ПРИСТРАСТІ ЗА РІХАРДОМ ВАГНЕРОМ ТРИВАЮТЬ - Культура - dt.ua

ПРИСТРАСТІ ЗА РІХАРДОМ ВАГНЕРОМ ТРИВАЮТЬ

30 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 30 серпня-6 вересня

Конфлікти і потрясіння, атаки критики, падіння і злети супроводжували від початку до кінця бурхливе, що нагадує сюжет авантюрного роману, життя Ріхарда Вагнера...

Конфлікти і потрясіння, атаки критики, падіння і злети супроводжували від початку до кінця бурхливе, що нагадує сюжет авантюрного роману, життя Ріхарда Вагнера. Його батько помер, коли хлопчику ледь виповнилося півроку, а улюблений вітчим, який замінив батька великій родині, вдруге залишив сиротою семирічного пасинка. П’ятнадцятирічний студент університету ледь було не став гулякою, оскільки полюбляв бійки та гулянки більше за серйозні заняття. Хитання у виборі покликання завершилися тим, що він пішов працювати в театр, спочатку хормейстером, а потім — капельмейстером. Його перші оперні проби зазнали провалу або залишалися невідомими. Вагнер втік від боргів і кредиторів до Парижа у надії проникнути на головну оперну сцену Європи й в один щасливий ранок прокинутися знаменитим, та ледь не помер тут із голоду, назавжди зберігши ворожість до міста втрачених ілюзій. Отримавши офіційну посаду диригента Дрезденської опери й начебто б досягнувши матеріальної стабільності, він стає опозиціонером і учасником революційних подій. У результаті змушений ховатися від переслідувань, тікати з Німеччини і протягом десяти років залишатися політичним вигнанцем, знайшовши притулок у Швейцарії. У ньому дивовижно поєднувався теоретик і практик, поет і музикант, публіцист і мислитель. Він не тільки відкривав принципово нові шляхи у творчості, а й реалізовував свої найсміливіші проекти. Подолавши безліч перешкод, то запалюючись надією, то впадаючи у відчай, він зрештою побудував у маленькому баварському містечку Байройт на зеленому пагорбі, що височіє на околиці, театр нового типу й втілив у життя ідею унікального фестивалю, який пережив свого творця і торік відзначив своє 125-річчя.

Сам Вагнер устиг лише двічі дати хід виношеній ним новаторській ідеї зібрати в скромному провінційному містечку інтернаціональну за складом публіку й познайомити її зі своїм чотирьохвечірним циклом музичних драм «Каблучка нібелунга», а потім і з останнім своїм твором — урочистою містерією «Парсифаль». На його переконання, їх постановка і сприйняття вимагали перегляду багатьох звичних уявлень і вели до мистецтва майбутнього. Проте перший фестиваль, який він провів за допомогою власних титанічних зусиль, зібраної команди однодумців і фінансової підтримки головного мецената, баварського короля Людвіга II, хоча й мав величезний художній резонанс, але закінчився з дефіцитом у 120 тисяч марок. Крім таких відомих імен, як композитори Чайковський і Сен-Санс, Гріг і Брукнер, як багато відомих артистів, критиків, театральних та музичних діячів святкування в Байройті відвідав сам німецький імператор Вільгельм I. Та в державній субсидії фестивалю було відмовлено. Вагнер думав про передачу створеного ним театру у відання магістрату та у власність баварського королівства, про створення спеціальної організації, метою якої була б турбота про долю його починання. Ці задуми втілилися в життя лише через багато десятиріч після смерті композитора.

Коли Вагнера не стало, доля його дітища опинилася в руках відданої дружини та соратниці, дочки Ліста — Козіми Вагнер, яка офіційно вступила у права керівника фестивалю 1886 року й передала цю посаду сину Зігфріду лише через двадцять років. Коли вона розпочинала, перспективи здавалися дуже безрадісними. Навколо імені Вагнера та його незвичайних творів усе ще вели жорсткі суперечки, кількість прихильників-вагнеристів залишалася не надто великою. На першому фестивалі, який організувала й провела вдова композитора, зал був майже порожнім, на «Тристана й Ізольду» офіційно було продано лише 12 квитків. Це змусило Козіму не тільки вміло вести художню політику, запрошуючи видатних музикантів і за змогою зберігаючи новаторські принципи сценографії та режисури, намічені її геніальним чоловіком. Вона постаралася створити навколо фестивалю особливу атмосферу, завдяки якій паломництво до Байройта стало такою собі модою, прерогативою вищої аристократії та сильних світу цього. Погоду стала робити найблискучіша публіка. Сюди приваблювали імена видатних людей, які відвідували Байройт. Фестиваль охрестили місцем для снобів, а збереження недоторканним усього, що було за життя Вагнера, із позитивної тенденції незабаром перетворилося на гальмо на шляху нових починань. З центру передового мистецтва вагнерівський Байройт міг би остаточно трансформуватися в опору консерватизму, якби з рук матері естафету не прийняв син, архітектор за освітою, композитор і диригент, який обіймав посаду генерального директора фестивалю аж до своєї раптової смерті 1930 року. Зігфрід чимало зробив для відновлення сценічної сторони й стилю спектаклів. Досягнуті ним успіхи збереглися тому, що Ріхард Вагнер став на той час одним із театральних композиторів, твори якого виконували найчастіше, а його геніальність уже ніким не могла бути оскарженою. Це дозволило Зігфріду ризикнути й для збереження художньої свободи відмовитися від тих державних субсидій, яких усе-таки домоглася для фестивалю його мати. Проте з початком Першої світової війни Зігфрід закриває фестиваль і лише через десять років на новому рівні відновлює втрачене.

Імена дружини Вагнера та його сина назавжди вписані в історію байройтських торжеств. До будинку фестивального театру веде широка, облямована деревами Зігфрід-Вагнер-алея, а погруддя Козіми прикрашає доріжки прилягаючого парку поруч із бюстами самого Вагнера й Ференца Ліста. Унікальність вагнерівського починання полягала в тому, що у фестивальному театрі, який працює кілька літніх тижнів на рік, виконуються лише його твори, список яких відкриває «Летучий голландець». Виняток був зроблений самим Вагнером лише для одного шедевра, який він високо цінував, Дев’ятої симфонії Бетховена. Утримувати цю ідею в чистоті, реалізувати й розвивати вагнерівські заповіти після смерті Зігфріда випало на долю молодої жінки, матері чотирьох онуків Вагнера, англійки, яку доля звела з вагнерівською сім’єю в переддень Першої світової війни. Тоді їй було лише сімнадцять, а вже через рік вона стала дружиною Зігфріда, який був старший за неї на двадцять вісім років. Звали цю жінку Вініфрід. Це на її тендітні плечі лягла вся відповідальність за фестиваль і більш того — за долю вагнерівської спадщини в найжорстокіші й криваві роки німецької та всієї європейської історії.

Особистість Вініфрід викликала до себе чималий інтерес як протягом її тривалого життя, так і в наступні періоди (вона померла 5 березня 1980 року у віці
82-х років, переживши на чотирнадцять років свого старшого сина, талановитого режисера-новатора Вілланда). Сьогодні цей інтерес спалахнув знову в зв’язку з виходом із друку солідного багатосторінкового дослідження Бригітти Хаманн «Вініфрід Вагнер, або Гітлерівський Байройт». Тут уперше зібраний та оприлюднений багатий документальний матеріал, автором поставлено завдання об’єктивно і неупереджено освітити складну, до нинішнього дня болісну й для німців, і для народів, які постраждали від нацизму, тему. Відомо, що спадщина Вагнера використовувалася ватажками «Третього рейху» як засіб пропаганди ідей пангерманізму, що Адольф Гітлер захоплювався Вагнером із юності, а з 1933 по 1940 рік не лише регулярно відвідував вагнерівський фестиваль у Байройті, а й надавав йому значну фінансову підтримку. Вініфрід Вагнер та її чоловік познайомилися з майбутнім фюрером ще 1923 року. Випадково вони опинилися в Мюнхені саме в дні відомого нацистського путчу, після якого Гітлера заарештували й він потрапив до в’язниці. Сюди на його прохання подружжя Вагнерів надіслали йому папір, на якому, як пізніше з’ясували, й було написано книжку «Майн кампф». Уже в ці роки Гітлер став другом дому, яким і залишився після смерті Зігфріда, відчуваючи особливу симпатію до старшого хлопчика Вілланда. За рекомендацією Гітлера 1924 року Вініфрід вступила в ряди нацистської партії. Тривалий час один для одного вони були просто Віні та Вольфом, як звично підписували листи.

Коли розпочалася Друга світова війна, Вініфрід за прикладом свого покійного чоловіка хотіла закрити фестиваль, але Гітлер настійно рекомендував продовжувати його роботу, хоча сам із 1940 року Байройт не відвідував і з Вініфрід не зустрічався. Причиною послужили її постійні клопотання про захист або прийом на роботу «неблагонадійних» артистів і музикантів, оскільки вона точно дотримувалася правила вибирати виконавців лише за їхніми здібностями, не звертаючи уваги на анкетні дані та політичне реноме. Останній фестивальний спектакль військових років відбувся 9 серпня 1944 року, а 5 квітня 1945 під час першого ж із чотирьох бомбових нальотів на Байройт було на третину зруйноване сімейне гніздо Вагнерів, вілла Ванфрід. Незабаром американські солдати, які окупували Байройт, реквізували фестивальний театр і будинок, який протягом восьми років використовували як офіцерський клуб. Розпочалася серія допитів Вініфрід Вагнер і судовий розгляд, що тривав аж до початку 1949 року, коли її засудили до домашнього арешту й відмови від участі в діяльності фестивалю. Всі свої права вона передала синам Вілланду і Вольфгангу, хоча залишилася власницею фестивального театру та прилеглих будинків.

Оливи у вогонь усієї цієї непростої історії підлили дії однієї з двох дочок Вініфрід Фріделінди, яка емігрувала з нацистської Німеччини влітку 1938 року, а в травні 1945 опублікувала в Нью-Йорку книжку «Спадщина вогню», яка одержала в німецькому перекладі красномовну назву «Ніч над Байройтом». Саме уривки з цієї книжки найчастіше фігурували в звинувачувальних документах проти Вініфрід як показання свідків. Зрештою це викликало письмовий протест автора книжки, а остаточне примирення дочки з матір’ю сталося 1953 року, через два роки після поновлення діяльності фестивалю, управління яким перейшло в руки онуків Вагнера Вілланда і Вольфганга.

У своїй письмовій апеляції в суд, де Вініфрід Вагнер послідовно спростовувала обвинувачення, які висувалися, в «значному сприянні націонал-соціалістичній тиранії». Вона доводила, що ніколи не займала жодних посад у партії, не відвідувала політичних зборів, не брала участі в обов’язкових мітингах, не вимовляла у своїх зверненнях до колег промов політичного змісту і в ім’я збереження художньої свободи у виборі співробітників відмовилася від членства в Театральному департаменті Рейху. Найважливіша в цьому документі така фраза: «Моє завдання в житті після смерті мого чоловіка полягало в продовженні діяльності Байройтського фестивалю, настільки досконалої, наскільки можливо, і як сам Ріхард Вагнер припускав і задумав».

Для справи Вагнера ця жінка справді зробила чимало, у тому числі в останні роки свого життя. У зв’язку з 125-річчям від дня народження Вагнера за її ініціативою був відкритий Німецький дослідницький центр Ріхарда Вагнера. Вона була ініціатором і творцем повного п’ятитомного зібрання кореспонденції короля Людвіга II і Вагнера, а вже після війни — повного видання вагнерівських листів. Величезні зусилля вона доклала в ім’я збереження цілісності байройтських архівів і реалізації ідеї постійного фонду, яку виношував сам композитор. Нарешті 1973 року Фонд Ріхарда Вагнера в Байройті був створений, а навесні 1975 року історик і кінематографіст Ганс Юрген Зібергер створює тригодинний документальний фільм «Вініфрід Вагнер і історія Ванфріда. 1914—1975».

Фрагменти з цього фільму, а також інтерв’ю з автором нової монографії Бригіттою Хаманн звучали у великій передачі, яку німецьке телебачення приурочило до початку вагнерівського фестивалю 2002 року. З 1976 року цей фестиваль узятий під опіку держави. Він фінансується з бюджету міста Байройта і землі Баварії. Водночас його успішне функціонування було б неможливим без підтримки впливового Товариства друзів Байройта і Фонду Ріхарда Вагнера, як неможливо уявити історію фестивалю, розпочинаючи з 1966 року й по сьогоднішній день, без масштабної особистості онука композитора Вольфганга Вагнера — архітектора, режисера, талановитого організатора, після смерті брата Вілланда єдиноначального директора складного фестивального організму, відповідального за всі сторони його налагодженого функціонування. Не лише високі оцінки й захоплені оплески супроводжують останніми роками його всебічну діяльність. Фестиваль постійно потрапляє під вогонь критики, який здебільшого підігрівається конфліктами в сімейному вагнерівському клані. Найнепримиренніші опоненти художньої політики Вольфганга перебувають серед дванадцяти вагнерівських правнуків. Їм не дає спокою думка, хто ж стане спадкоємцем нинішнього керівника, якому щойно виповнилося 83 роки. Якщо до 1976 року це міг бути лише представник сім’ї, у руках якої перебувала як фестивальна власність, так і вся художньо-організаційна сторона, то тепер ситуація виглядає по-іншому. Колективний орган, який обиратиме спадкоємця, віддасть перевагу члену сім’ї перед іншими претендентами лише у випадку його відповідності високим професіональним і творчим критеріям. А поки що біля керма фестивальної флотилії стоїть загартований у битвах керманич, досвідчений стратег і тонкий політик, душа всього, що пов’язано з фестивальним життям, прямий нащадок двох геніальних музикантів, правнук Ференца Ліста й онук Ріхарда Вагнера. За жіночою лінією йому заповідане довголіття. Він патрон численних вагнерівських товариств, що охоплюють усю планету, у тому числі й тих, які функціонують в Україні. А чотирьом молодим музикантам із Києва та Харкова випала цього року честь стати вагнерівськими стипендіатами та отримати можливість відвідати в середині серпня Байройт, подивитися три фестивальні спектаклі, поспілкуватися зі своїми колегами з інших країн і почути з вуст самого глави фестивалю розповідь про театр, про його унікальну акустику, про невидимий із глядацької зали оркестр і чимало іншого, чим живе це вагнерівське свято.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво