ПРИХОДЬ… і Ко Український режисер експериментує над Стріндбергом

Деякі театральні критики зараховують цього режисера до «експериментаторів», «авангардистів» або ж «новаторів-раціоналізаторів». Утім, Андрій Приходько постійно працює не в якомусь підвалі, а в найголовнішому Національному театрі — тобто у франківців. Там з успіхом поставив «Сойчине крило» Івана Франка, «Шякунталу», «Легенду про Фауста» Кристофера Марло. Водночас Андрій напружено працює ще на одній території — на сценічних підмостках Києво-Могилянської академії, де нещодавно побачила світло рампи досить несподівана «Фрьокен» (за мотивами п’єси Августа Стріндберга «Фрьокен Жюлі»). Ті ж таки критики з приводу цієї вистави слушно зауважують: тріо непрофесійних акторів із «компанії» Приходько дасть фору навіть штатним «зіркам» з академічних колективів! Молоді виконавці (Сергій Довгалюк, Вікторія Шупікова, Роксолана Лудин) справді захоплено ведуть свої партії, створюючи на основі класичного тексту атмосферу справжньої гри, дитячої забави, карколомної несподіванки… Щиро раджу: подивіться — не пожалкуєте!

— Пане Андрію, у Театральному центрі Києво-Могилянської академії ваша вистава «Фрьокен» постійно збирає молоду глядацьку аудиторію. Тим часом Стріндберг — не такий уже й касовий драматург…

— Взагалі, Стріндберга ставлять… Але чи є касовим автором, наприклад, той-таки Шекспір? Це залежить від того, як прочитати текст. Театр — це контакт. Контакт тепер — і саме цієї хвилини. І при цьому має значення, у якому контексті ми перебуваємо.

Гадаю, Стріндберг — неймовірно багата скарбниця внутрішнього всесвіту. Стільки в ньому наколочено, наламано! Цікаво і приємно, коли після вистави «Фрьокен» підходять глядачі й кажуть: «Але ж це про мене!»

— Справді, тоді такі експерименти дорого вартують… До речі, кажуть, що ви мрієте створити в Києво-Могилянській академії великий театральний центр. Це правда?

— Для цього є певні підстави. Коли мене запросили в Києво-Могилянку, я насамперед зацікавився простором, де глядачів можна розмістити з чотирьох боків. Там ми вперше в Україні грали «Життя — це сон» Кальдерона. Крім того, там, на відміну від будь-якого театрального закладу столиці, є сім театральних майданчиків. Це вже згаданий майданчик на чотири боки, зал на 750 місць, мала сцена для 150 глядачів, сцена-балаганчик, де Сашко Журавель разом з акторами з театру імені Франка Олексієм Пєтуховим та Володимиром Ніколаєнком грають виставу «Самогубець». Є така собі андеграундна зала у підвальному приміщенні, яку дуже люблять молоді режисери.

— Чи не виникає у вас відчуття якогось роздвоєння? З одного боку — академічні франківці, а з іншого — студійці Києво-Могилянки…

— Це, знову ж таки, певний імідж. Хіба, коли ви кохаєте людину, — ви думаєте, як любити: академічно чи авангардно? Тоді це означає, що на себе дивишся збоку, тоді думаєш про жанр, про статус. У театрі, на жаль, є «академічні», але вже, перепрошую, все ж таки імпотенти… Або новомодні, але зовсім безплідні. Коли багато галасу й нічого не родить, ми створюємо «погребальні» процеси, які з творенням життя не мають нічого спільного. Тому головним орієнтиром для режисера має бути те, що народжується… Те, що плодоносить.

— Ваша «Легенда про Фауста» захоплює глядачів сценічною образністю. А як найчастіше народжуються ті чи інші образи?

— Я не можу точно визначити, як це взагалі відбувається. Проте напевно знаю, що я — не дуже вправний вигадник. Не завжди усвідомлюєш, чому ти робиш так, а не інакше. А коли натрапляєш на ту жилу, яка потрібна, відчуваєш: вона — плідна. Одного разу в букіністичному магазині я випадково натрапив на збірник текстів давньої української драматургії 1928 року випуску. І мені було просто цікаво читати й артикулювати ту мову: це було і наївне, і беззахисне, і смішне, і святе водночас. Тоді із зернятка почали визрівати образи. В результаті народилася «Трагедокомедія о воскресенії мертвих» із Богданом Бенюком. Багато залежить і від актора: часто доводиться вносити корективи у сценічний образ. Як, наприклад, було з Богданом Ступкою в «Легенді про Фауста». Ми довго шукали остаточний варіант кінцевого монологу Фауста. Врешті зупинилися на, можливо, найбільш наївному і простому. Коли Богдан Сильвестрович почав його читати, я зрозумів, що він говорить про себе. І саме ця імпровізація була потрібна. Я не схвалюю, коли у глядача після вистави від «ефектних» вражень залишаються шрами. Хоча процес життєтворення не може не породжувати почуттів: ти мусиш досягати чутливих, ерогенних зон глядача. Коли я щось передаю, то хочу отримати відгук, віддачу. Правду кажуть, що творчі люди — як діти. Вони знають, чого хочуть, знають мету, але мало орієнтуються. У творця, як у дитини, не має бути стереотипів стосовно того, що можна, а що — ні.

— Сьогодні досить часто шукають місце українського театру в європейському контексті… Ви вже знайшли це місце?

— В Європі зараз немає українського театру, як і кіно. Чому? Тому що ми самі себе ще не ідентифікуємо, ми досі не визначилися, хто ми: росіяни, українці чи хохли. А якщо навіть визначимося, що хохли, то будемо знати, де нас болить, а де — лоскоче. І тоді про це писатимемо. Ми захоплюємося чужими хворобами: не тим, що нас болить, а тим, що сусіда, — це секонд-хенд. І нас немає… Ми маємо свої болючі місця, але ж є багато і власних радощів, якими можемо ділитися зі світом. Петро Фоменко спрямовував нашу увагу на коріння, національну культуру та міфи, які, хоч і не завжди доносять правду, але є опорою і джерелом натхнення. Твердження «моя мама — найкраща у світі» — це також міф, бо вона найкраща у світі для мене. А ваша мама — для вас найкраща. І було б дивно, якби я раптом, маючи свою матір, сказав, що ваша — найкраща для мене. Це ж нонсенс, антижиттєвий парадокс. Тому я й не міг залишитися в Росії, відчуваючи, що в мене — українське коріння… На основі того, що маємо, ми можемо створити мистецький акт. Бо суть мистецтва — в тому, аби те, що належить мені, стало складовою твору божественного.

— Які мотиви і теми в «Лісовій пісні», над якою ви зараз працюєте спільно зі студентами Богдана Ступки, можуть привабити молоду аудиторію?

— Не хочеться розкривати всі карти. «Лісову пісню» оцінюють перш за все як твір про кохання. Але чи про кохання між хлопчиком і дівчинкою йдеться, чи все ж таки там є момент отого джерела, про яке ми говорили? Недарма ж Франко сказав про Лесю Українку, що вона — єдиний чоловік в українській літературі. І вона не просто так взяла собі псевдонім «Українка». У всіх своїх п’єсах, сюжети яких розвиваються ніби поза межами України, Леся пише про батьківщину. Ми — частинка Всесвіту. Пуповиною, яка нас із ним об’єднує, є наше коріння. А якщо від нього відриваємося, то ми — ніхто. І якщо відмовляємося від джерела, то не воно гине, а ми засихаємо. Саме про це говоримо у «Лісовій пісні». Гадаю, це буде цікаво молоді…