Пристрасті за Андрієм. «Настав час закопати сокиру війни!» — заявив «ДТ» режисер Андрій Жолдак

Поділитися
Режисер Жолдак цього тижня прилетів до Києва (з Берліна) — напередодні грудневих гастролей. І зробив тут чимало добрих справ...
Спектакль «Ромео і Джульєтта. Фрагмент».

Режисер Жолдак цього тижня прилетів до Києва (з Берліна) — напередодні грудневих гастролей. І зробив тут чимало добрих справ. По розпеченому мобільнику (у моїй присутності) когось шпетив: «Ти що, не розумієш, до мене президент прийде на спектакль, а ви там не можете вирішити елементарних питань!» Прочитав відкриту лекцію на тему «Як убити поганого актора» — чим загнав мене в глухий кут: якщо їх усіх «повбивати», то хто в бездарних серіалах зніматиметься?

І основна добра справа — Андрій Жолдак дав велике і, як мені здалося, відверте інтерв’ю «ДТ» (про відставку з харківського театру, про «забороненого» «Ромео», про свої німецькі реалії, про перспективи щодо «Ленкома», «Современника» й Аліси Фрейндліх), перед яким автор цих рядків запросив у компанію третього — ніби «свідка»... А то, пам’ятаючи про давні наші напружені стосунки, не дай Боже, полетіли б кавові чашки одне в одного — і тут «секундант» дуже доречний (ним виявилася чарівна сестра Андрія на ім’я Катя). Єдине застереження: розмова вийшла емоційна — шанобливе «ви» стрімко змінювалося на амікошонське «ти», і дискурсні вібрації хотілося б залишити читачеві в органічній недоторканності.

«Волчек радили
не працювати зі мною»

Допіру в Києві «Современник» гастролював. І вас згадували. Казали: ось обіцяв Жолдак спектакль для Волчек, а потім махнув крилом — і полетів. Яка доля давно вами заявленого «современніковського» проекту за мотивами роману Ажара «Все життя попереду», в якому Волчек мала грати мадам Розу, а Чулпан Хаматова — арабського хлопчика?

— Галина Борисівна бачила не тільки Хаматову в цій ролі. Вона мені запропонувала й іншу акторку. Але якогось моменту ми вирішили взяти паузу. І перенести цю роботу в часі. Сподіваюся, вона все ж таки відбудеться. Бо і макет готовий, і контракт підписаний. Чудово розумію, що Галині Борисівні після тривалої перерви в її акторській іпостасі непросто робити ставку на цей спектакль. Адже це має бути 100-відсотковий результат, вона легенда. А тут ще, впевнений, багато людей їй радили не працювати зі мною. Просто не хотіли, щоб я з’являвся навіть на порозі «Современника»...

— Хто, на вашу думку, її лякав Жолдаком? Може, Олександр Калягін, який, ідучи з вашого спектаклю, лаявся, не добираючи слів?

— Ви про це знаєте?

— Це не таємниця.

— На Галину Борисівну важко впливати. Це особистість... Але кожна ідея має відстоятися — як добре вино. Тим більше що стосовно проекту «Все життя попереду» виникло багато задумів. Я планував встановити на сцені екран...

— Знову «відеотека»? У тому ж таки «Современнику» у спектаклі «Америка. Частина друга» Чусова вже погралася цим прийомом.

— Для режисера багато важить великий план актора. У мене у «Федрі» і Маша Миронова грає на великих планах. Аж до того, що коли у неї з носа шмаркля вислизає — то й це по-великому... І я прошу не мікшувати такий ракурс, а залишити як є. І Маша погоджується! Вона буквально вчора телефонувала й повідомила, що ставитиму в «Ленкомі» спектакль із її участю. Проект поки що на стадії підписання контракту. Але Маша мене вже завела...

— Миронова схвально говорить про вас в інтерв’ю.

— Я спочатку не розглядав її участь у «Федрі». Був за Ренату Литвинову. Не тому, що вона популярна і медійна акторка, а тому, що стильна, естетська, химерна, гнучка. У МХТ імені Чехова бачив «Вишневий сад», де вона — Раневська. Це суперечливий спектакль... Але я кажу «суперечливий», бо сьогодні вже нікого не критикую. Я і в своєму театрі не все до кінця розумію. То навіщо мені розуміти в інших? Але Рената була в тому спектаклі окремо. І, на жаль, в останній момент вона зіскочила з нашої «Федри»... У спектакль згодом увійшла Маша Миронова, яка протягом останніх років стала просто чудовою акторкою. Коли спостерігав за нею на репетиціях, то здавалося, що з неї «виходить» пізній Андрій Миронов — її батько, причому саме того періоду, коли він грав у «Лапшині» та інших серйозних фільмах. Взагалі радий, що «Федра» відбулася.

— Хочу зрозуміти, де ви живете на цей час. Москва начебто не задушила в обіймах, а Харків їх розімкнув...

— Я прописаний у Берліні.

— Там залишився інститут прописки?

— Так! Причому дуже жорстка реєстрація. Без «прописки» ти не отримаєш ні страховку, ні машину. Нічого! У тому числі й контракт на роботу в серйозному театрі.

— Громадянство не змінили?

— Ні. У мене контракт у театрі «Фольксбюне» до 2008 року. Там була поставлена «Медея» за Евріпідом. І в цьому ж театрі продовжую працювати. Живу в Західному Берліні разом із дружиною — акторкою Вікторією Спесивцевою. Наймаємо квартиру. Діти ходять у німецьку школу. Янек уже розмовляє німецькою мовою...

— А українською?

— Рідною мовою розмовляємо вдома. У театрі «Фольксбюне» зараз розробляю сценарій проекту про Берлін. Це оригінальна робота — можна сказати, «критика» Берліна. Погляд на це місто «з іншого боку». Уявляєш, що зчинилося б, якби мерія Харкова чи Києва запропонувала Жолдаку покритикувати наші міста?

— Я так само не уявляю, що сталося з німецькою «Медеєю». В Київ долітали благі чутки, буцімто ви перелякали інтенданта театру, ледь не сценами скотолозтва, — і в результаті вас звідти попросили.

— Ми зіграли шість спектаклів.

— Усього-на-всього?

— Спектакль не збирав зал. І більше він не йде. У них зал на 1200 місць. На «Медеї» він заповнювався відсотків на сорок. А це репертуарний театр. Там важливий економічний чинник — продаж квитків. Можливо, я неправильно зрозумів завдання продюсера і віддався «своїй стихії», тому спектакль і прийняли не так, як хотілося б.

— У «Медеї» зіграла ваша улюблена німецька акторка Софі Росс?

— Ні. На «Медею» взагалі була жорстка преса. Навіть ставили запитання: навіщо запросили до Берліна режисера зі Сходу, невже в Німеччині не можна відкопати своїх і дати їм шанс?

— І там, певно, теж ревно підтримують вітчизняного виробника?

— Якщо проаналізувати німецький простір, де приблизно 90 млн. населення (не враховуючи росіян), то вийде, що у них ставлять в основному німці й англійці. Конкуренція тільки такого рівня. Причому серйозна. Ви там не зустрінете жодного режисера ні з Росії, ні з Грузії, ні з України...

— Тільки ви?

— Я отримав шанс. Це як Шевченко в «Челсі» чи в іншому великому клубі. Щоправда, цифри різні... І сьогодні у «Фольксбюне» хочуть поспостерігати за мною, сподіваючись продовжити співробітництво. Тому й подовжили контракт.

«У Харкові мені сказали, щоб я написав заяву
і йшов собі!»

Кажуть, вас запросили на 20 днів до Англії з харківським спектаклем за Солженіциним «Один день Івана Денисовича». Як взаємодієте з колишнім колективом?

— Непросто. Позаяк втратив владу. Прийшли нові люди — і вони нинішні господарі. І тепер у мене багато тривог, оскільки найближчим часом мої харківські постановки хотіли б бачити у Варшаві, Будапешті, Санкт-Петербурзі, Гельсінкі, Тампере. А домовлятися непросто.

— Чим харків’яни мотивують своє бажання (або небажання) дати вам на «прокат», скажімо, того ж таки «Ромео...», про який написано в афіші «заборонено» (у червоній рамочці)?

— Тим, що можуть бути негативні відгуки про українське мистецтво. Тобто виникне хвиля спірних думок. Ти можеш приймати або не приймати мій спектакль. Але я вклав у нього півроку життя! І до того ж, чим же я повинен був тут після «Ромео...» займатися, якщо вдома виявився нікому не потрібним!?

— Із цього «абзаца» докладніше... Губернатор Арсен Аваков узагалі той спектакль бачив? А то «міфи стародавньої Греції» гласять, що саме після перегляду чи то йому зле стало, чи то щось інше трапилося, — і для постановки настали критичні дні...

— Йому хтось приніс касету із записом. Помічник, здається. І вони прийняли рішення: цього в Україні бути не повинно!

— І вас підштовхнула піти з театру саме їхня «рецензія»? Чи це бажання виникло спонтанно, як емоційна реакція?

— Мені сказали, щоб я написав заяву і йшов собі.

— Хто конкретно сказав?

— Заступник губернатора... Але імені не називатиму. Навіть для історії. Щоб йому не було зайвої реклами.

— Але ж там ішлося не тільки про художні цінності. Говорили і про фінансові складники. Бо за Кушнарьова театр Жолдака процвітав, а щойно він пішов і влада змінилася, то ви виявилися чи то не в масть, чи то ще щось... Взагалі, дивно: нова влада волає про європейські пріоритети, а режисер, який це сповідує, — начебто «чужак» серед своїх?

— Мені це незрозуміло. Якби я був губернатором і в мене в регіоні працював такий режисер, як Жолдак... Ну, наприклад... Ну нехай би його звали Максим... Я сказав би: «Максиме, чим тобі допомогти, щоб ти ставив? Що потрібно, те й бери, — тільки роби...» Але мені такого ніхто не сказав. Хоча, ніде правди діти, сьогодні є інші люди, котрі мене підтримують.

— Але це вже не харківські, а донецькі, наскільки я розумію? Пан Тарута, якщо не помиляюся?

— Так.

— Він дивився ваші спектаклі?

— На касеті. Але він прийняв рішення мене підтримати, профінансувати. Тарута, Гайдук — це сильні і впливові люди. Це потужні структури.

— Якщо Віктор Пінчук публічно декларує свої художні уподобання, то про естетичні ідеали Тарути і Гайдука, на жаль, поки що відомо небагато. Чи вони цінують тільки ваші спектаклі?

— Гадаю, вони люблять і класичну музику, і живопис. Коли спілкувалися безпосередньо, то вони зізнавалися, що хотіли б максимально допомогти творчим людям, аби утримати їх в Україні. І з Віктором Пінчуком перебуваю у процесі переговорів. На майбутнє розглядаємо великий проект. Ці приклади вселяють надію, що в Україні не все втрачено.

«І тоді я прийшов до Ступки»

Не хочеться удавати з себе «проповідника»... Але... от ніяк не второпаю: якого біса ви постійно ображаєте шанованих людей, часом доходячи до абсурду у своїй образності — в одного «руки в крові», в іншого «ноги», напевно. Це в Ступки, чи що? Де ці «гори трупів» — хочу їх бачити? І чому взагалі треба принижувати або намагатися знищити саме людей обдарованих? Невже більше немає чим займатися? Чи це «піар» такий — для мене незбагненний?

— Кожен художник — складна субстанція. Я, наприклад, мислю і живу сюрреалістично. Якщо хочеш, приймай моє слово як сценарій на тему Бунюеля...

— Це був «гідний» бунюелівський сюжет про криваві руки в прямому ефірі «5 каналу» — саме в той істеричний момент, коли інші «незадоволені» мішками носили політичні доноси в приймальню Томенка!

— Думаю, що того ж Ступку не завжди правильно інформують. І кладуть йому на стіл не все, що треба, або підкреслюють деякі мої висловлювання яскравим маркером.

— Здається, ви з ним куми?

— Так. Він хрестив мого сина Янека. І Віка в нього в театрі багато грала. Хоча її і звільнив Захаревич.

— Але навіщо займатися «поїдальством»? Талановитих людей у вітчизняному театрі не так уже й багато, і коли вони між собою...

— Питання серйозне... Але в мене й до тебе запитання.

— Відповім.

— Коли я служив в армії, мені казали: ти спочатку терпи, а станеш «дідом», то й почнеш бити табуреткою по голові тих, хто молодший. Я дослужився до «діда». Але нікого не бив... Але чому покоління наших творчих «дідів» таке жорстоке до покоління, що йде за ним? Тобто ті, хто сьогодні має владу в мистецтві... Той же Іллєнко...

— Іллєнко нині не має влади.

— Але він був міністром кінематографії! Чому ці люди не підтягують за собою молодих? Кому конкретно вони допомогли?

— Не можна стригти всіх під один гребінець. Та й тобі мало не на блюдечку дали харківський театр — бери, твори.

— У якийсь момент я опинився між Румунією і Росією. А в Україні в мене постійної роботи не було. І тоді я прийшов до Ступки: «Богдане, візьми мене ще одним режисером, а решту часу буду їздити світом». Але він сказав, що два лідери в одному театрі не уживуться. І ось після цих слів почалася наша «перша світова війна»! Як він міг відмовити мені в такому проханні?! А потім директор Захаревич сказав: «Немає в нас місць. Усі вакансії зайнято!». А це нісенітниця! Коли я керував харківським театром, то спокійно міг написати листа в міністерство і вирішити кадрове питання, якщо людина потрібна. І правильно сказав якось Некрошюс про театр Франка — це «кріпосний театр».

— Це репертуарний театр. Як і багато інших. А що, у Москві, куди ви так прагнете, хіба там інші закони діють?

— Але там Малий театр запросив до себе Сергія Женовача — і він поставив найкращі спектаклі в їхньому репертуарі.

— Безумовно, і «Удаваний хворий», і «Лихо з розуму». Але це — перший і останній приклад у згаданому вами театрі. А в нашому театрі таких прикладів трохи більше (хоча й не все однакової якості).

— Ну тоді скажи мені, театр Франка — це державний театр чи приватний?

— Мені відповідати?

— Виходить, державний. А якби це був приватний театр Ступки, то він міг у спадщину передати всю свою владу Остапові, а вже Остап — його онукові. І так далі... Тому я і маю право на цю критику.

— Безперечно. Але чому тільки «більмо в оці». Є й інші: Національна опера, Молодий театр, Російська драма... Там теж майданчики — і кумів немає. Чи не кличуть?

— Ще влітку я пропонував Михайлові Юрійовичу Рєзніковичу серйозний драматичний спектакль. Але він відмовився.

— Яка п’єса?

— Не хочу казати. А Молодий театр узагалі не хоче зі мною зустрітися! З Петром Чуприною з Національної опери в нас були розмови про співпрацю. Тим часом я вже тричі зустрічався з керівництвом Великого театру щодо спільних планів, і там мене постійно запитували: «Чому ви не працюєте в Київській опері? Чому вони такого режисера не використовують?». Відповідав: «Не знаю». Раніше я міг говорити про те, що «руки в крові» — у директорів або інших керівників. А тепер просто — «не знаю».

— Тепер, по-вашому, в усіх руки чисті, ніхто нічого не крав? Зокрема «не крали» й глядачеве щастя — бачити вашу творчість...

— Так вони вкрали в цілого покоління найкращі роки! Якщо пацану тридцять років і він довго нічого не робить, то хіба не через це — і пияцтво, і наркоманія? Он що з Юрою Одиноким зробили...

— А що з ним зробили? Сто «Пекторалей» вручили. І нині він у Ступки «Фігаро» репетирує.

— Ні-ні, я не про Ступку — я про проблему покоління в цілому! Ось перечитую роман Гроссмана «Життя і доля» і розумію, що це книжка про те, як життя «сточує» людину... Багатьох наших художників творців теж «сточують» різні обставини.

— Але вас же обставини не сточили і не «знеструмили»? Чому б після Харкова не оживити інший вітчизняний театр? Тільки не в центрі столиці, не в самому шоколаді, а, скажімо, в Ужгороді, де акторам на голову балки падають? Стане у вас на це альтруїзму чи екстремізму?

— Ні! Досить уже. Я показав приклад у Харкові, коли взяв у свої руки театр, який продували протяги, у якому був холод, голод і один старий телевізор. За три з половиною роки я довів, що можна й у такому театрі щось зробити.

— Тоді чи варто розглядати ваш грудневий гастрольний десант як якусь «арт-підготовку» (з допомогою можновладців) для можливого подальшого сходження на трон одного з центральних столичних театрів?

— Ні... Але, з іншого боку, чому б у Києві комусь і не купити фабрику, а потім переобладнати її на театральний центр? Щоб цей центр став «аеродромом» для талановитих людей, щоб там збиралися художні колегії, точилися суперечки. От у Ступки або Рєзніковича є такі колегії? Їх про що-небудь запитують?..

— Колегій немає. Але про що запитувати? «Чому в головній ролі Назарова?»

— Або Остап?.. А в Києві давно потрібен сучасний театральний центр. От чому Лужков так підтримує багато московських театрів?

— Про це треба запитувати в Лужкова. А в Києві, до вашого відома, життя шести муніципальних театрів на волосинці… І навіть Троєщина бунтує проти храму мистецтва.

— Ось тому всім і кажу: «Їдьте з України!».

«Скільки вони обрізали пенісів нашим хлопцям…»

— Вас якийсь час не було в Україні, і майбутніми гастролями ви декларуєте «сучасний театр». Формула об’ємна. І водночас у кожного своя. Комусь до душі «П’ять вечорів» у «Современнике» — у залі ридають. Комусь подобається прем’єрний спектакль Михайла Рєзніковича про те, як Сталін занапастив Дон Кіхота, — і в них своя історична платформа...

— Нещодавно в Пітері я дивився в «Ленсовете» останній спектакль Владислава Пазі «Оскар і Рожева пані», де Аліса Фрейндліх одна грає три ролі. Три години сама на сцені. І всі три години глядачі плачуть. Мені здалося, що це якийсь паноптикум! У Німеччині з такої вистави пішли б через двадцять хвилин, а потім би написали, що акторка геніальна, але сама вистава... У мене, певне, уже мізки цілком помінялися, і якихось речей у пострадянському театрі я не розумію і не сприймаю. Хоча та ж таки Фрейндліх грала геніально. І в нас є плани зустрітися в роботі. Колись Галина Волчек мені сказала: «Андрію, а ти знаєш, як виник «Современник»? Він виник як протест проти неправди!». Розумієш? А сьогодні один режисер у своїй неправді лобіює погану п’єсу — і цим бреше. Глядач або критик приходять у зал на цю п’єсу, дивляться спектакль за нею і удають, що все гаразд — і теж брешуть. Суцільна кругова неправда! Усі брешуть! Я нещодавно читав новий текст Івана Вирипаєва «Липень» — і щодо болі, щодо пронизливості, щодо правдивості поруч із ним відпочиває все! Тому-то й намагаюся в театрі щось чи когось провокувати — то формою, то підходом до тексту. Так, іноді актори в мене — роботи. Але це теж провокація! У всякому разі, це не брехня.

— У чому сіль провокаційності в «забороненому» «Ромео...» — в унітазах на сцені? Яке головне послання цієї постановки, раптом глядач його неправильно прочитає?

— А там не тільки унітази. Там різне. І лайно зокрема... «Ромео…» — це моє відчуття сучасної України. Це така фотографія, на яку через п’ятдесят років хтось погляне й подумає: саме такою і була моя батьківщина в той час! У моєму спектаклі є тексти і про Харків, який посідає перше місце за продажем дітей, і про те, що це місто — суцільна перевалочна база між Росією та Україною...

— Трагедія Шекспіра трохи віддалена від загостреної публіцистичності. Уже краще б використовували «Річарда» або «Антонія»: Антоній — Ющенко, Клеопатра — Тимошенко...

— Але в цьому і свобода театру... Я думаю саме «так». От Кирило Серебренніков, котрий поставив у «Современнике» «Антонія і Клеопатру» (з привнесеною темою Чечні), — він думає інакше. А коли театр тебе не провокує, не зачіпає, не хвилює, це вже не театр. І якщо тобі важливий сучасний погляд на хвилюючі теми — треба кликати Жолдака.

— Чи повернетеся колись до театру, де важливі не лише хвилюючі теми, кліпи, слайди, мовчання, а й текст — авторське слово. У ваших «Трьох сестрах» Ступка, Сумська, Олексенко грали чудово — текст уцілів.

— А ви думаєте, чому мене сьогодні зводять із Фрейндліх або з Волчек?

— Я не знаю, чому Павло Каплевич вас зводить із Волчек.

— Тому що я дозрів — і хочу рівного собі партнерства у роботі.

— Проте і в Україні у вас були гідні партнери.

— Я переріс їх усіх. Немає сьогодні в Україні артиста, котрий був би мені цікавий.

— Ні Ступка? Ні Хостікоєв? Ні Линецький? Ні Бенюк? Ну, не знаю, хто ще...

— Ні. Хоча я заявляю про це теж із моментом провокаційності. Я їх усіх люблю — але по-різному. Зрозумійте, в Європі всі театри відкриті для різних стилів і різних шкіл. На нещодавньому фестивалі «Балтійський дім» Люк Персеваль показав «Дядю Ваню». Виходить герой — у ж...у п’яний. Каже, що дуже втомився, що всі ці п...си його дістали, що життя — суцільний жах... Однак за болем і за пронизливістю це був найкращий спектакль. Росіяни мені іноді розповідають, як приїжджають до нас, немов у глуху провінцію, а наші дурні платять по 200 доларів (один квиток) за їхній спектакль. А вони сміються і кажуть: «Ну й відстали ви!» І німці кажуть: та ми не знаємо нікого з ваших режисерів, не знаємо ваших фільмів, нічого взагалі про вас не знаємо! І в цей самий час наші академіки сидять у своїх театрах або на студії Довженка — один Мащенко чого вартий...

— Мащенко давно не при справах.

— Він пішов? Але скільки шкоди завдав! Скільки людей не допустив до роботи! Муратов там ще сидить... І скільки вони обрізали пенісів нашим молодим хлопцям! Адже у тих після всіх екзекуцій уже ні на що не встає! А мистецтво — це потенція!

— Із вами в різний час теж працювали молоді початківці — Білозуб, Гринишин. Не будемо говорити про їхню «потенцію», але ви хоча б стежите за їхніми кар’єрами?

— Я взагалі не розумію, що з ними відбувається. Але бажаю їм усього хорошого. Принаймні дивно, що у зв’язку з тим самим «Швейком» Андрія Жолдака ніби-то не існує на світі, хоча я якось нагадав Хостікоєву, як цей спектакль народжувався... Утім, це закрита тема. Якби зараз у Києві мені дали сучасний або навіть якийсь старий театр, то роки через три ми б посіяли тут стільки дарувань — акторських, режисерських. Адже відкрив Казанцев у Москві Центр сучасної драматургії — і що почалося: Сігарьов, «Пластилін», Серебрєнніков, багато інших.

— У тебе ж було три роки роботи в Харкові — кого за цей час ти сам зростив на «цілині»?

— Скажу чесно — я «сіяв» себе. Я отримав театр — і робив ті спектаклі, які хочу, і так, як хочу! У Харкові я говорив своїм акторам: якщо до вас приходить режисер і він вам нецікавий, тоді кажіть йому: «До побачення! Ваше мислення нам нецікаве!»

— Багато так говорили?

— Принаймні я це сіяв. Адже професія актора дуже залежна.

— Не лише актора. Але й режисера, по-своєму.

— Так. І от тому ще раз повторюю: потрібне середовище, де ми усі могли б об’єднатися — і через якийсь час дати країні плеяду нових яскравих імен. Навіть попри те, що багато чого тут забетоновано й немає відповідних умов. Поодинці не виживе ніхто.

— Однак ти ж вижив.

— Я — неправильний приклад. У мене в житті були Анатолій Васильєв, Кшиштоф Зануссі. Потім — французи. Тож...

— Але ж і від тебе йшли артисти. Співак Кравчук пішов із спектаклю «Гамлет». Може, й не велика втрата, проте...

— Ми з ним у нормальних стосунках. І він гратиме в Києві спектакль. Просто у нього своє життя, у мене — своє. Співак взагалі одноразово може в кіно знятися або в спектаклі зіграти, але якщо він співак, то нехай співає.

«Майже половину моїх постановок підтримував Кушнарьов»

— Зрозуміло, запитаю про нашу політику. Якою вона тобі бачиться на відстані — із Західного Берліна?

— Самі розчарування!

— Тоді яка п’єса світової драматургії вже у твоїй «трепанації» могла б висловити те, що відбувається зараз, — як діагноз, як образний зріз?

— Якщо аналізувати державу як театр, то президент — це головний режисер, а прем’єр — це директор театру. І відчуття не із найприємніших. У них немає змови на одну репертуарну політику країни. Цей театр, звичайно, представлятиме різні «спектаклі», але жодна їхня вистава не стане подієвою.

— Ти сьогодні підтримуєш стосунки з Євгеном Кушнарьовим із «Регіонів»? Він свого часу був дуже уважним до твоєї роботи в Харкові?

— Зараз не підтримую. Але завжди кажу, що ця людина, коли він був губернатором, допомогла мені освоїти театр. І іноді радив: «Андрію, ніколи не лізь у політику, ти талановита людина й займайся театром!» Я в принципі в неї і не лізу. Але йому багато за що можна сказати «дякую».

— Він тоді сильно допоміг тобі фінансово чи лише морально? Підганяв банки, меценатів, спонсорів?

— Послухай, ото зараз у Пітері на театр Додіна «працює» один великий банк (від Валентини Матвієнко), і майже 50% фінансування додінських постановок за ними. Майже 50% моїх спектаклів підтримував Кушнарьов — у міру можливостей. Інші 50% — я сам. Причому це було однією з умов моєї роботи в харківському театрі. Адже приходити в будь-який театр без підтримки просто безглуздо. Жодної ідеї не вдасться втілити.

— Припустимо, виникла у тебе можливість реалізувати таку ідею — презентувати в Україні найрейтинговіших, на твою думку, режисерів світового театру. Кого б ти сюди запросив насамперед?

— Думаю, є кілька лідерів. І справді, є ідея — показати в Києві усього Марталера. Це важливо навіть з огляду на форму, на розуміння тенденцій сучасного театру. Зрозуміло, Роберт Уїлсон. Безсумнівно, Лепаж — сюрреаліст, котрий ставить про космос. Після спектаклів названих мною режисерів приходити в залу театру імені Лесі Українки або театру імені Івана Франка — отже, не розуміти, на якому світі ти знаходишся. Це не означає, що в них усе погано — це значить, що театральний світ надто відірвався від наших місцевих реалій. Коли я потрапив у Токіо, то зрозумів, що потрапив на сто років уперед порівняно з Києвом. Це як машина часу! Так і сценічне мистецтво. Може, наш театр і відбудеться як сучасний, — але років через 50.

— І скільки тобі тоді стукне?

— Мені зараз 44.

— Виходить, 94. Може, доживемо?

— Чому створюються потужні футбольні клуби, у які купують зірок? Тому що це окупає себе. А чому наші театри розкидаються талановитими людьми?.. Адже треба створювати конкурентне середовище! Нормальне середовище. Нехай би і театр Франка конкурував з іншими світовими театрами. У тому самому Берліні кожна прем’єра сприймається як виклик сусідньому театру. Після розгромної рецензії у серйозній газеті режисерам часто непереливки — під удар ставляться кар’єри. А в нас подібне є?

— Буде.

— Із тим самим Ступкою...

— Та дай йому спокій!

— Я про інше... Із тим самим Ступкою я б зустрівся, запропонував розстелити білу скатертину, розлити вино, поговорити, обговорити справи наші тлінні, а потім радісно розійтися по домівках. А у нас вже якщо покритикуєш — то на все життя ніж у спину!

— У цій ситуації, по-моєму, у ролі «кілера» виступаєте ви?

— Може, ти і правий... Тим більше Віка мені в Берліні каже: «Але ж він хрестив нашу дитину… Навіть за біблійними канонами не можна погано говорити про таку людину…» А може, й справді настав час закопати сокиру війни? У нас в усіх одна любов до театру — хоча в кожного своя.

Андрій Жолдак — володар Премії ЮНЕСКО за внесок у розвиток театрального мистецтва. «Момент», «Не боюся сірого вовка», «Три сестри», «Кармен», «Одруження» — майже усі його спектаклі (чи то в Києві, чи то в Черкасах) не минали непоміченими й резонували в нашому художньому середовищі. У Харківському драматичному театрі він поставив «Гамлет. Сни», «Місяць любові», «Один день Івана Денисовича», «Ромео і Джульєтта. Фрагмент», «Гольдоні. Венеція». Усі ці роботи будуть представлені в грудні у столиці в рамках «Днів сучасного театру» під «патронатом» Жолдака. Його постановки здобули визнання на театральних фестивалях у Франції, Голландії, Польщі, Німеччини, Іспанії, Хорватії, Боснії та Герцоговині, Македонії, Словенії, Румунії, Болгарії, Росії.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі