ПОЗА ПРОСТОРОМ СИМУЛЯЦІЇ

Торік на Канському фестивалі телереклами одного з бронзових левів дістав дотепний ролик, що рекламував замінник цукру «NutraSweet». Молода дружина готує своєму коханому каву, а він тим часом читає газету, де фігурує статистика, що 90% жінок лише вдають задоволення в ліжку. Він здивовано запитує дружину, чи вона теж часом не прикидається, і чує усміхнену відповідь: «Ну, що ти, коханий, ти б помітив!» Задоволений, чоловік занурюється далі в газету і на запитання дружини, що покласти в каву — цукор чи «NutraSweet», — відповідає: «Цукор», не помічаючи, що дружина таки кладе «NutraSweet».

Ця маленька «кухонна» влада дружини над чоловіком, який нічого не помічає, викликає сміх, бо нібито пояснює глядачеві більше, ніж бачить сам чоловік. Проблема в тому, що глядач бачить лише те, що в кадрі, а поза кадром залишається багато недомовленого. І, попри те, що зображена молода дружина, вочевидь, теж належить до 90% згаданих жінок, ми не запитуємо: «Кого ж насправді обманули? Чому той (а чи та), кого обманули, не бунтує, а й надалі з усмішкою забезпечує каву та задовольняється лише «нутрасвітівською» владою? І чому всі навколо, як і вона сама, чекають від неї саме цієї симуляції?» Не запитуємо себе так тому, що нам тут показано жінку як об’єкта, а її суб’єктивна позиція — десь далеко поза кадром. Такий спосіб демонстрації, така «мова» звичні для нас, незалежно від нашої статі. Проте, читаючи щойно видане у видавництві «Факт» дослідження Віри Агеєвої «Жіночий простір. Феміністичний дискурс українського модернізму», одразу чітко розумієш, чому Гайдеґґер і Барт заявляли, що, радше, мова говорить нами, а не ми нею. Бо книжка ця виводить читача зі звичного для нього способу бачення й говоріння та підказує, як можна дивитися й говорити інакше.

Хоч окремі спостереження з «Жіночого простору» Віри Агеєвої вже звучали і в статтях самої авторки, й у інших дослідників феміністичних проблем в Україні останніми роками, але в контексті книжки ці поодинокі думки виструнчуються в багатоголосу цілісність. Автори, тексти, сюжети та теми у цій книзі підібрані так, що можемо сміливо говорити про перший підручник з феміністичного прочитання української літератури, якого, без сумніву, не омине жоден подальший дослідник. Адже саме підручник є тією книгою, котра вибирає найважливіше з усього корпусу текстів і прізвищ і витворює своєрідний кістяк, що на ньому базуються всі наступні знання.

Щоправда, канон підручника Віри Агеєвої — не літературні персоналії та, тим більше, не авторки-жінки, як подумалось би кожному, хто хоч трохи обізнаний із феміністичним прочитанням української літератури. Визначальними для структури цієї книжки є культурні феномени й типи світогляду, що їх присутність у тих чи тих творах дає авторці право говорити не про поодинокі явища чи персоналії, а про існування цілого феміністичного дискурсу.

Дев’яносто відсотків жінок, згаданих у рекламі «NutraSweet», — це мовчазні жінки, які приховують свій приватний досвід, себто прикидаються, симулюють, намагаючись усіма правдами й неправдами вписатись у вже створений зразок поведінки, бо поза ним, можливо, їм і нічого сказати. Натомість В.Агеєву цікавить «нова жінка», котра має що сказати і без котрої, своєю чергою, було б узагалі неможливо говорити про явище українського модернізму. Відмова від патріархальної точки зору (абсолютом якої є сільська мораль, а хранителькою — мати) означала відмову від усіх попередніх цінностей, від цілої культурної парадигми, що доти панувала. У творах Лесі Українки чи О.Кобилянської жіночий досвід виходить за межі відведеного жінці домашнього простору; тут також відсутній той спосіб відстороненого викладу, яким славні, скажімо, Нечуй-Левицький чи Панас Мирний. Тонкий психологічний аналіз, суб’єктивне бачення, вкладання свого приватного переживання, частини своєї біографії зумовлює народження іншого типу письма, де з’являється «нова жінка» — авторка та героїня.

Звернення до приватного досвіду передбачає не лише душевні, а й тілесні переживання — наступне величезне табу в українській літературі. «Дотик, звук, поєднання кольорів, — пише В.Агеєва про Ольгу Кобилянську, — стає джерелом насолоди, і ця насолода у Кобилянської часто має певне еротичне забарвлення чи підтекст. Фіксується задоволення від дотику простирадла, тканини, хутра. Подібної витонченості сприймання й уваги до нюансування «змислових» вражень українська проза до Кобилянської майже не знала». Саме Кобилянська перша описала замилування чоловічим тілом, а тілесна ніжність, передана в листах між нею та Лесею Українкою, — викликала скандал уже у кінці ХХ ст., після інтерпретації Соломії Павличко. Натомість, як зазначає В.Агеєва, «листування цих письменниць — в певному сенсі унікальний приклад одвертості жіночого саморозкриття, виняткове у своїй інтимній щирості свідчення дружби непересічних жінок, приязні, яка уможливлювала руйнування узвичаєних етичних і, що особливо важливо, мовних стереотипів».

Авторка «Жіночого простору» присвячує особливу увагу листам, щоденникам, автобіографіям — цей «феномен культури» феміністичне прочитання не може оминути, оскільки він, по-перше, засвідчує вповні весь особистий досвід («безбоязно тут порушуються теми, що були табуйованими навіть для приватного обговорення», — зазначає В.Агеєва); а по-друге, «автобіографічність часто свідчить про недовіру до авторитетів і традицій» — це нарцисичне бажання вивищити своє суб’єктивне над усталеним «об’єктивним».

Тому й цілий підрозділ із розділу «Автобіографізм» у своїй книзі В.Агеєва присвятила «Щоденнику» Марії Башкирцевої, який можна вважати повноцінним жіночим романом, бо описані тут приватні спостереження фіксувалися спеціально для того, щоби стати публічними. Завдяки своїй відвертості «Щоденник» виходить поза межі звичної жіночої симуляції, але сама Марія Башкирцева свою суспільну поведінку пристосовувала, моделювала з огляду на інших: «Тут (у щоденнику) мене бачать з внутрішньої сторони, ззовні я зовсім інша...».

Треба зауважити, що французи називають Башкирцеву «французькою письменницею» («Щоденник» написаний по-французьки), а росіяни — «російською художницею». В Україні Башкирцеву ідентифікують як «французьку малярку українського походження» (Т.Гундорова). З рідних Гавронців під Полтавою Марія виїхала ще малою, але відвідувала родинний маєток пізніше, спілкувалася з земляками за кордоном, описувала все це у щоденнику. Вдома Башкирцева розмовляла російською, а думала і писала, за власним зізнанням, — французькою. Наскільки можемо вважати цю авторку явищем українського модернізму? Здається, тут можна говорити не так про приналежність, як про причетність — одночасну присутність і відсутність, буття й небуття; а тому, в контексті феміністичного дискурсу, оминути увагою цю постать — неможливо.

Випадок Башкирцевої є дуже показовим з погляду придушування жіночого письма: у 1985 році французька дослідниця Колетт Коньє виявила чимало цензурних виправлень на оригіналі щоденника. Очевидно цензором був хтось із родичів (мабуть, мати) Башкирцевої, бо виправлення переважно рятують репутацію сім’ї, весь справжній бруд якої Марія переказує у «Щоденнику». Цензуровано також вік Марії — за рукописом, вона старша на два роки... Одне слово, незважаючи на спроби авторки «Щоденника» виповісти свій досвід у всій його повноті, він усе одно не оминув руки цензора. Цей епізод можна розглядати як своєрідну метафору насильства — навіть після смерті не можна бути щирою, бо існує вічне прокрустове ложе, що його пильнує Великий Коректор.

Щоправда, досвід Башкирцевої однак виявився надто «приватним» як на час першої публікації, що викликала бурхливу реакцію у Франції, а тоді й в інших країнах світу, зокрема в Росії. Як зазначає В.Агеєва, незрозумілою виявилася мова «про жіночий нарцисизм і «артизм», про жіночу самореалізацію», про тілесну «насолоду дотику й споглядання — насолоду жінки й художниці»... Бо далеко не всі читачі (як і автори вищезгаданої реклами) вважали, що «це завжди цікаво — життя жінки, записане з дня в день без будь-яких прикрас» (М.Башкирцева), закидаючи авторці передовсім замилування своїм тілом. Та й не дивно — через сто років після видання «Щоденника» Башкирцевої, а також творів Кобилянської чи Кобринської на роман Оксани Забужко реагуватимуть аналогічним чином. Один із закидів зводитиметься до того, що авторка не хоче мовчати про своє тіло і душу так, як це роблять уже відомі 90% жінок. Тобто простір, окреслений Лесею Українкою, Кобилянською, Башкирцевою та іншими ще наприкінці ХІХ століття, не був належним чином затвердженим та засвоєним, і сьогодні знову повертаємось і проговорюємо вже сказане. «Стару» насправді жінку ми далі називаємо «новою»... Власне, з допомогою дослідження В.Агеєвої можна ще раз звернутися до того, що ніяк не «перетравиться» в нашій культурі, про що треба ще не раз говорити і писати ще безліч книжок.

Варто також підкреслити: майже половина книги В.Агеєвої присвячена «чоловічому простору» — авторам і героям чоловічої статі. Дослідниця зовсім не прагнула розширити «жіночий простір» за рахунок чоловіків, а намагалася простежити внесок чоловіків-модерністів у руйнування патріархальних цінностей, їхню реакцію на появу «нової жінки», метафоричне перенесення ґендерних стереотипів на інші сфери людського життя, нове розуміння чоловічої позиції, чоловічої індивідуальності, чоловічого тіла тощо. Для авторів-чоловіків, як і для жінок, у період модернізму суспільне поступилося індивідуальному, а тому і чоловічий, і жіночий простори зайняли інше місце в їхніх творах. Отже не дивно, що саме чоловіки-модерністи допомагали жінці знайти іншу мову — мову про себе.

Жіночий простір в українському модернізмі настільки необмежений, що вмістити його в рамки однієї книжки було б неможливо. Сама В.Агеєва зізнається, що має «таке відчуття, ніби окреслила лише приблизні контури великого материка, де нас чекає ще безліч відкриттів та знахідок». Але без цієї книжки ми про цей материк знали б набагато менше. Під її надто суворою темно-сірою палітуркою заховане барвисте й різноголосе мереживо сюжетів, людських доль та інтерпретацій, яке читається на одному подиху, як захопливий роман про «простір без симуляції». Від цього прочитання одержуєш стільки справжнього задоволення — важко уявити, як можуть жити без нього згадані 90% жінок.