз, а не лише — аби по-українськи написано. І ви не повірите, але книжки авторів з «Іншої літератури» — це справді «життєве» чтиво! Адже які там автори? Зазвичай національно свідомі, і взагалі. Це вам не метри на зразок політкоректного Юрія Андруховича, в міру істеричної Оксани Забужко чи заполітизованого Сергія Жадана, які пишуть суцільну альтернативну історію, відповідно, чи то австро-угорської закваски, феміністичного кшталту а чи щенячого тицяння в миску «моєї зоряної УРСР». Ні, «інша література» в Україні не така, вона ненабагато змінилася від часу згаданої козир-баби Алчевської, яка мордувала Льва Толстого лікнепівським коханням і жагою до співпраці на просвітянській ниві. Хоч, ніде правди діти, пишуть автори «Іншої літератури» про життя, чи пак про тюрму, — як Борис Гуменюк у романі «Лук’янівка». І ні грама співчуття до «маленької людини», тому що ця «чеховська» категорія нагадує цій людині про іншу, принизливу для свідомого українця, сентенцію. «Доїхав до Харкова. Нарешті південь», — пригадуєте запис зі щоденника доброго доктора Чехова? Який же це, даруйте, південь Росії, якщо Харків — лоно українського націоналізму, запліднене тутешнім героєм Миколою Міхновським, автором брошури «Самостійна Україна»? Який, до речі, саме тоді, коли Чехов «півднем Росії» катався, пам’ятник Пушкіну в рідному місті підривав, будучи очільником терористичної організації «Оборона України».

І тому «обігріти й роздути в тенденцію», як радить згаданий Лев Пирогов, простіше не формальну проблему «маленької людини», а звичайнісінькі архетипи, рудименти й атавізми, які синкопують її «живу» відповідність типово «південним» поняттям для малоросійського містечка з населенням у пару мільйонів споконвічно «маленьких людей». Звісно, вони, як і раніше, читають лише програму телебачення і газети з кросвордами, а ті, хто встиг повчитися в академіях, ходять на ринок по улицькі примари «великої літератури». Себто Акунін і Мариніна залишаються нерозмінною монетою місцевого книжкового ринку, хоча слабенькі тенденції його «націоналізації» таки прозирають. І справа тут, знов-таки, не в бажанні авторів і видавців сподобатися «маленькій людині», а в невірі в її читацький потенціал, що виливається для українських письменників, м’яко кажучи, в типово бульварне чтиво. Адже в Україні пишуть або заради премій, або на детективний ринок, або для вузького прошарку філологів із зазвичай вузьким колом спілкування і страшенною далекістю від народних потреб. Навіть вряди-годи заграючи з «маленькою людиною» і переходячи на відвертий суржик, що ним нині пишуться популярні книжки, за які в Україні навіть премії дають (на зразок «Шахмат для дибілів» Михайла Бриниха, що перемогли на «Книжці року»), український літератор не думає ні про яку замшілу просвіту в ім’я відродження, чи то «великого стилю», чи то своєї «малої батьківщини», а чи ще якої-небудь національної потреби і ностальгії «по настоящему». Вже й місцеві інтернаціональні видавництва, як-от «Фоліо» і «Клуб сімейного дозвілля», відкрили «українські» лінії, чия доморосла продукція, на кшталт «Молока з кров’ю» Люко Дашвар або «Жінки його мрії» Олеся Ульяненка, отримує як народні премії, так і офіційно забороняється, скажімо, як порнографічне видання, — а масової національної свідомості в лавах інфантильних працівників пера все немає. Так, вони пишуть нібито з глибин самого життя, ніяк на це життя не впливаючи, особливо з цього приводу не заморочуючись і не комплексуючи. Можливо, їм вистачає «маленької людини», яка живе в них самих?

Якщо ж не по-українськи, а всерйоз, то проблема «маленької людини» існує лише у «великому» літературному стилі, а також для панів-законодавців із допіру важливого всесоюзного відомства, які не вміють зосередитися на собі самих. Ставки занадто високі, а образ вічного просвітителя «малих» колоніальних народів досі спокусливий. Виходить щось на зразок ніжного шовінізму навпіл із мазохізмом, як у «Числах» Віктора Пелевіна. «Побудь Таней, а?» — пригадується, просив олігарх головного героя повісті, який загуляв, за вельми пікантних обставин. Сьогоднішні тані, які розбіглися по національно-республіканських культурах, можливо, гірко плачуть без колишньої всесоюзної годівниці, але принаймні «малими літературами» бути вже не хочуть, знаючи і «що почитати», і як зроблена «інша література», і про що думає «маленька людина». Останнє, до речі, заледве стосується самої літератури, втім, буває цікаве для літературного процесу. Оскільки «об выпить рюмку водки и об дать кому-нибудь по морде» згаданий вище персонаж українсько-російських інтелігентських терзань не переставав думати ніколи. Тільки от, за великим рахунком, ми цього не помічали, будучи заклопотані споконвіку «гамбурзькими» розбірками з приводу того, «хто винен» і «що робити», коли писати «по-крупному» для «маленької людини» уже не виходить.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво