Поза зоною доступу - Культура - dt.ua

Поза зоною доступу

18 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 18 серпня-25 серпня

У театрі стало на одну печаль більше. Пішов Лаерт — невільник честі. Один із героїв знаменитої картини Козинцева «Гамлет» і один із найкращих акторів вітчизняного театру — Степан Олексенко...

Степан Олексенко в спектаклі «Візит старої дами»
Степан Олексенко в спектаклі «Візит старої дами»

У театрі стало на одну печаль більше. Пішов Лаерт — невільник честі. Один із героїв знаменитої картини Козинцева «Гамлет» і один із найкращих акторів вітчизняного театру — Степан Олексенко. На прощанні в Театрі імені Івана Франка народу було небагато. І, здається, жоден український телеканал не помітив цієї втрати. До свого 65-річчя актор не дожив кілька місяців.

«Гамлетом» Григорія Козин цева ТБ нині балує рідко. Чорно-біла, стара, сувора, справді велика й підкреслено велична картина нині немов доказ у «справі про справжнє мистецтво», яке, вочевидь, через непотрібність незабаром або спишуть, або остаточно «омиловарять», залишивши дивакам лише хитку химеру спогадів про нього — про справжнє.

Днями штовхнув касету з цим фільмом у нутро магнітофона — і відразу гіпноз. Відірватися неможливо. Немов відтворені умілим кіногравірувальником обличчя — Смоктуновський, Названов, Олексенко, Вертинська, Радзиня, Толубєєв. Важка тривога, розлита в музиці Шостаковича. І ще нескінченні стіни, камені, хвилі... А в сухому залишку (історії) — смерть.

Олексенко (Лаерт) — тоді ще зовсім юний, помітно схвильований. Це 1962 рік. Він студент. Його ще тільки збираються розірвати на частини два престижні київські театри — Російська драма та українська, тому що фактура неабияка й на всі ролі може бути майстер. Тоді на зйомках у Козинцева він поруч із фаховою командою вже знаменитих, серед них навіть корифеї. Та в нього кілька сильних шекспірівських сцен. Спочатку — від’їзд: Лаерт упевнений, витриманий, слухняний син. Потім — стрімке повернення під брязкання зброї у зв’язку зі смертю Полонія (батька). Обличчя зі шрамом, помітна щетина, дикий блиск в очах: «Уйдите, господа! Оставьте помещение! Займите вход!» То натиск бурі й розпач дитини. Та відразу стрибок у метаморфозу, коли під воркування Клавдія Лаерт стає іграшкою в чужих руках і сліпим немовлям у лопатях долі. А опісля — цвинтар. Істерика біля труни Офелії-сестри: кидається за нею в могилу, б’ється в судомах, голос зірваний, на обличчі — розпач, безумність...

У своєму першому та, як виявилося, головному, фільмі 19-річний Олексенко вражав не ремеслом, а натхненням. І, вочевидь, Козинцеву було потрібне саме це. У хитросплетінні ельсинорських інтриг цей Лаерт, як вітер, що освіжає затхлі «камери» Данії-тюрьми, а потім летить, не залишаючи по собі навіть слідів на воді.

На цю роль претендували Івашов, Шалевич, Демьяненко (знаменитий гайдаївський Шурик) — красені й знаменитості. Та Козинцев вибрав студента з Києва — Олексенка Степана. Якось на інститутських сходах його зупинила асистент режисера Інна Мочалова, спитавши: «А ось ви, молодий чоловіче, ви кого хотіли б у «Гамлеті» зіграти — Лаерта чи Фортінбраса?» Молодий чоловік, може, зіграв би і того і другого — але на той час п’єсу не встиг прочитати — молодо-зелено. Потім були проби. І довге мовчання Козинцева. Він думав, сумнівався. Олексенко вже було підстригся навіть, захопився навчанням, душею зрісся з коханою дівчиною (згодом знаменитою акторкою Мариною Герасименко), з якою навіть на годину не хотів розставатися. Раптом дзвінок із Ленінграда: «Приїздіть! Вас затвердили! Григорій Михайлович вирішив, що підходите саме ви».

Буває, що лише одна роль визначає долю: зіграв — і все життя катаєшся на колишньому успіху. А буває, вже сама доля нанизує на нитку найрізноманітніші ролі, несхожі образи, і часом навіть важко осмислити, як це «намисто» утримується на одній акторській шиї. Загальним місцем стали розмови про незатребуваність багатьох хороших акторів і недовикористання їхнього дару. Та у випадку з Олексенком, може, і не варто лукавити. Він завжди грав багато. Принаймні чимало. Інше питання, що (грав) і вже третє питання — хто (це ставив). У середині 60-х, у 70—80-ті він виявився репертуарною пружиною Театру Франка, це був період Алексідзе, Сміяна, на підступах — Данченко. Він здавався єдиним у багатьох образах. То трагічний романтик, як у «Антігоні», то соціальний герой — у десятках напівзабутих п’єс, у «сьогохвилинній» драматургії — Корнійчук, Зарудний, Коломієць, яку нині багато хто зневажає. Олексенко зіграв, здається, аж двадцять «бойових одиниць» із драматургічного ряду «героїв того часу». І жодного разу не плюнув у їхній бік. І жодного разу не зрікся їх. Хоч би яким ревізіям піддавався історичний час. Років десять тому, пам’ятаю, щось розпитував у нього про Корнійчука. Мовляв, чи не обтяжливий для вас, Степане Степановичу, такий рольовий «тягар» і така малоприваблива драматургія? А він сидів на лаві у скверику біля Театру Франка, сумно усміхався й казав: «Ну, що ви? Це ж театр. Ми щиро грали. Драматург був добрий до нас, молодих акторів. Він міг запросто зателефонувати й покликати мене разом із собою на іподром — були прекрасні професійні взаємини. Не оцінюючи художній рівень його п’єс, ніколи не забуду, що атмосфера в роботі була надзвичайно творчою».

І так в усьому. Нескандальний персонаж, хоча в кожній біографії знайдуться «сюжети». І не актор-прем’єр, хоча мав право на пафос навіть через свої регалії та зайнятість. Його любили, шанували. Але ніколи — ніколи — не був зіркою. Комерціалізація культури, особливо в її нинішньому антрепризному спотворенні, взагалі не торкнулася його біографії. Багато хто сприймав його як актора точної та потрібної режисеру форми. А він відповідав режисерам своєю майстерністю, тому що був майстром — не лише в «Маргариті» (спектакль Ірини Молостової, який він із успіхом грав два десятки років майже без перепочинку). Шекспірівський текст «В мире завелась совесть — Значит скоро конец света» — якоюсь мірою і його текст. Совісна людина, та ще й у театрі, та ще й в наших місцях — це дивина. Але так було. Він був таким. Тільки, на жаль, нитку долі, на яку нанизані його найкращі роботи, уже розірвано... І розсипалося це «намисто» в різні боки, залишаючи тільки відблиск спогадів.

Багато хто пам’ятає його Майстра в Театрі Франка. Кілька останніх сезонів у Російській драмі він грав Бернарда Шоу в «Любому брехуні». А я згадую недавнє минуле. Він був точний, стильний, значний і в «Санаторійній зоні» за Хвильовим, і в «Зимовому вечері» за Старицьким — не дуже гучних спектаклях франківців. Несподіваним став у «Камінному господарі» Лесі Українки: його Дон Жуан здавався «не таким», як очікували, немов не вписувався у «формати» нового часу, що настав, уже тому хоча б, що ставний, гарний (не дивно, що цю саму роль у Російській драмі сьогодні грає артист В.Сарайкін). Здається, критик Р.Коломієць колись точно визначив суть тієї його роботи — «зломлений Дон Жуан».

А був ще «Росмерсхольм», поставлений Данченком за п’єсою Генріка Ібсена, спектакль, напівзабутий, тому що йшов недовго й не всі його зрозуміли, розкусили. З ібсенівськими жінками Театру Франка взагалі регулярно не щастило (ну, не знайшлося в різний час у штатному розкладі своїх терехових, нейолових, демидових), але в геніальній норвезькій п’єсі був, без перебільшень, видатний чоловічий дует — Росмер (Ступка) і Кроль (Олексенко). Немов жертва та хижак, «підозрюваний» і «слідчий». За ідеєю, в розподілі актори тоді мали б помінятися місцями. Та Данченко зробив єдине правильне переакцентування і подарував Олексенку, може, одну з найкращих ролей у його кар’єрі. Ректор Кроль — брат доведеної до самогубства героїні. Крок за кроком він розкриває етапи й симптоми злочину, він спритний, наполегливий, демагогічний. То був справжній енергетичний згусток — із проникливості, розважливості, резонерства. Сценічна «дуель» Олексенка—Ступки — «електрошок». Справжні інтелектуальні сценбої «за правилами» на тлі надзвичайної декорації Александровича: рами без картин, а життя без майбутнього...

У «Дяді Вані» Чехова Олексенко вже в черзі зі Ступкою грав Войницького, майже чверть століття тому. Якось ні сіло ні впало він раптом при мені начебто сам із собою розпочав розмову про п’єсу: «А про що «Дядя Ваня»? Про що? Чому Чехов саме так назвав цю річ? Може, тому, що це про непристосування, незадоволеність, невпорядкованість?..» Його Дядя був мудрий, але менш експресивний (ніж той самий герой, зіграний Ступкою), в його очах завжди туга й смуток — нічого більше. Здавалося, «небо в діамантах», про яке марить Соня, він не побачить ніколи: не зможе, не вдасться чи сам не захоче.

«Візит старої дами» — спектакль-легенда. Один час здавалося, що він може йти завжди лише тому, що режисерська «арифметика» універсальна, а акторські роботи (Степан Олексенко, Нонна Копержинська, Юлія Ткаченко, Станіслав Станкевич) чудові — точність в усьому; на льоту, на репетиціях чи інтуїтивно, вони колись схопилися за нерв дюрренматтівської напівабсурдної трагікомедії. Сцена зустрічі Клер Цеханасьян (Копержинська) та Іля (Олексенко) після їхньої тривалої розлуки дотепер перед очима. Він ще козириться, жартує, намагається улещити компліментом цю жінку-монстра, свою згубницю. А вона: «А ти постарів — і став схожим на п’яничку!» Клер пропонувала мільйони місту та городянам за життя однієї пом’ятої людини, яку любила в юності та котра мимоволі скалічила її долю. І герой Олексенка, уже попавши в її пастку, здавалося, старів на наших очах. Сьогодні мало хто так зіграє. Зацькований і розтерзаний, який намагається не втратити залишки гідності, уникає зустрічей насамперед сам із собою і йде від себе ж кудись у тінь, він однаково був на очах — навіть оддалік. У цій ролі був трагізм, який іде в підвали підтексту. І немов виникала ще одна його мимовільна апеляція до Шекспіра: «И мы должны на очной ставке с прошлым — держать ответ». Він ніс тему спокути гріху. І знову, як і Лаерт, здавався великою іграшкою в долонях долі.

Тепер рідко згадують і його чудову роль Степана у спектаклі «Дві сім’ї» — це українська класика, п’єса Кропивницького. Постановка Анатолія Скибенка, на щастя, записана «Укртелефільмом». Коли на екрані Олексенко, Герасименко, Копержинська, Станкевич, Салтовська, Лотоцька — погляд від екрана не можна відвести. Виникають акторські сплески не чистого мелодраматизму (які, зазвичай, тільки й витягають із п’єс корифеїв), там людяна, майже позачасова, розповідь про зранену ніжність, про неможливість кохати, тому що ніколи не буває так, як тобі хочеться, і намічається навіть стихійний наліт «ібсенізму» у п’єсі, мало для цього «пристосованій». І все тому, що психологічне аранжування акторських робіт, передусім головних героїв, зіграних Олексенком і Герасименко (вони на той час були вже знаменитою акторською парою), виконане бездоганно — не на голому професіоналізмі, чимало йшло від їхніх сердець.

Щось нове розповісти про цю акторську пару навряд чи вдасться. Степан Олексенко і Марина Герасименко завжди символізували міцність української театральної сім’ї в такому неміцному нашому театральному світі. Разом вони ще з початку 60-х. Ще близько не було «Гамлета», Театру Франка. Разом навчалися. І, як виявилося, ще до навчання жили поруч на вулиці Пушкінській (у сусідніх будинках). Кажуть, якось на Великдень вони випадково опинилися поруч у церкві — і відтоді... Через неї, через небажання розставатися, він ледь не втратив зйомки в Козинцева. Пізніше, вже на сцені Театру Франка, вони разом перегортали «Сторінку щоденника» — ліричну п’єсу Корнійчука, поставлену в середині 60-х: там вони молоді, гарні, сповнені завзяття та енергії. Як зустрілися на одній сцені, так, здавалося, і не розлучаться з нею ніколи. Ця пара чимось нагадувала сполучені посудини. Начебто різні індивідуальності, але було в них щось спільне, якась спайка їх міцно з’єднала. Хто був ведучим, а хто веденим у цій сім’ї — знали лише вони. Та пригадується, як болісно вона переживала деякі його порожні сезони (таке теж траплялося) і буквально клекотала, шаленіла в бажанні захищати його від режисерів, партнерів, від усього на світі. П’ять років тому він навідріз відмовився святкувати своє 60-річчя. Вона наполягла — він погодився. На її ж прохання намагалися відновити «Візит старої дами», але тривалого життя в реанімованого спектаклю не вийшло (без Данченка це було неможливо). Проживши разом 42 роки, вони все життя пропрацювали в одному театрі. Тривалий час жили в тому самому будинку на Майдані — там, де раніше був магазин «Поезія», а нині не пам’ятаю що — телефони чи комп’ютери. Її передчасна смерть, звичайно, зломила його. Він саме був із Російською драмою на гастролях у Дніпропетровську, і раптом дзвінок дочки Саші, страшна звістка... Ледь не знепритомнів... Згодом і діагноз у них виявиться спільним. І поховають їх поруч на Байковому.

Коли навесні зустрічав його в районі Майдану — завжди неяскраво одягненого, з черговим пакетом і купою кросвордів під пахвою, здавалося, переді мною вже зовсім інша людина. Не старий — сильний, відкритий, світлий, енергійний — герой, який міг бути «над» обставинами, а інша людина, яку обставини під себе підминали. Здавалося, його мало що радує. Хоча поруч була дочка, підростав чудовий онук. А в ньому немовби сіла внутрішня батарейка, і цей «телефон» уже не хотів відповідати на жодні дзвінки — поза зоною доступу. «Степану Степановичу, треба було б зустрітися, поговорити, сорок років вашому «Гамлету»...» — «Ай... Та кому воно потрібно!» В українській драмі він дуже старанно, начебто долаючи себе, цієї весни ще зіграв Райнера в «Соло для годинника з боєм». Раз чи двічі на місяць у Російській драмі в нього була з усіх поглядів бенефісна роль у «Милому брехуні». Та от, на жаль, у його Бернарді Шоу відчувалася тільки втомлена надломленість, у ролі був присмак сухуватої аскетичної жорсткості, він начебто лише намагався розгадати внутрішній світ свого героя, великого драматурга, збираючись зануритися в інтелектуальні та почуттєві пристрасті, які бушували в його душі.

Одні роблять вигляд, що грають (на сцені). Він робив вигляд, що живе (поза нею). Діагностували цироз печінки, фатальний вердикт. Та, може є і «цироз душі» — як таке діагностуєш? Скромно жив, віддано любив і в найкращих своїх ролях згорав, щоб (по-шекспірівські) «повернуть глаза зрачками в душу»: «Уйдите, господа… Оставьте помещение…»

Із досьє

Степан Олексенко (1941—2006): народний артист СРСР, народний артист України, член-кореспондент Академії мистецтв України. Народився в станиці Михайлівка Волгоградської області. 1964 року закінчив Театральний інститут імені Карпенка-Карого (курс Л.Олійника). Того самого року почав працювати в Театрі імені Івана Франка. У 28 років Олексенко став заслуженим артистом України. На сцені Театру Франка зіграв десятки ролей. Серед найвідоміших спектаклів із його участю — «Антігона», «Сторінка щоденника», «Блакитні олені», «Украдене щастя», «Моя професія — синьйор із вищого товариства», «Майстер і Маргарита», «Візит старої дами»... Знімався в кінофільмах: «Гамлет», «Падаючий іній», «Солдати свободи», «Дачна поїздка сержанта Цибулі», «Пароль знали двоє», «Усе перемагає любов».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво