Про козака Сірка, який у вовка перекидався. Художник Сергій Якутович: про «Урус-Шайтана» і тренд сезону - Культура - dt.ua

Про козака Сірка, який у вовка перекидався. Художник Сергій Якутович: про «Урус-Шайтана» і тренд сезону

17 грудня, 2010, 17:23 Роздрукувати Випуск №47, 17 грудня-24 грудня

Після гучного кінопроекту на «козацьку» тему — фільму Володимира Бортка «Тарас Бульба» — український художник Сергій Якутович продовжив розробляти цю ж саму тематику...

Після гучного кінопроекту на «козацьку» тему — фільму Володимира Бортка «Тарас Бульба» — український художник Сергій Якутович продовжив розробляти цю ж саму тематику. Але вже на сцені. Національний театр імені Івана Франка наступного тижня покаже прем’єру вистави з дуже довгою назвою: «Урус-Шайтан: байки про Сірка — кошового отамана, шевальє д’Артаньяна та турецького султана» (автор ідеї, автор тексту і режисер-постановник Ігор Афанасьєв).

У центрі постановки (її вже називають найдорожчим драматичним спектаклем останнього часу, оскільки бюджет коливається в межах мільйона гривень) — загадкова особистість Івана Сірка. Про нього є не менше міфів, ніж про героїв Стародавньої Греції. Яким же побачив художник Якутович знаменитого Сірка — козака, котрий умів воскрешати мертвих і перетворюватися на вовка?

«Іван Сірко». Харківський художній музейНасправді, погортавши сторінки різних джерел — у бібліотеках чи в Інтернеті, про кошового отамана Сірка можна знайти багато різних легенд. Розповідають, наприклад, що... а) козак Сірко не програв жодного бою, б) підписав знаменитий лист запорожців турецькому султанові, в) брав участь у взятті фортеці Дюнкерк під час Тридцятилітньої війни; г) після смерті отамана козаки перемагали ворогів, виставляючи поперед себе його відрізану руку... Ще 1812-го цю руку Сірка тричі обнесли навколо взятої французами Москви: і долю війни було вирішено. Сірка також називали перевертнем, характерником, а турки — Урус-Шайтаном.

Рік і місце народження отамана невідомі. За одними даними, народився він на початку XVII століття, приблизно між 1605—1610 роками, у родині шляхтича на Поділлі.

За іншими — Сірко родом із козацької слободи Мерефи Слобідської України. Згідно з переказами, вже саме народження Сірка було досить незвичайним: хлопчик народився із зубами, чим перелякав присутніх! Батько спробував згладити ситуацію, заявивши, що Іван «зубами гризтиме ворогів». Але це мало заспокоїло селян. До дитини ставилися з побоюванням. Що не дивно, бо з дитинства майбутній козак виявляв незвичайні здібності, які згодом стали просто надприродними...

Сірко здійснив близько 50 військових походів, не зазнав жодної поразки. Про нього розповідали абсолютно неймовірні речі... Мовляв, його не беруть ні куля, ні меч, він — перевертень, який може перетворюватися на вовка! І ще — він «великий характерник». Так у Запорізькій Січі називали людей, яких
сьогодні величали б магами чи екстрасенсами.

Козакам-характерникам, які володіли таємними знаннями, приписували різні вміння: знаходити й ховати скарби, заговорювати рани. І, що вже зовсім неймовірно, «мертвих на ноги ставити, ядра полами каптанів ловити на льоту і в змиг ока переноситися з одного краю степу в інший!»

«Сірко» — одна з назв вовка. Існують легенди, згідно з якими козак-характерник перетворюється на звіра, щоб потрапити в інший світ і повернути до життя товариша, який помирає або щойно помер. Це можна зробити лише... у подобі вовка.

Цей воїн-характерник навіть мертвим продовжував перемагати ворогів! Сірко заповідав козакам по його смерті відрізати свою праву руку й ходити з нею в походи...

Козаки виконали заповіт. І, зустрічаючись із ворогом, виставляли вперед його руку зі словами: «Душа і рука Сірка з нами!» А козаки вірили: де рука — там і удача. Руку кошового поховали тільки після зруйнування Запорізької Січі... А на могилі Сірка зробили напис на хресті: «Хто сім років перед Великоднем виноситиме по три поли землі на мою могилу, той матиме таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки і я».

* * *

— Наш спектакль «Урус-Шайтан» — це байка, тому й сценічна подача матеріалу досить умовна, — розповідає «ДТ» Сергій Якутович. — Кожен має свою версію і свій погляд на ті події. Мені подобається, що майбутній спектакль не принижує нікого з історичних персонажів... Сама дія починається ще «до» зачаття Сірка. Є історія його діда, потім батька. У самому дійстві три весілля — спочатку діда, потім батька, а потім — і самого Сірка. Жіночі ролі у виставі більш формальні: султанша, сусідки, цілий гарем. Крім того, спектакль дуже багатонаціональний: у нас є іспанці, французи, євреї, поляки, росіяни, татари, турки. Багато гумору, проте жарти досить м’які.

Головне ж — на сцені немає крові, майже ніхто нікого не вбиває. Хоча напруга сценічного дійства відчутна.

— Сергію Георгійовичу, а що найбільше вас привабило в постаті Сірка: легенди, яких багато? Чи правда — а її замало?

— У написаному про Сірка немає нічого спільного з тим, що ми робимо на сцені. Було й таке: Сірко брав татарських дітей за ноги і розбивав об сходинки мечеті! А також різав усіх, хто тільки потрапляв до нього в полон!

Колись у фільмі Іллєнка був образ Сірка... Нібито Сірко упіймав молодого Мазепу й наказав його стратити. Ну а далі — різні легенди: він начебто його помилував. Юрій Герасимович сказав мені, що було б цікаво зробити з Сірка «рокера». І ми його нарядили в «рокерський костюм»: зачіска спеціальна, весь у шрамах, навіть шаровари придумали зі зміїних шкур.

...Колись давно у мене був майстер-клас у школі. І я приніс туди свої малюнки. Розвісив їх... Діти, подивившись на моїх козаків, кажуть: «Ух ти! Та це ж самураї!» Я їм і відповідаю: «Так і є: козаки — це наші українські самураї...» Певною мірою й Сірко — самурай.

— Як ви опинилися в театрі?

— Мене на постановку запросив Богдан Ступка. Він чомусь вважає, що я великий спеціаліст із «козацької» тематики... Ми разом працювали над «Тарасом Бульбою». Потім прочитав текст Ігоря Афанасьєва... Дивовижна річ! До речі, ми з Ігорем паралельно прожили в Києві життя й ніколи не зіштовхувалися, хоча в нас багато спільних знайомих.

Після прочитання сценарію багато що для мене залишалося загадкою. Запитував у Ступки: як це «сіли на коней та й поїхали»? А він відповідав: то я ж тебе для того й запросив, щоб ти придумав «як»!

Я взагалі нетеатральна людина. Раніше з іронією ставився до «нашого» театрального мистецтва. Але у зв’язку з «Сірком» почав ходити в театр. І в мене склалася певна думка про франківців. Дуже сподобався мюзикл Ігоря Афанасьєва «Едіт Піаф». Особливо вразила актриса Тетяна Міхіна... Я просто очманів від цього спектаклю!

Коли прочитав план інсценування, а потім зустрівся з режисером Афанасьєвим — ввійшов у роботу, ми обговорили реквізит. З’ясувалося: в театрі багато чого немає, бо регулярно все списується. Я зрозумів, що в театрі і художник мусить думати про все: де знайти тканини, як їх замовити і скільки. Уявіть, тут, у театрі, я на старості літ почав розбиратися в «покрої». Відчув себе таким старим мудрим кутюр’є...

Скажу: театр — річ приголомшлива, на відміну від кіногрупи, де всі приїжджають-їдуть, збираються-розходяться. Там — жорстке виробництво. А тут — сім’я! Зараз я почуваюся героєм «Театрального роману» Булгакова... Відчуваю: без цього театру вже не можу, підсів на нього, як на голку...

— Ви малювали костюми, ще не знаючи акторів? Чи на якихось акторів «приміряли» оком костюми заздалегідь?

— На етапі ескізів попросив буклет із фотографіями акторів... Але я досить іронічна людина, — і костюми вийшли дуже іронічні.

Лише після того, як зробив ці костюми, прочитав: тренд нового сезону — сірий твід і набивні тканини сріблом! А головне — приталені фасони. Це все народне, але все повторюється. Мені, наприклад, стає трохи не по собі, коли бачу в Пироговому літніх жінок, одягнених у дівочі костюми. І вони вважають себе носіями української культури. Тільки в Західній Україні та в Карпатах збереглося здорове ставлення до матеріальної культури. А тут — попса, та й годі. Тому мені й захотілося уникнути риторики, повчальності.

— Ви чули про бюджет цієї постановки? З такою великою кількістю костюмів та декорацій…

— Коли робив костюми, директор театру Франка Михайло Захаревич мені подякував, сказавши, що вдалося виконати цю роботу без надмірних для театрального бюджету витрат. Я також спробував уникнути зайвого «хутра». Однак через масовість постановки загальна сума виходить чималою. Адже задіяний майже весь склад театру. У майбутньому виставу можна буде грати навіть на стадіонах.

У театрі кажуть, що тут це перша постановка з такою кількістю учасників.

— Ви вже оцінили інші постановки цього театру у плані художнього вирішення та костюмів?

Ескіз Сергія Якутовича до вистави «Урус-Шайтан»
Ескіз Сергія Якутовича до вистави «Урус-Шайтан»
— Недоробка театру — в деяких колірних рішеннях, у певній неоковирності костюмів... Я так кажу не тому, що сам художник-графік і малюю переважно в чорно-білих тонах. Слід розуміти: створюємо на сцені історичний костюм, який ніколи не був строкатим. Тому у «Байці про Сірка» всі костюми пошиті з однієї тканини. Переважно в сірих тонах. Підібрали приголомшливий тепло-сірий льон і пошили чудові шаровари. Молоді франківці кажуть, що це «писк моди» і можна хоч зараз у них виходити на вулицю. На жаль, не всі вміють ці костюми носити. Це трішки ображає.

У театрі є цікаві колоритні українські постановки, але чомусь актори грають українців «розхлябано». Не розуміють, що костюм потрібно застебнути на всі ґудзики. І починається: «Мені дихати важко!» А я кажу: «Треба живіт прибрати, і буде все нормально!».

Втім, закони театру — зовсім інші, ніж закони образотворчого мистецтва та кіно... Це простір тривимірний. І треба цей простір вирішити, щоб він працював. Адже на сцені одночасно буде 35 людей, тим більше — нескінченна зміна декорацій...

У нас на сцені три величезних столи, які можуть абсолютно безшумно трансформуватися. Тому «всередині» сцени можна виконувати багато дій. Столи можуть перетворитися на рів, у корабель. У нас є також криниця-журавель, опущена в оркестрову яму. І звідти постійно щось витягують. Звісно, не все із задуманого втілилося...

А в костюмах було цікаво маніпулювати саме сірим кольором... Наприклад, як із сірого зробити турецького султана? Або Наполеона?

— І як?

— Річ у деталях. Це погони, шапки, прапори, хоругви, піки.

— У костюмах ви уникнули вишиванок, вінків, червоних шароварів?

Ескіз Сергія Якутовича до вистави «Урус-Шайтан»
Ескіз Сергія Якутовича до вистави «Урус-Шайтан»
— Тепер панує псевдоукраїнський стиль. Коли все національне подається гіпертрофовано — хутра, квіти! А потрібно повернутися до витоків. Коли я переглянув польські гравюри, на яких зображені українці, то побачив: там усе скромно, ніякої вишивки, «квіточок». Актриси спочатку обурювалися: «А як же без вишиванки? Ми ж звикли!» Коли починається стилізація під наїв, слід розуміти, що наїв буває і хорошим, і поганим. Це як утвердження своєї меншовартості: мовляв, наше сало найсмачніше! Потрібно згадати найкраще, що є в історії.

Тому й хотілося уникнути етнографії. Що таке «шароварщина»? Це насмішка не над шароварами. А саме поняття пішло від режисера Шарварка, продовжувача колоніальної української культури... Мовляв, «такі ми всі українці, гоп-гоп!» Пригадую, як від цього страждав ще мій батько, він навіть не зміг насолоджуватися танцями ансамблю Вірського.

Уявіть: кожне українське село мусило послати на Січ п’ять реєстрових козаків. І одягнути їх! Влітку це були полотняні шаровари, така ж сорочка й жупан. А взимку — суконний жупан і валянки. І думаєте, якого це кольору? Сірого! Я читав історію русів: ішов загін, на нього напали татари, всіх порубали. І описується: вони лежали «як гуси на траві». А червоний кармазин, із якого шили штани, — найдорожча на той час тканина. Тільки магнатам вона була по кишені. Тим більше що запорізькі козаки навіть у сірому костюмі могли «чіпляти» на себе що завгодно. На кшталт рокерів! Вони у шкурі, а далі — бирюльки-висюльки... Тому, коли уявляєш, «як це було», то розумієш, що і люди, і їхні стосунки не змінюються, а змінюються лише акценти. Ну що з того, що люди сьогодні мають доступ до комп’ютера? Вони хіба порозумнішали від цього?

Мене привабила історія Сірка перш за все тим, що тут не тільки українська історія, а, навпаки, — загальна. Контекст приголомшливий: французи, іспанці, турки, поляки. І, звісно, росіяни. Дійство закінчується Кутузовим і Наполеоном. У нас є навіть... д’Артаньян. Пригадую діалог знаменитого Гюстава Флобера зі своїм кредитором: «Ви мене не ображайте, бо в мені тече запорізька кров, я дикий!»

Ескіз Сергія Якутовича до вистави «Урус-Шайтан»
Ескіз Сергія Якутовича до вистави «Урус-Шайтан»
Робимо легенду. Тому наприкінці дійства Сірко й перетворюється... на вовка. Сірка грає Володимир Нечипоренко. Позитивний хороший персонаж. Коли гримували його, то зробили великі вуса, а волосся трохи посріблили. Йому сподобалося! Взагалі, актори — як діти. Наприклад, Лесь Задніпровський в «Урус-Шайтані» грає кілька ролей. І він щодня ходив у пошивний цех, усе контролював. Одного разу приніс товсту книжку «Наполеонівські війни». Я доводив цьому чудовому акторові, що не може все бути достовірним зі стовідсотковою точністю. Адже й сама легенда про Сірка — багато в чому вигадка...
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво