ПРО ДОБРО ТА ЗЛО - Культура - dt.ua

ПРО ДОБРО ТА ЗЛО

17 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №45, 17 листопада-24 листопада

Яке реальне місце культури в житті людини? Що ми можемо взяти в день майбутній із минулого? Як визначити істинність нашої толерантності?..

Яке реальне місце культури в житті людини? Що ми можемо взяти в день майбутній із минулого? Як визначити істинність нашої толерантності?

Здається, що, незважаючи на певну фрагментарність, розмова на ці теми з відомим київським етиком, провідним науковим співробітником Інституту філософії НАН України й викладачем Києво-Могилянської академії, доктором філософії Віктором МАЛАХОВИМ буде цікава багатьом читачам «ДТ».

— Вікторе Ароновичу, мені хотілося б розпочати нашу розмову з визначення бодай дуже приблизних контурів, які окреслюють те, що заведено називати культурою.

— Коли ми говоримо про цінності культури, зазвичай маємо на увазі щось «високе», що вивищується над повсякденним життям людей. Водночас, власне реальність культури, її кінцеве буття у світі постає, швидше, чимось безумовно фактичним — музеї, театри, бібліотеки, трохи «вище» — твори мистецтва, трохи глибше — звичаї, моральний уклад життя... Безперечно, для забезпечення реальної життєдіяльності культури всі ці моменти важливі. Але ж існує ще й та особлива невловимість, предметна незакріпленість, мабуть, навіть таємничість, без яких саме уявлення про неповторність і про духовну сутність культури втрачає будь-який сенс. Що б не оснащувало культуру, й, навпаки, яких би злигоднів вона не зазнавала, — ця невловимо-таємнича, розкрита лише для живої людської душі її унікальна присутність у світі зберігає значення феномена, який дозволяє судити про саму її наявність, що дає основу для тлумачень, засвідчує, нарешті, і її творчий потенціал на майбутнє... Культура — не лише те, що людина робить, але в ще більш значущому сенсі — те, що творить її любов, що їй сниться, що переслідує її як мана. Можна будувати небачені міста, але вони тільки тоді стають феноменами культури, коли в них, ніби мимоволі, понад усіма трудами й турботами людськими, виникає власний дух, коли Париж стає Парижем і Київ Києвом, — і лише доти, доки їм вдаватиметься зберегти цю свою неповторну своєрідність (яка не вичерпується лише архітектурними особливостями, але й немислима окремо від них) серед неточної маси сучасного мегаполісу, що розповзається. Таким чином кожна епоха набуває справді культурного змісту тоді й лише тоді, коли створене нею, хоч яким значним воно було б саме по собі, «обростає» особливою органікою, що відкладається в легендах і таємницях, у «кольорі й запаху» часу — речах навряд чи до кінця матеріалізованих, однак реальних.

Так само, як тоді, я і нині вважаю, що власне культура не може обумовлювати вирішення останніх світоглядних питань, питань життя та смерті. Вона належить не до тієї сфери, де, за словами Пастернака, «дышат почва и судьба». Мені здається, що в добре облаштованому суспільстві людина й не повинна помічати, що живе в культурі.

Якщо ж говорити про згадану вами працю, то там мене більшою мірою цікавила у зв’язку з культурою проблема зла. Не знаю, наскільки невиправдано оптимістичним видається те, що писав тоді, але я й сьогодні готовий захищати сформульовані там три тези. По-перше, те, що в ХХ столітті людство здобуло жахливий досвід зла. Утім, воно не просто зіштовхнулося з ним практично, але саме в культурі цього століття ми можемо бачити певну зачарованість, загіпнотизованість злом, певне духовне тяжіння до зла. По-друге, на мою думку, виникає проблема виходу людства з цього стану. І по-третє, я вважаю, нині ми можемо простежувати окремі симптоми виходу з цієї ситуації. Ситуації, ключові визначення якої пов’язані з тоталітаризмом, із масовими репресіями, таборами, холокостом, зрештою, з протистоянням атомних супердержав. Зараз існують інші лиха й небезпеки, але симптоматика виходу за рамки маніхейської парадигми, властивої цьому століттю, мені здається, — очевидна.

— Проте від минулого нам нікуди не дітися, і у вас можна натрапити на думки про потребу глибшого розуміння тих-таки сімдесятих років, порівнюючи з нинішнім емоційним станом.

— Як і багато хто, я перехворів на це питання... Нещодавно в нас виступала (в Києво- Могилянській академії та Інституті філософії) професор-історик з Німеччини Юта Шерер, і вона розповідала, як її вразило, що сьогоднішні московські філософи звертаються до глибшого минулого (хто працює над Соловйовим, хто — над Чаадаєвим), при загальній відразі до цих-таки сімдесятих років, а може, і через страх перед цією темою. Мені ж здається, що, виважено не осмисливши того періоду, нам буде важко відновити тяглість нашого духовного досвіду, у кінцевому підсумку — власну ідентичність. І тут, напевно, кожному варто замислитися про відповідальність власну, своєї родини, своєї нації, своєї культури. При цьому навряд чи можна вдовольнитися тим, що, мовляв, відомо, звідки «прийшли комісари, більшовики, поневолили наш нещасний, бідолашний, щиросердний, багатостраждальний народ», який лише терпів це чужоземне ярмо, але нічого не робив для його зміцнення... Намагаючись зрозуміти самих себе, а також своїх попередників, відтворити, зберегти безперервний ланцюжок смислів, який єднає нас із ними, ми порушуємо тим самим і питання відповідальності, що пов’язує нас перед обличчям історичного часу. Визнання такої відповідальності, звісно, потребує мужності. А її актуальність для багатьох ще закамуфльована тим, що комуністична ідеологія, за всієї жорстокості своїх крайніх висновків, в основі все ж спиралася на систему загальнолюдських цінностей. Хоча ці цінності приймалися та затверджувалися в нас лише в утилітаризованій практичній формі, що фатальним чином резонувало з «поцейбічністю» народної свідомості, сподіваннями земного, втіленого раю (треба тільки ще поборотися, виконати ще дві-три п’ятирічки й т.д.). І заради цих сподівань, заради ефемерно- прийдешнього «світлого майбутнього», м’яко кажучи, ігнорувалися життя, свобода, права й гідність кожної окремої людської особистості.

З другого боку, починаючи з років «відлиги», у нас людина все-таки могла відносно спокійно розвивати особливості своєї душі. У ті роки притлумлений страх парадоксальним чином поєднувався з особливою духовною витонченістю, глибокою сповідальністю, нерідко дбайливим ставленням до іншої людини. Чому нині нас хвилюють старі радянські фільми? Тому що ми бачимо там людей більш тонкої душевної організації, порівняно з тими, кого зустрічаємо повсякденно на наших вулицях. Ми всі грубішаємо потроху (хоча я й не люблю вживати займенника «ми»), втрачаємо сьогодні речі значні й дорогі, і дай Боже, щоб колись у майбутньому їх можна було відновити. Середнє покоління добре пам’ятає, як легко й невимушено люди сміялися та віддавалися веселощам у шістдесяті — вісімдесяті роки, як легко й швидко могла порозумітися будь-яка більш-менш інтелігентна компанія. Усі знали, що є речі відразливі і є речі кумедні, і це знання зближувало людей. Нині ж навіть наш гумор набуває зловісно-надсадного характеру чи стає серійною продукцією у вигляді збірників анекдотів, що, звісно ж, характеризує буття суспільства. Одне слово, наш досвід далеко не однозначний, це не той шматок кінострічки, який можна вирізати й викинути. Він має тверезо осмислюватися, і для такого розуміння сьогодні є чимало передумов.

— До речі, у багатьох ваших працях особливе місце посідає саме «людина щиросердна, яка розуміє серйозність і важливість моральних проблем». Але в нас сьогодні в суспільстві фактично культивуються жорсткий прагматизм, індивідуалізм, навіть цинізм...

— Я абсолютно впевнений у тому, що незатребуваність кращих людських рис, того, що робить людину доброю й талановитою, сьогодні — найсерйозніша проблема. Ми нині переживаємо не надто приємний період перетворення на другосортну країну. Країну, де людина не може почуватися (навіть тією мірою, як це виховувала радянська ідеологія) повноцінним представником свого часу. Країну, де всі ми більш чи менш гостро відчуваємо власну другосортність, викинутість з епіцентру світової цивілізації. Ще Паскаль казав, що такий стан для людини нестерпний. І зрозуміло, що чим більшу роль у нашому житті відіграють духовні цінності, тим нестерпніший цей стан.

Якщо ж говорити про культивування кращих людських рис, то тут слід розуміти наступне. Напевно, у природі добра та зла закладено, що зло легше назвати й побачити, воно агресивне й саме лізе в очі. Що ж до проявів людської доброти, то вони іноді зникають від... надто гучного їх називання. Сила добра в тому, що вона пов’язана з нормальним перебігом речей, з елементарним порядком. Ми можемо сприяти вихованню позитивних рис людини просто тим, що дамо їй більше свободи, більш раціонально побудуємо суспільне життя, не коїтимемо дурості й жорстокості. Добро — як трава й дерева, воно живе, коли для цього є умови. І в цьому зв’язку я б хотів ще ось про що сказати. Коли ми говоримо про душу й душевність, то з цими поняттями асоціюється уявлення про тихий, неагресивний бік внутрішнього життя людини. З яким пов’язані такі поняття, як «сором», «сором’язливість», «мовчазність». Достоєвський для характеристики деяких своїх героїв використовував чудове слово «сумирність». Адже насправді це дуже складний моральний комплекс — коли людина може дозволити собі бути безмовною. Отож ця сумирність і мовчазна душевна зосередженість, здатність не заявляти гучно про себе завжди були притаманні саме східнослов’янській культурі. Але нині у нас, справді, домінує зовсім інше. Це, звісно, добре, що так швидко були подолані рудименти того дивного сорому за прояви власної індивідуальності, породженого минулим режимом. Але це подолання багато в чому набуло крайніх форм, і цілком очевидно, що теперішній ексгібіціонізм (духовний, душевний, тілесний) має бути, зрештою, адекватно урівноважений.

— Ваш виступ на недавній конференції «Мова і культура» називався «Віра, вірність, толерантність». І мені здалося, що ви хотіли якось зорієнтувати аудиторію саме в цих напрямках.

— На мою думку, сьогодні дуже важливо зрозуміти (цей етап на Заході люди вже пройшли, а ми, напевно, проходимо зараз), що віра — це насамперед світоглядна й життєва проблема для сучасної людини. У минулі роки в нас атеїстична більшість вважала, що віруючі не розуміють чогось фундаментального, а віруючі так само думали про атеїстів. І мало хто замислювався над питаннями, для чого віра потрібна людині, звідки вона виникає й чому вона така важка. Насправді ж це серйозна проблема, яка потребує осмислення та розуміння. Про себе я можу сказати, що в мене з вірою справи досить непрості, я нікого не хочу вводити в оману. Мені складно відповісти на це запитання навіть самому собі.

Але поруч із проблемою віри в нашому житті є й проблема вірності. Сергій Авєрінцев якось дуже добре зазначив, що на світанку християнства поняття ці означали приблизно одне й те саме. І справді, в Апокаліпсисі сказано: «Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя». Але сьогодні ці поняття трохи роз’єднані. Отже, я говорив про проблему вірності нашій культурі та нашим цінностям. Адже сучасна культура мозаїчна, різновекторна, у ній постійно відбуваються різноманітні колізії. І ми не можемо бути в цих умовах просто споглядальниками. Кожен за щось уболіває, і я дуже добре усвідомлюю, що монотеїстичний іудео-християнський нерв європейської культури дуже вразливий у сучасному світі. Вразливе те, що надає нам переконливості в осмисленості людського страждання, в тому, що наш духовний і душевний досвід має якийсь абсолютний сенс. У Серена К’єркегора з цього приводу: «Або індивід причетний до Абсолюту, або все пропало!» На мою думку, постмодернізм починається з відчуття, що непричетний, а отже, треба жити у світі, де все пропало. Тому сьогодні гостро і стоїть питання про нашу вірність своїй культурній традиції.

Але, з другого боку, це ж і питання про нашу толерантність (терпимість). Легко бути толерантним, коли немає власних переконань. Така толерантність випливає з байдужості. Набагато складніше мати власні переконання, не поступатися ними й водночас усвідомлювати необхідність звільнити частину загального простору для інших переконань і жити поруч з людьми іншої віри. Мені здається, що шлях до такої толерантності лежить через розуміння того, наскільки вона може бути важка нашим партнерам. Тобто навряд чи можна назвати по-справжньому толерантною людину, яка не розуміє, як важко робити кроки в цьому напрямку. Коли ми це розуміємо, ми терпляче чекатимемо нашого партнера. Якщо не розуміємо, то не будемо до нього толерантні. Як поєднати вірність власним переконанням і толерантність до чужих? У цьому серйозна духовна й екзистенційна проблема для нашого сучасника.

Мені хочеться скінчити цю розмову словами, якими завершується вузівський курс лекцій В.Малахова «Етика»: «...Ніщо, внутрішньо спрямоване до добра, не минає даремно».

Розмовляв Віктор ЛОПАТІН
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво