ПРИСТРАСТІ ЗА ЧАЙКОВСЬКИМ

Ось уже півстоліття один раз на чотири роки в Московській консерваторії проводиться один із найлегендарніших музичних конкурсів сучасності — цього року Міжнародний конкурс імені П.Чайковського пройшов удванадцяте.

За історію конкурсу на сцену Великого залу консерваторії сходили музиканти світового масштабу: Володимир Ашкеназі, Вен Клайберн, Наум Штаркман, Міша Діхтер, Андрій Гаврилов, Михайло Плетньов, Гідон Кремер, Володимир Співаков, Віктор Третьяков, Наталія Гутман, Наталія Шаховская, Олена Образцова, Микола Огренич та багато інших майстрів сцени.

Конкурс Чайковського дає музикантам можливість продемонструвати свої досягнення в чотирьох номінаціях: фортепіано, скрипка, віолончель і сольний спів, причому остання номінація — наймолодша. Звичайна конкурсна система передбачає три тури, і конкурс Чайковського тут не виняток, хоча в традиційний регламент змагань цього разу було внесено істотні зміни. З подачі голови журі скрипалів Володимира Співакова, звична шкала балів, за якою, як правило, відбувається оцінювання і наступний відбір учасників, поступилася місцем безкомпромісному варіанту суддівства, коли можливі лише оцінки «так», «ні», і «може бути». До речі, уже з другого туру третій варіант також прибрали. Здавалося б, за такої жорсткої і контрастної системи справедливість, не часта гостя на подібних заходах, усе ж таки восторжествує. Проте з результатами нинішнього конкурсу швидше можна сперечатися, ніж погоджуватися.

З усіх чотирьох спеціальностей у нинішньому конкурсному марафоні взяли участь 224 виконавці, представники 34 країн. Лідирували, звісно ж, росіяни, проте свій інтернаціональний статус конкурс, безумовно, виправдав і цього разу, щоправда, виявивши одну з найпомітніших тенденцій останніх років у музичному мистецтві, а саме — зростання кількості міцних виконавців із Азії. При цьому освіту вони здебільшого мають європейську, найчастіше російську. Це дуже характерно для музичного виконавства сьогодення — адже більшість іменитих професорів мають педагогічну практику одночасно в кількох найбільших музичних закладах світу, при цьому нерідко ведучи дуже інтенсивну концертну діяльність.

Хвилюючим моментом конкурсного суддівства є актуальна, але геть нерозв’язна проблема «вчитель у журі — учень на сцені». Природно, що оцінювати досягнення і напрацювання молодих музикантів запрошують саме талановитих педагогів. І не позбавляти ж талановитих виконавців права брати участь у змаганнях лише через присутність їхнього педагога в журі. До звичайного суб’єктивізму людської, та й професійної оцінки додається і цілком зрозуміле бажання підтримати свого вихованця — але на цей випадок правила жорсткі: педагог не бере участі в оцінюванні своїх учнів. Втім, завжди залишається можливість занизити оцінки іншим конкурсантам, але це вже справа професійної честі, а в чомусь і дипломатії — без неї, на жаль, не обходиться жоден конкурс.

Журі з чотирьох спеціальностей очолили Володимир Крайнєв, який керував суддівською колегією піаністів, Володимир Співаков, який головував на прослуховуваннях віолончельної номінації, Олександр Рудін та Євген Нестеренко, якому довелося оцінювати вокалістів.

Дві перші премії струнників залишилися неприсудженими, хоча, відверто кажучи, німець Йоханнес Мозер виступив у фіналі просто блискуче, викликавши щире захоплення слухачів. Найнесподіванішим моментом став фінал у піаністів, який став цілком непрогнозованим: уперше в історії фортепіанної номінації конкурсу перша премія опинилася в жіночих руках. На жаль, перемога японської виконавиці Аяко Уехари не видається тріумфом, адже загальний рівень фіналу виявився катастрофічно нецікавим і, що дивовижно, буквально малопрофесійним. Особливо разючим був контраст із другим туром, де виступи більшості учасників вирізнялися значно вищою майстерністю, тонкістю, індивідуальністю і просто виучкою. Проте багато талановитих учасників другого туру чомусь залишилися «за кадром» — у тому числі й чудовий, із потужною виконавською енергетикою піаніст Олексій Володін, на сьогодні учень Елісо Вірсаладзе. До речі, не бажаючи йти на компроміс, Елісо відмовилася підписувати суддівський протокол і залишила конкурс відразу після оголошення результатів.

У скрипалів рівень виявився значно вищим — через чітке обмеження в кількості учасників фіналу кількох чоловік довелося позбавити можливості виступити в супроводі оркестру у третьому турі, хоча вони, безумовно, на це заслуговували. Другу премію, через відсутність першої, поділили два різнопланових і тонких виконавці: Кавакубо Тамакі (Японія — США) і Чень Сі з Китаю.

Взагалі, складається враження, що ера конкурсних героїв потихеньку відходить у минуле — більшість фіналістів усіх номінацій були впізнавані, мали характер, але при цьому для великої літери в слові «особистість» кожному з них чогось бракувало.

Вже давно точаться суперечки з приводу поступового зниження професійного потенціалу конкурсу Чайковського. І хоча премії досі становлять дуже привабливі і цілком відповідні високим стандартам суми, конкурсне плавання явно ухилилося від початкового зоряного курсу.

Попри відсутність єдиного заможного мецената чи спонсора, суми грошових нагород конкурсу солідні — володарі золотих медалей одержать $20 000 у рубльовому еквіваленті, а друга і третя премії становлять, відповідно, 15 і 10 тисяч доларів кожна.

Україну на конкурсі представляли виконавці з двох спеціальностей: дипломи у фіналі одержали Анжеліна Швачка, артистка Національної опери України, і бас Віктор Дудар; у піаністів почесне п’яте місце дісталося львів’янину Дмитру Онищенку.

За винятком Олега Полянського, який свого часу здобув шосту премію, досягнення наших співвітчизників були дуже скромними, тому нинішня участь українського виконавця в концертах і гастрольних поїздках лауреатів, безумовно, важливий і серйозний крок. У грі Онищенка є щось самобутнє, йому не відмовиш у поетичності та ліризмі. Проте його виконання концерту Чайковського і Рахманінова дали привід маститим музикантам закинути йому надмірну імпульсивність — Діма легко міг зірватися на різкий і відкритий звук у пасажах, спотворити ритмічну стрункість твору.

Взагалі, складно зрозуміти логіку розподілу нагород і призових місць — вибір публіки нечасто збігається із симпатіями журі, а результати майже завжди до останнього непередбачувані. Приміром, дивовижний тембр сопрано китайської співачки У Біся моментально завоював любов слухачів, однак журі віддало перевагу росіянці Айталіні Афанасьєвій, присудивши їй першу премію, а китаянці — лише другу. Багато суперечок викликала і золота медаль у піаністів — на тлі загального непопадання значно логічніше було б залишити перше місце незайнятим, а відлік нагород вести з другого, як це зробили струнники.

Та все ж таки пристрасті за Чайковським відбулися, попри трудності, фінансові проблеми й організаційні негаразди. Цього разу не було бурхливого захоплення, неприборканих поривів почуттів, гарячкового хвилювання і співпереживання — публіка, яка з перших днів майже повністю заповнювала зали, ніби осторонь спостерігала, безпристрасно оцінюючи всіх, але не вирізняючи фаворитів, що зазвичай властиво конкурсній стихії.

Хочеться думати, що в конкурсу просто настав творчий спад, за яким ідуть нові відкриття й імена. Однак приводів для оптимізму нинішній музичний забіг дав мало: добрий рівень виконання сам по собі лише етап творчого шляху, а конкурс покликаний народжувати зрілих музикантів, яким є що сказати і є чим поділитися зі слухачем. Адже найвищим суддею є саме публіка, для якої не так багато важать оцінки, зате життєво необхідні унікальні голоси, пальці, руки... У кінцевому підсумку, конкурс поступово перетворюється на навчально корисний захід для студентів музичних закладів і любителів музики. Однак для професіоналів такого розряду заходи — до речі, дуже дорогі — інтересу практично не становлять. Хотілося б сподіватися, що за найближчі чотири роки на музичному небосхилі спалахнуть нові світила, яким буде під силу зрушити навантажений славною історією віз конкурсу Чайковського.

Москвичі жартома називають свій музичний талісман «Чайником», що сьогодні, на жаль, дуже близьке до реальності. Можливо, пройшовши свою дванадцяту цифру, відлік конкурсного часу знову почнеться спочатку і новий день принесе чергових героїв музичної повісті, де життя ніколи не припиняється, перериваючись лише для короткого антракту. Вважатимемо, він уже відбувся.